Перуанський голий собака: відмінності між версіями

Перші відомості стосовно появи цієї породи відносять до III&nbsp;ст., періоду культури [[Вікус (культура)|Вікус-Моче]]. В подальшому розводилася в часи культур [[Моче]], [[Сікан]], [[Чиму]], [[Чинча (культура)|Чинча]]. В часи Моче і Скін її називали «вірінго». В часи [[Інки|інкської імперії]] ця порода набула найбільшого розвитку, розповсюджиласярозповсюдилася по всім Андам&nbsp;— від сучасного Еквадору до північних Чилі та Аргентини. Рештки собаки виявлені на висоті 3600&nbsp;м. Є докази того, що собаки цієї породи є потомками підвиду ''[[Canis]]'', які мігрували через Берингову протоку з предками корінних американців<ref>[https://www.sciencedaily.com/releases/2017/04/170425124855.htm The evolution of dog breeds now mapped -- ScienceDaily. April 25, 2017]</ref>.

Інки назвилиназивали його «альку» та «какльа». В цій часи вважалося містичною твариною, була учасницею ритуалів та жрецьких церемоній. її часто ховали разом із господарями. Також андські народи вважали, що цей собака лікує від різних хвороб, зокрема бронхіальної астми та артриту.

З приходом іспанських конкістадорів цю породу почали винищувати, оскільки вважали символом стародавніх інкських традицій та поганських ритуалів. В результаті вона збереглася у віддалених сільських районах Перу. Лише з 2-ї пол. XX&nbsp;ст. почалося відновлення популяції. У 2001 році Національним інтитутомінститутом культури Перу були встановлені усі місця розповсюдження перуанського голого собаки. Того ж року конгрес Перу визнав собаку національним надбанням. Створюються умови задля його природного розвитку.