Старобілоруська мова: відмінності між версіями

'''Старобілоруська мова''' ({{lang-be|старабеларуская мова}})&nbsp;— мова [[Білоруси|білоруської]] народності 14—18 ст.; існувала в усній народно-діалектній і книжній літературно-писемній формах. У білоруській традиції «старобілоруська мова»&nbsp;— офіційна назва [[староукраїнська мова|староукраїнської]] (руської або західноруської) мови. Термін ''стараўкраінская мова'' у Білорусі прийнято вживати щодо українського варіанту руської (західноруської) мови<ref>Ф.&nbsp;Д.&nbsp;Клімчук. [http://mowaznaustwa.ru/2009/07/23/fdklimchuk-vyalikae-knyastva-litoўskae-i-suchasnasc-moўnaya-situacyya/ Вялікае Княства Літоўскае і сучаснасць (моўная сітуацыя)] // Мовы Вялікага княства Літоўскага. Матэрыялы IV Міжнароднай навуковай канферэнцыі (Брэст, 18—19 мая 2004 г.).&nbsp;— Брэст: Академия, 2005. С. 21—23</ref>. Білоруські науковці зазначають, що вживання терміна ''стараўкраінская мова'' щодо всієї державної мови Великого Князівства Литовського є некоректним, оскільки на їхню думку, особливості офіційних текстів ВКЛ властиві напередусім саме сучасній білоруській, і лише частково&nbsp;— [[українська мова|українській]]<ref>Плотнікаў Б. А., Антанюк Л.&nbsp;А.&nbsp;Беларуская мова. Лінгвістычны кампендыум.&nbsp;— Мн.: Інтэрпрэссэрвіс, Кніжны Дом, 2003.</ref>.

Народно-діалектна старобілоруська мова виникла на основі територіальних діалектів старобілоруських земель, які в 13—14 ст. увійшли до складу [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]], і стала засобом щоденного спілкування білоруського населення та мовою багатого й розмаїтого фольклору. Основні її особливості: [[акання]] і [[якання]], [[дзекання]] і [[цекання]], тверді шиплячі та «р», фрикативний «г», перехід у певних позиціях приголосних «в» та «л» в «[[Ў|ў]]», розвиток «-ри-», «-ли-» на місці сполучень плавних із редукованими («грымець», «глытаць»), [[кличний відмінок]] іменників тощо. Літературно-писемна старобілоруська мова розвивалася в 13—15 ст. на базі [[Давньоруська мова|давньоруської]] писемно-літературної мови через її поступове насичення білоруськими рисами. Першою відомою датованою пам'яткою старобілоруської мови з рисами живої [[Білоруська мова|білоруської мови]] вважається договірна грамота смоленського князя [[Мстислав Давидович|Мстислава Давидовича]] з [[Рига|Ригою]] і [[Готікскандза|Готським берегом]] 1229. Остаточно сформувалася в актовій писемності [[ВКЛ]] на основі північно-східних говірок (Вільня (нині м. [[Вільнюс]]), [[Полоцьк]], [[Вітебськ]] (нині місто і центр [[Вітебська область|Вітебської обл.]], Білорусь), [[Смоленськ]]; нині місто в РФ).

Згодом білорусько-український діловий стиль старобілоруської мови («[[руська мова]]») став офіційною мовою ВКЛ, що було законодавчо оформлено в Статутах 1566 і 1588 (див. [[Статути Великого князівства Литовського]]). Протягом 15—17 ст. старобілоруською мовою з'явилися численні жанрово різноманітні твори&nbsp;— документи великокнязівської канцелярії, статути, судебники, договори, грамоти, привілеї, інвентарні описи, актові матеріали судів, міських управ, магістратів та ін., релігійно-полемічна література, а також твори світської літератури (літописи, хроніки, хронографи, мемуарна література, перекладні повісті, оригінальні поетичні твори тощо). На основі старобілоруської мови виникло білоруське книгодрукування (білоруський першодрукар [[Франциск Скорина]] 1517—19 прокоментував і видав у [[Прага|Празі (Чехія)]] 23 книги [[Біблія|Біблії]] мовою, наближеною до старобілоруської мови). Навчальну й проповідницьку літературу друкували у Вільні, Єв'ї (нині м. [[Вевіс]], Литва), Кутеїнському монастирі ([[Орша]]; нині місто Вітебської обл.), Несвіжі (нині місто Мінської обл., Білорусь). Від серед. 17 ст. старобілоруська мова як офіційна була майже повністю витіснена з ужитку польською мовою, а з початку 18 ст. вона існувала лише в народно-діалектному варіанті. У 19 ст. відбувалося формування [[білоруська мова|білоруської національної мови]].