Атараксія: відмінності між версіями

Епікур вважав атараксію єдиним насправді щасливим станом людини. Це стан [[спокійМир|спокою]], що виникає тоді, коли людина відкидає віру в [[Життя після смерті|загробне життя]], не боїться [[бог]]ів, бо вони далеко і байдужі до людей, уникає політики й чварливоїчванливої компанії, оточує себе тільки вірними друзями, і, найважливіше, стає відкритою чесною особою, гідною довіри.

На думку Піррона людина не може відрізнити істинні й фальшиві [[відчуття]], тому атараксія є спокоєм, що виникає при відмові від судження щодо [[догмаДогмат|догм]] і будь-чого неочевидного, не припиняючи водночас допитуватися до істини. Як художник [[Апеллес]], розлютившись від невдалих спроб намалювати спіненого коня, жбурнув на полотно губку, коли чистив пензлі, що створило необхідний ефект<ref>[[Секст Емпірик|Sextus Empiricus]], ''Outlines of Pyrrhonism'', Translated by R.G. Bury, Harvard University Press, Cambridge, Massachusetts, 1933., p. 19, ISBN 0-674-99301-2</ref>.

[[Стоїцизм|Стоїки]] теж часто використовували термін ''атараксія'', оскільки прагнули до спокою в думках, але все ж віддавали перевагу слову [[Апатія (філософія)|апатія]]&nbsp;— відсутність пристрастей.<ref>Steven K. Strange, (2004), ''The Stoics on the Voluntariness of Passion'' in ''Stoicism: Traditions and Transformations'', page 37. Cambridge University Press.</ref>.