Відкрити головне меню

Зміни

м
нема опису редагування
 
=== Словацько-українська та угорсько-українська етнічна межа ===
У 5 ст. групи різноетнічного населення проживали на теренах етноісторичного [[Закарпаття]] вже в умовах етнокультурного домінування слов'ян. В межах Закарпатської області виявлено понад п'ятдесят слов'янських поселень 6–9 ст., у тому числі вісім поселень 6–7 ст. У словацькій частині етноісторичного Закарпаття знайдено кілька десятків ранньослов'янських пам'яток, а в румунській частині — двадцять п'ять слов'янських поселень 6–9 ст.. Слов'яни басейну Тиси та Семигорода перебували під владою [[Авари|аварів]] (6—8 ст.), [[Перше Болгарське царство|Болгарського царства]] (9 ст.). У 896 р. угорські племена через Верецький перевал вдерлися на Закарпаття. Шлях від перевалу долиною Латориці позначений похованнями знатних угорських воїнів. У Верхньому Потиссі вже відомо понад тридцять розташувань таких одиничних і групових поховань. Біля с. Земплин Словацького краю виявлено багато поховань угорських воїнів та могилу їхнього вождя Алмоша, який загинув при спробі взяти штурмом Земплинське укріплення. У 896 р. угорською ордою зруйновано ужгородський замок, а у 903 р. боржавське укріплення. У [[907|907 та 972]] р. білі хорвати згадуються як руське плем'я, яке бере участь у поході [[Олег Віщий|Олега]] на [[Константинополь]]. У другій половині 10 ст. етноісторичне Закарпаття перейшло до сфери впливу [[Київська Русь|Руської держави]]. З того часу на Закарпатті закріплюється назва «Русь», руські люди, русини, русичі, що подекуди використовується і у нинішній час. Тривалий час кордони Русі, Угорщини та Польщі сходилися біля укріплення Саліс (Соляний град), тобто біля нинішнього міста Солнок в Угорщині. У 1031 р. угорським королем Стефаном І було підкорено населені русинами території Нижнього й Середнього Потисся, що творили «Руську марку» («Marchia Ruthenorum»), і призначено свого сина Емерика намісником цих земель з титулом «Князь русинів» («dux Ruizorum»). До його володінь ще не входили території сучасної Закарпатської області та [[Пряшівщина|Пряшівщини]]. Остаточно етноісторичне Закарпаття захоплене Угорщиною у 13 ст. Так, у 1202 році було створено Списький, у 1214 — Земплинський і Ужанський, у 1227 — Шариський, у 1262 — Угочанський, у 1263 — Березький, а в 1303 — Марамороський комітати Угорщини.
 
У 896 р. угорські племена через Верецький перевал вдерлися на Закарпаття. Шлях від перевалу долиною Латориці позначений похованнями знатних угорських воїнів. У Верхньому Потиссі вже відомо понад тридцять розташувань таких одиничних і групових поховань. Біля с. Земплин Словацького краю виявлено багато поховань угорських воїнів та могилу їхнього вождя Алмоша, який загинув при спробі взяти штурмом Земплинське укріплення. У 896 р. угорською ордою зруйновано ужгородський замок, а у 903 р. боржавське укріплення. У [[907|907 та 972]] р. білі хорвати згадуються як руське плем'я, яке бере участь у поході [[Олег Віщий|Олега]] на [[Константинополь]].
 
У другій половині 10 ст. етноісторичне Закарпаття перейшло до сфери впливу [[Київська Русь|Руської держави]]. З того часу на Закарпатті закріплюється назва «Русь», руські люди, русини, русичі, що подекуди використовується і у нинішній час. Тривалий час кордони Русі, Угорщини та Польщі сходилися біля укріплення Саліс (Соляний град), тобто біля нинішнього міста Солнок в Угорщині. У 1031 р. угорським королем Стефаном І було підкорено населені русинами території Нижнього й Середнього Потисся, що творили «Руську марку» («Marchia Ruthenorum»), і призначено свого сина Емерика намісником цих земель з титулом «Князь русинів» («dux Ruizorum»). До його володінь ще не входили території сучасної Закарпатської області та [[Пряшівщина|Пряшівщини]]. Остаточно етноісторичне Закарпаття захоплене Угорщиною у 13 ст. Так, у 1202 році було створено Списький, у 1214 — Земплинський і Ужанський, у 1227 — Шариський, у 1262 — Угочанський, у 1263 — Березький, а в 1303 — Марамороський комітати Угорщини.
 
У 1526 році в битві під Могачем об'єднану угорсько-чеську армію розгромили турки. Українське етноісторичне Закарпаття було поділене на дві частини. [[Мармарощина|Марамороський]], [[Угоча]]нський та [[Берег (комітат)|Березький]] комітати опинилися в складі [[Трансильванське князівство|Трансильванського князівства]], а [[Унг|Ужанський]], Списький, Земплинський і Шариський комітати відійшли до Австрії. Після поразки під Могачем на етноісторичне Закарпаття переселилася значна частина угорців, які осідали в селах і містах на рівнинних територіях. Саме після цієї битви сформувався угорський анклав у Закарпатській області та в Східній Словаччині. Крім того, протягом другої половини ХVІ ст. сюди переселялися німецькі ремісники, які невеликими групами розташовувалися в руських селах. Найбільше їх осіло в гірських селах Марамороського й Березького комітатів, у верхів'ях [[Тересва (смт)|Тересви]] й Тиси, де вони опанували лісові промисли ([[Усть-Чорна]], [[Німецька Мокра]]). Але основну роль ув освоєнні гірських районів відігравали галицькі русини, які заселяли карпатське високогір'я від верхів'я Тиси на сході до річки Попрад на заході.
|0,0
|}
Починаючи з 1825 року, угорська влада цілеспрямовано нав'язувала угорську мову, підтасовуючи дані переписів та записуючи угорцями русинів-українців, що володіли угорською мовою чи належали до католицької церкви. Офіційна статистика постійно штучно занижувала показники щодо кількості україномовного населення. Процес мадяризації русинів-українців зумовив появу тут мадярів греко-католиків. У 1930 році в складі Угорщини налічувалося 201 тис. мадярів, які сповідували греко-католицизм. Водночас на сусідніх територіях провадилася словакізація русинів-українців, яка спричинила появу значної кількості словаків греко-католиків. За даними офіційних переписів, у 1846 р. в Східній Словаччині (Пряшівська Русь) мешкало 187 321, у 1870—140 324, у 1890 — 83 573, у 1900 — 82 666, у 1910 — 89 910 русинів-українців. У 1921 р. на цій території проживало 189,5 тис. греко-католиків, з них лише 84 272 особи назвали себе русинами-українцями.
 
У 1930 році в складі Угорщини налічувалося 201 тис. мадярів, які сповідували греко-католицизм. Водночас на сусідніх територіях провадилася словакізація русинів-українців, яка спричинила появу значної кількості словаків греко-католиків.
 
За даними офіційних переписів, у 1846 р. у Східній Словаччині (Пряшівська Русь) мешкало 187 321, у 1870—140 324, у 1890 — 83 573, у 1900 — 82 666, у 1910 — 89 910 русинів-українців. У 1921 р. на цій території проживало 189,5 тис. греко-католиків, з них лише 84 272 особи назвали себе русинами-українцями.
 
Вивчення [[Соматометрія|соматологічних]], [[Дерматогліфіка|дерматогліфічних]] і [[Одонтологія|одонтологічних]] ознак та аналіз груп крові доводять, що у формуванні українців карпатського антропологічного типу взяли активну участь гето-дакійські (давньофракійські) морфологічні компоненти з їх динарськими ознаками.