Анна I (герцогиня Бретані): відмінності між версіями

| портрет = Portrait of Anne of Brittany - — Mostaert.jpg

| підпис герба =

| титул =

| титул_2 =

| титул_3 =

| порядок =

| порядок_2 =

| порядок_3 =

| порядок-жін =

| прапор =

| прапор_2 =

| прапор_3 =

| коронація =

| коронація_2 =

| коронація_3 =

| періодпочаток =

| періодкінець =

| періодпочаток_2 =

| періодкінець_2 =

| періодпочаток_3 =

| періодкінець_3 =

| попередник =

| наступник =

| попередник_2 =

| наступник_2 =

| попередник_3 =

| наступник_3 =

| громадянство =

| похований = [[Абатство Сен-Дені]]

| діти =

| нагороди =

| автограф =

| Rodovid =

| Wikiquote =

| Wikisource =

| Wikidata =

'''Анна Бретонська''' ({{lang-br|Anna Breizh}}, {{lang-fr|Anne de Bretagne}}; [[25 січня]] [[1477]], [[Нант]]&nbsp;— [[9 січня]] [[1514]], [[Блуа]])&nbsp;— правляча [[список правителів Бретані|герцогиня Бретані]], графиня Нанта та [[граф Річмонд|де Рішмон (Річмонда)]], графиня де Монфор-Л'Аморі та д'Етамп (9 вересня 1488), дама де Гудан і де Нофль (9 вересня 1488), віконтеса лімозька, [[Монархи Франції|королева Франції]], [[Неаполітанське королівство|королева Неаполя]]. Дружина двох [[монархи Франції|королів Франції]]: [[Карл VIII (король Франції)|Карла VIII]] і [[Людовик XII (король Франції)|Людовика XII]]. Найпопулярніша з правителів Бретані та свого часу найбагатша жінка в Європі. Остання спадкоємиця своєї країни, силою зброї вона була змушена вступати у шлюб з правителями Франції, однак вела активну самостійну політику (особливо при другому чоловікові) з метою уникнути анексії Бретані Францією. Покровителька мистецтв та літератури. Перша в Європі принцеса, яка носила на своєму [[весілля|весіллі]] сукню білого кольору, який раніше того вважався жалобним.<ref>[http://books.google.com/books?id=NSDRU0CDhREC&pg=PA75&ots=16_lgMERWR&dq=bride+white+%22anne+of+brittany&sig=p3viXot6LG6d7Mn4gfNGbmVtJJY The psychology of dress: an analysis of fashion and its motive, Elizabeth Bergner Hurlock.&nbsp;— Ayer Publishing, 1976, ISBN 0-405-08644-X, 9780405086441, p. 75]</ref>

[[Файл:ChateauNantesEntrance1900.jpg|thumb|left|[[Замок герцогів Бретонських|Замок бретонских герцогів]] ву [[Нант]]і, де народилася Анна Бретонська]]

Анна була дочкою [[Франциск IIIII (герцог Бретані)|герцога Бретані Франциска II]] і Маргарити Фуа. Її дідом та бабою по матері були [[Гастон IV Фуа]] та королева Наварри [[Елеонора I (королева Наварри)|Елеонора I]]. Синів у Франциска та Маргарити не було: у Анни була молодша сестра Ізабелла (Ізабо), яка померла ще підлітком 1490 року. З раннього дитинства Анна виховувалася як спадкоємиця герцогства, посвячена в його політику: її вихователями були Франсуаза де Дінан, пані Лаваль-Шатобріан і поет Жан Мешино. Її навчали французької мови<ref>Деякі дослідники вважають, що Анна, принаймні в молодості, практично не володіла [[Бретонська мова|бретонською мовою]]. См. Mackie, J.D. The Earlier Tudors: 1485–15581485—1558.&nbsp;&nbsp;— Oxford, 1972.&nbsp;&nbsp;— ISBN 0-19-821706-4</ref>, латини, грецької та різним технічним мистецтвам; при цьому вона здобула також дамське виховання, вивчала музику, вишивання та плетіння мережив.

У Бретані після [[Війна за Бретонськубретонську спадщину|Війни за бретонську спадщину]] діяв напів[[салічна правда|салічний]]напівсалічний закон; після занепаду [[Дім Дре|дому Дре]] в чоловічому коліні престол герцогства переходив до жіночої лінії. Питання стояло лише в тому, до якої саме. Після згаданої війни за Герандським договором [[1365]] такою лінією було визначено дітей Жанни де Пентьєвр. До часів Франциска цей договір був напівзабутий, і герцог змусив бретонські стани визнати спадкоємицею власну дочку (1486). Як завжди в таких випадках, зразу постало дипломатичне питання про те, кому віддасть юна герцогиня свою руку і чия династія надалі володітиме Бретанню. Франциск не хотів, щоб Бретань була поглинена [[Франція|Францією]], і тому шукав такого зятя, який би зміг протистояти могутньому сусідові.

Спочатку Франциск звернувся до такого природного союзника, як Англія. Нареченим 4-річної Анни за підписаним [[10 травня]] [[1481]] року союзницький договором вважався 11-річний син [[Едуард IV|Едуарда IV]] [[Едуард V|Едуард]], [[принц Уельський]]. Після смерті батька в [[1483]] році юний принц короткочасно став королем Едуардом V, але незабаром був ув'язнений дядьком [[Річард III (король Англії)|Річардом III]] і пропав безвісти (імовірно ним і вбитий); та сама доля спіткала і його молодшого брата Річарда Йоркського, який, за договором, мав би заручитися з Анною у разі смерті Едуарда. Ще одним англійським нареченим міг стати амбітний претендент на престол&nbsp;— [[Генріх VII (король Англії)|Генріх Тюдор, граф Річмонд]], що знаходився в цей час у Бретані. [[1485]] року Генріх висадився в Англії, переміг Річарда III і став королем Генріхом VII, але зовсім не цікавився перспективою шлюбного союзу з Бретанню, оскільки умовою визнання його прав на престол був шлюб з дочкою Едуарда IV [[Єлизавета Йоркська|Єлизаветою Йоркської]]<ref>Окрім того, на позицію Генріха VII впливав той факт, що хоча в період його вигнання він знайшов притулок саме в Бретані, військову та фінансову допомогу для завоювання англійського престолу надав йому король Франції.</ref>. Іншими претендентами на руку майбутньої герцогині були [[Максиміліан I (імператор Священної Римської імперії)Габсбург|Максиміліан Габсбург]] (чия перша дружина [[Марія Бургундська]], також багата спадкоємиця васальних земель Франції, вже померла, залишивши йому малолітнього сина&nbsp;— [[Філіп I Красивий|Філіпа]]), Ален д'Альбре, Жан Шалонський ([[принц Оранський]]) і навіть [[Людовик XII (король Франції)|Людовик, герцог Орлеанський]], який вже був одружений проти волі з негарною та бездітною дочкою [[Людовик XI (король Франції)|Людовика XI]] [[Жанна Французька|Жанною Французькою]]. Бретонські стани спочатку підтримали кандидатуру Максиміліана Габсбурга (союзний договір з ним було укладено під час переговорів з Англією&nbsp;— у квітні [[1481]]), однак успішні дії французьких військ [[1487]] року, коли ті захопили [[Ванн]], і пасивність римського короля, відрізаного [[Фландрія|фламандцями]] в [[Брюгге]], зміцнили позиції короля Франції [[Карл VIII (король Франції)|Карла VIII]] в боротьбі за руку бретонської спадкоємиці.

У цих умовах радники Анни вирішили вчинити так само, як в рік її народження зробила дочка [[Карл СміливийI (герцог Бургундії)|Карла Сміливого]] [[Марія Бургундська]]&nbsp;— терміново знайти незалежного нареченого та форсувати укладення з ним угоди про шлюб. Причому й кандидатура була обрана та сама&nbsp;— король Німеччини та майбутній ерцгерцог Максиміліан Габсбург. [[27 жовтня]] [[1490]] року був підтверджений укладений 1481 року англо-бретонсько-імперський союз, а [[19 грудня]] [[1490]] року в [[Ренн]]і представниками Максиміліана та Анни було укладено заочний шлюб, після чого Анна, як дружина спадкоємця престолу [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]], стала носити титул [[римський король|королеви римлян]]. Французи сприйняли цей шлюб як порушення договору в Верже (оскільки король не санкціонував вибір нареченого), а крім того, і як відверто недружній акт&nbsp;— імперія в цей час займала ворожу позицію щодо Франції.

Максиміліан не встиг прийти на допомогу дружині; після важкої облоги виснажений Ренн здався. Анна погодилася розірвати заочний шлюб і стати французькою королевою. [[15 листопада]] [[1491|1491 року]] було укладено мир, Анна була заручена з Карлом в каплиці ордена якобінців у Ренні і, супроводжувана армією герцогства (на знак того, що вона їде не як полонянка, а як правителька Бретані по своїй волі), вирушила в [[Ланже (замок)|замок Ланже]], де мало відбутися її весілля з королем. Австрійські посли заявили протест, стверджуючи, що шлюб суперечить церковним законам, що Анна вже одружена з Максиміліаном, і нагадували Карлу про те, що й він вже був заручений&nbsp;— за іронією долі, з дочкою Максиміліана, [[Маргарита АвстрійськаI (1480-1530штатгальтер Нідерландів)|Маргаритою Австрійською]]. Незважаючи на це, [[6 грудня]] [[1491]] року в Ланже відбулася церемонія одруження Анни і Карла VIII. Вже 15 лютого 1492 року законність цього шлюбу була підтверджена [[ІннокентійІнокентій VIII|папою Інокентієм VIII]].

Вирушаючи в [[Ланже (замок)|Ланже]], щоб вийти заміж за Карла, Анна демонстративно взяла з собою з Ренна два ліжка, на знак того, що не збирається (завжди) спати разом з французом, який насильно взяв її в дружини (мабуть, це було і політичною демонстрацією для Максиміліана). Проте з часом Анна стала вельми близькою зі своїм чоловіком (див. записки Заккарії Контаріні). [[8 лютого]] [[1492]] року Анна була помазана ​​і коронована як королева-дружина в [[Сен-Дені (Сена-Сен-Дені)|Сен-Дені]], причому чоловік заборонив їй носити спадковий герцогський титул Бретані, претендуючи на нього у своєму праві. 9 грудня [[1493]] року король скасував Канцелярію Бретані й запровадив у герцогстві пряме правління. Вирушаючи на [[Італійські війни]], Карл зробив регентшею '''не''' дружину, як це зазвичай робилося, а свою сестру [[АннаГанна де Боже|АннуГанну де Боже]], що можна було вважати своєрідним приниженням (проте Анна де Боже вже й раніше успішно справлялася з регентством, тоді як королева була ще дуже юна). Майже все правління Карла Анна прожила в замках в [[Амбуаз]]і, [[Замок Лош|Лоше]], [[Плессі-ле-Тур|Плессі]] або (коли Карл був в Італії) на півдні&nbsp;— в [[Ліон]]і, [[Гренобль|Греноблі]] або [[Мулен (Альє)|Мулені]]. Після того, як Карл взяв [[Неаполь]], Анна номінально стала королевою Неаполя та [[Єрусалим]]а. Та оскільки Карл після коронування в Неаполі був змушений спішно повертатися до Франції, а також через те, що основні політичні сили [[Апеннінський півострів|Апеннінського півострова]] об'єдналися проти нього в Італійську лігу, королівський статус стосовно Неаполя не був закріплений. Удруге Анна справді отримала цей титул вже завдяки [[Людовик XII (король Франції)|Людовіку XII]], коли той разом з [[Фердинанд II Арагонський|Фердинандом Арагонським]] захопив це королівство в період з [[1501]] по [[1503|1503 роки]].

За [[салічна правда|салічним законом]] опальний герцог Людовик Орлеанський, нащадок Карла V, став королем [[Людовик XII (король Франції)|Людовиком XII]], і тепер він, за умовами того ж контракту, мав одружитися з Анною. Його дружина, [[Жанна Французька]], була жива, і новому королю майбутнє розлучення, яке було доволі легко обґрунтувати&nbsp;— подружжя перебувало в неприпустимо близьких за церковними канонами родинних зв'язках&nbsp;— однак на санкцію папи було потрібно ще деякий час.

Проте ще до нового 1499 року папа розірвав союз Людовика та Жанни, і вже 8 січня Анна Бретонська вступила в новий шлюб і знову стала королевою Франції. Герцогиня була зодягнена в біле, що тоді в Європі ще було незвичним, але саме з цього весілля починається перейнята спершу французькою аристократією, а потім і в інших країнах, традиція для нареченої носити білу сукню. Вже [[14 жовтня]] того ж року народилася донька [[КлодКлавдія ФранцузькаI (герцогиня Бретані)|Клавдія I]]&nbsp;— перша дитина Анни, яка вижила.

За плечима Людовика XII був великий політичний досвід, і він не був прямолінійним впертим юнаком, на кшталт Карла VIII. Після вступу на престол він, принаймні спочатку, з великим мистецтвом почав домагатися компромісів у відносинах з феодалами («король Франції забув образи герцога Орлеанського») і з селянами (низка популярних реформ принесла йому прізвисько «Людовик Батько народу»). Незрівнянно гнучкіше він повівся і з дружиною, що дісталася йому від Карла, тим більше що раніше, бунтуючи проти короля, герцог Орлеанський виступав на стороні Бретані, був особисто знайомий з герцогинею, сам сватався до неї, і відносини їх ще до шлюбу були непоганими. За підписаним напередодні весілля новим шлюбним контрактом, він з самого початку визнав за нею титул герцогині Бретані, а сам користувався лише титулом [[герцог-консорт|герцога-консорта]]. Всі рішення, що стосувалися Бретані, тепер видавалися від імені герцогині Анни.

Тіло Анни було поховано [[16 лютого]] в традиційній для поховання королів та королев Франції усипальниці [[абатство Сен-Дені|базиліки Сен-Дені]], проте за її заповітом [[серце]] було доставлено до рідного Нанту в золотому, прикрашеному емаллю релікварії й поміщено 19 березня 1514 року в кармелітському склепі поруч з могилою її батьків. Згодом його перенесли в Нантський [[соборСобор святих Петра таі Павла (Нант)|собор святого Петра і Павла]]. Релікварій має овальну форму, зроблений з тонко виробленого золота та увінчаний короною з лілей та конюшини. Один з віршованих написів на релікварії: «En ce petit vaisseau de fin or pur et munde<br/>

Якби Анна пережила Людовика, подальша історія Бретані могла б скластися інакше&nbsp;— але літній «Батько народу» за той рік, який був йому відпущений після смерті дружини, встиг прийняти рішення, що остаточно визначили долю її держави. За заповітом Анни спадкоємицею Бретані мала стати її друга дочка Рене. Людовик проігнорував заповіт, оголосив герцогинею Бретані Клод і видав її заміж за Франциска, а восени того ж 1514 року й сам одружився втретє&nbsp;— з сестрою [[Генріх VIII (король Англії)|Генріха VIII]] [[Марія I Тюдор|Марією Тюдор]], проте прожив з нею недовго. 1 січня 1515 року Людовик XII помер, і герцог Ангулемський успадковував трон як [[Франциск I (король Франції)|Франциск I]]. Після смерті Клод [[1524]] року номінальним герцогом став її малолітній син ([[Франциск, дофін Франції (1518-1536)|дофін Франциск (III)]]), а після його смерті в 18-річному віці 1536 року&nbsp;— його молодший брат Генріх. Після смерті Франциска I 1547 року Генріх став французьким королем як [[Генріх II Валуа(король Франції)|Генріх II]]; з цього часу бретонське герцогство втратило формальну самостійність.

Образ Анни, як вважає історик Дідьє Ле Фюр, який досліджував його еволюцію, в численних біографіях доволі швидко обріс агіографічними або, навпаки, різко критичними елементами, які носять принаймні почасти легендарний характер і не пов'язані з реальними свідченнями її часу. Так, можливо, етикетною умовністю та політичною декларацією бретонського дворянства є зображення Анни в «Історії» Бушара як єдиновладної правительки свого краю, без будь-якої згадки про адміністрацію Людовика XII. Оповіді про Анну як «сироту-героїню», яка в 14 років без радників протистояла всій Франції та нібито навіть особисто командувала військом, почасти спираються на патріотичні «Аннали Бретані» Бернара д'Аржантре, замовлені станами провінції 1577 року на знак протесту проти нових податків. Схожа історія повторилася при [[Повстання гербового паперу|Повстанні гербового паперу]] проти нав'язаних Людовіком XIV податків, що обернулося репресіями з боку Парижа (1675). «Історії Бретані», що видавалися в цю й наступні еплохи, збільшували кількість героїчних звершень Анни під час війни 1489–14911489—1491 років, Її поїздок на батьківщину, тощо. Далі, автори XIX століття вже виводять 11-річну Ганну на поле битви при Сент-Обен (про що немає жодних свідчень), ву дусі [[романтизм|романтичних]] уявлень про національне відродження з її поїздками в Бретань пов'язують «пробудження» герцогства від «летаргії», будівництво там безлічі церков, тощо. Цю лінію продовжували націоналістично налаштовані автори XIX–XXXIX—XX&nbsp;ст. Часом Анну порівнювали з [[Жанна д'Арк|Жанною д'Арк]].

Ле Фюр пов'язує з австрійською пропагандою 1489–14911489—1491 років підкреслення та міфологизацію ідеї «насильного шлюбу» або навіть «викрадення/зґвалтування» герцогині, що згодом використовувалося націоналістичним рухом та в епоху [[режим Віші|режиму Віші]] (коли «добрий наречений» німець Максиміліан вважався предтечею гітлерівців). Втім, сам факт примусу Анни до шлюбу військовою силою та її бажання вступити в союз з Австрією сумнівів не викликає (оскільки докладно відображений і в французьких хроніках того часу, «Мемуарах» [[Філіп де Коммин|Філіпа де Коммина]] та ін.).

Регіоналісти та націоналісти XIX–XXXIX—XX&nbsp;ст. наділяли Анну бретонськими простонародними рисами. Так, її очіпок (насправді звичайний в той час для знатних дам всієї Європи) оголошувався свідченням простоти та природності бретонських смаків та демократизму особисто Анни; він навіть увійшов в той час в моду в Бретані як елемент «національного костюму». Пісенька «Герцогиня в [[сабо]]», що з'явилася в ті роки, приписувала їй носіння селянських дерев'яних черевиків; відповідне кліше проникло навіть у деякі історичні роботи про Анну, хоча реального підґрунтя воно не мало.

* пісня Жилля Серва ''Koc'h ki gwenn ha koc'h ki du'', де перераховуються різноманітні нещастя, пережиті Бретанню під французьким пануванням, в якій рефреном йде рядок: ''Не цього хотіла Анна ''.

* ''Duchesse Anne'' &nbsp;— назва бретонського пива.

* ''Анна Бретонська'' &nbsp;— бретонська опера з Аньєс Бове в головній ролі.

* ''Anne de Bretagne''&nbsp;— пісня бретонської фолкфольк-групи [[Tri Yann]] («Portraits» 1995)

* Hervé Le Boterf, ''Anne de Bretagne''. Éditions France-Empire, 1976–19961976—1996.

* Arthur Le Moyne de la Borderie, Membre de l' Institut, ''Histoire de la Bretagne'', 6 volumes in-quarto, Plihon Editeur, Imprimerie Vatar, Rennes 1905–19141905—1914

* Jean-Pierre Legay et Hervé Martin, ''Fastes et malheurs de la Bretagne ducale 1213–15321213—1532'', Éditions Ouest-France Université, 435 pages, Rennes, 1982

* Didier Le Fur, ''Louis XII : un autre César ?'', Paris : Perrin, 2001