|
[[Category:Територіально-адміністративний устрій України]]
БЕРДИЧІВ
== Географічне розташування ==
Бердичів — місто обласного підпорядкування, центр району, розташоване на березі річки Гнилоп'яті, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира. Значний залізничний вузол, де перетинаються магістралі Ленінград-Одеса та Козятин—Шепетівка. Від Бердичева відходять автомобільні шляхи на Любар, Хмільник, Білу Церкву. Населення — 77 тис. чоловік.
Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури Материалы и исследования по археологии СССР, т. 82, стор. 23, 130..
Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов'янського слова “бердо” — урвище або ж від власного імені Бердич. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та Звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт Slownik geograficzny Krolestawa Polskiego i innych krajow slowianskich, t. 1 Warszawa, 1880, стор. 134; “Український історичний журнал”, 1968, № 5, стор. 103.. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1, стор. 419 .
Після Люблінської унії (1569 рік) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Я. Тишкевич почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир Т. Молчанівський. Бердичівський державний історико-культурний заповідник, стор. 12, 14, 15. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, який поселився тут і перетворив монастир на один з центрів покатоличення українського населення Правобережної України, утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.
Коли на Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні—липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від пригноблювачів, зруйнувавши при цьому замок і монастирІсторія Української РСР, т. 1, стор. 215.
Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після возз'єднання України з Росією шляхетська Польща не відмовилася від своїх планів загарбання Правобережжя і не припинила агресивних дій, що в лютому 1654 року призвело до війни між Росією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення нещадної експлуатації викликало глибоке незадоволення трудящих, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема фастівського полковника С. Палія. Коли ж у 1702—1704 рр. вибухнуло народне повстання, С. Палій та Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо.
Між нащадками Я. Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 1739—1754рр. вони побудували кафедральний костьол. Бердичів знову став одним з осередків католицької пропаганди на Правобережній Україні. З цією метою при костьолі було відкрито кармелітську школу, а з 1758 року й друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Радзівілл, який нещадно визискував селян, міщан. Йому належало в Бердичеві майже 8 тис. десятин землі. Посполиті відробляли по два дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт викликав обурення серед бідного населення. Воно поповнювало гайдамацькі загони. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтоюО. П. Лола. Гайдамацький рух на Україні 20—60 рр. XVIII ст., стор. 73.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією 1793 року Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. Возз'єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії, а в 1846 — він став повітовим містом, де жило понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв дальший розвиток промисловості. За даними 1845 року, тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрикСтатистическое описанне Киевской губернии, ч. 1, стор. 433.
Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників у т. ч. 647 кравців. Умови праці робітників були тяжкі. Майстерні, де працювало 8—10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.
Починаючи з другої половини XVIII ст., у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Пруссії, Туреччини, Австрії, Києва, Чернігова й Москви Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1, стор. 421;Е. Зяблов'ский. Землеописание Российской империи, т. 6. СПб., 1810, стор. 368, 369. У 50-х роках XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України трохи зменшилася. Це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що мали залізничне сполучення з центральною Росією.
З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. Оноре де Бальзак, побувавши тут 1850 року. писав про його забудову, що будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед.
На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костьолі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади Статистическое описанне Киевской губернии, ч. 1, стор. 433— 434. Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.
Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало школи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училищеЦДВІА СРСР, ф. ВУА, спр. 18053, ч. З, арк. 8; ЦДІА СРСР, ф. 733, оп. 62, спр. 740,; арк. 98, 113; Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1, стор. 434.
Восени 1846 року в місті побував Т. Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.
Реформа 1861 року дала поштовх для зростання промисловості і в Бердичеві. Ці.ому сприяло також будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром. Уже в 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це були невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. Через чотири роки тут засновано один з найбільших на Україні шкіряний заводЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 52, сир. 433, арк. 8.
У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод під назвою “Прогрес”. Крім обладнання для цукрової. винокурної й пивоварної промисловості, тут почали випускати нескладні сільськогосподарські машини та парові котли. У 1900—1906 рр. засновано пісочний і рафінадний цукрові заводи. Щоб одержати якнайбільше прибутків, капіталісти експлуатували робітників, непомірне збільшували робочий день, тривалість якого наприкінці XIX — на початку XX ст. становила 12—13 годин.
Широко застосовувалася праця жінок і дітей. Так, на тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Це було вигідно капіталістам, оскільки чорноробу-чоловіку платили в день 60 коп., жінці — 40 коп., підлітку — ще менше. Великим лихом для трудящих стало безробіття. Наприкінці 80-х років XIX ст. під час економічного застою багато підприємств було закрито.1500 робітників залишилося зовсім без роботи, було закрито ряд фабрик, заводів, 6 тис. ремісників не мали сталого заробітку. Навіть губернська газета “Волинь” у 1904 році змушена була визнати: “Населення Бердичева перебуває в надзвичайно тяжкому економічному становищі. Безробіття охопило більшу його частину”.
Жорстока експлуатація, безробіття були причиною частих робітничих виступів. 19 січня 1887 року в місті відбулася велика демонстрація трудящих під лозунгом “Хліба й роботи!”. Поліція розігнала її. 1898 року два тижні страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. Часто відбувалися робітничі страйки в 1901 й в наступні роки ЦДІА СРСР, ф, 23, оп. 17, спр. 324, арк. 1—3; ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 851, спр. 18, арк. 22; О. А Парасунько. Положение и борьба рабочего класса Украины (60—90-е годы XIX в.). К., 1963, стор. 545.
Організованішою стала боротьба трудящих мас після створення 1902 року соціал-демократичної групи, яка мала підпільну друкарню. 8—11 серпня 1903 року;
поліція виявила видану нею прокламацію “До всіх бердичівських робітників”. Листівка закликала пролетарів приєднатися 12 серпня до загального страйку робітників Півдня Росії. Під керівництвом групи в місті застрайкувало 1500 чоловік. Революційний рух у Бердичеві тривав і далі.
В ніч проти 15 березня 1904 року поліції вдалося виявити друкарню. Було забрано понад два пуди шрифту, близько 2000 примірників різних видань, у т. ч. “Главнейшие резолюции, принятые II съездом РСДРП” ЦДІА УРСР у Києві, ф. 274, оп. 1, спр. 952, арк. 44; спр. 954, арк. 98; ф. 318, оп. 1. спр. 273, арк. 1—2; ф. 442, оп. 854, спр. 65, арк. 7.
Особливої гостроти набула боротьба під час першої російської революції. Соціал-демократи Бердичева 11 січня 1905 року організували демонстрацію протесту проти кривавої розправи в Петербурзі, майже 200 робітників міста вийшли на вулиці з революційними піснями й гаслами “Геть самодержавство!”, “Геть російсько-японську війну!”, “8-годинний робочий день!”. 17 січня припинили роботу робітники шкірзаводу Бурка. На другий день у місті страйкувало 2 тис. чоловік. Вранці почалися антиурядові демонстрації, під час яких розповсюджувалися листівки. Поліції вдалося розігнати демонстрантів і заарештувати 50 чоловік ЦДІА УРСР у Києві, ф. 274, оп. 1, спр. 1191, арк. З, 14, 15; 1905 год на Украине, т. 1, стор. 19—20; жури. “Летопись революции”, 1925, № 1, стор. 193—195.
Для наведення “порядку” на прохання місцевих властей у Бердичів послано додаткові війська. В липні 1905 року застрайкували робітники заводу “Прогрес”. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25—30 проц., скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогуЦДІА УРСР у Києві, ф. 574, оп. 1, спр. 909, арк. 2—12..
Пролетаріат Бердичева активно відгукнувся і на Жовтневий всеросійський політичний страйк. Протягом двох днів страйкували робітники шкіряних і цукрових заводів, заводу “Прогрес” та будівельники. Як тільки стало відомо про царський маніфест 17 жовтня, в місті відбулася двотисячна демонстрація під гаслом: “Геть самодержавство!”. Частина демонстрантів вирушила до в'язниці, щоб визволити політичних в'язнів, але драгуни розігнали їх. Були вбиті й поранені. Власті оголосили місто в стані облоги. З 12 по 14 грудня робітники знову оголосили страйк на знак солідарності з Грудневим збройним повстанням у Москві. Місцева організація соціал-демократів випустила спеціальну листівку-звернення “До всіх солдатів м. Бердичева”, в якій закликала їх у дні вирішальної сутички з самодержавством не стріляти в робітників, а переходити на бік трудового народуНариси історії Київської обласної партійної організації, стор. 62. 18 вересня 1907 року поліція конфіскувала в місті багаж з літературою, надісланий з Петербурга, в т. ч. брошуру “Про бойкот третьої Думи”, в якій надруковано ленінську статтю “Проти бойкоту” “Український історичний журнал”, 1966, .№ 10, стор. 16—17; Нариси історії Київської обласної партійної організації, стор. 86..
Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи “Прогрес”, пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 90-х роках, миловарний (1886 рік), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція Весь Юго-Западннй край, стор. 87, 477—482..
Умови праці робітників залишалися тяжкими. Завойовані економічні поступки під час столипінської реакції були втрачені. Збільшувалася тривалість робочого дня, зростали ціни на продукти харчування, а плата за працю залишалася тією ж.
Тому в роки нового революційного піднесення трудящі Бердичева знову активно включилися в боротьбу. 1 травня 1910 року робітники провели збори, присвячені Міжнародному дню пролетарської солідарності. У травні 1913 року страйкували металісти, шкіряники та швейники Рабочее движение на Украине в годи нового революционного подъема 1910—1914 гг. Сборник документов и материалов. К., 1959, стор. 3.
Зростала кількість населення, розширювалося й саме місто. Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 5815 будинків і 77 тис. чоловік. Місцеві власті мало турбувалися про впорядкування міста. Більшість вулиць не була забрукованою і восени потопала в грязюці. Вечорами темрява огортала місто, бо ліхтарі горіли тільки в центрі. У місті не було каналізації Города России в 1910 году. СПб., 1914, стор. 534, 535, 544, 574.
Відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися в річку Гнилоп'ять, у якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що вона перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, крім майстерень, розміщалися склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.
Вкрай незадовільно розвивалася медицина. На 1910 рік у місті було лише дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася тоді приватною практикою Города России в 1910 году. СПб., 1914, стор. 564, 565.
Отже лікуватися мала можливість лише заможна частина бердичівців. Внаслідок цього часто виникали епідемії, високою була смертність серед трудового люду. На низькому рівні перебувала освіта трудящих. У 1869 році відкрили народне училище, у 90-х роках — ще дві парафіяльні школи. Але витрати на їх утримання становили мізерну суму. Так, за кошторисом 1896 року, місцеві власті асигнували на освіту 5230 крб., а на поліцію — 10 848 крб. 1904 року навчалося лише 1,8 проц. населення ЦДІА СРСР, ф. 573, оп. ЗО, спр. 2796, арк. 16—58; ф. 733, оп. 2, спр. 740, арк. 113; ЦДІА УРСР у Києві, ф. 707, оп. 225-а, спр. 17, арк. 3; Города России в 1904 году, стор. 128.
З культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличкі приватні кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня Города России в 1910 году, стор. 629; Весь Юго-Западный край, стор. 475—480.
Під час імперіалістичної війни життя трудового населення стало ще тяжчим. Оскільки Бердичів знаходився в прифронтовій смузі, тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. В перенаселеному до краю місті ще більш погіршали квартирні умови, подорожчали продукти харчування.
На підприємствах, більшість яких почала випускати воєнну продукцію, посилилася експлуатація робітників. Робочий день тривав 12 і більше годин, а заробітна плата залишалася на тому ж рівні.
Коли до Бердичева дійшла звістка про повалення самодержавства, повсюдно відбувалися мітинги, збори. Люди поздоровляли один одного, зривали вивіски з царським гербом, зруйнували пам'ятник Олександру II. Але влада перейшла до рук т. зв. громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в місті проведено демонстрацію з участю військ гарнізону. Того ж дня створено також Раду робітничих і солдатських депутатів П. Голуб. Солдатские массы Юго-Западпого фронта в борьбе за власть Советов, стор. 28. У березні почали відновлюватися розігнані у роки реакції профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі “Прогрес”), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Наприкінці квітня 1917 року відбулися збори більшовиків, у них взяло участь понад 50 робітників та солдатів. Вони обрали партійний комітет, який спрямовував боротьбу трудящих за економічні і політичні права. Працювати доводилося в дуже складних умовах. Серед населення переважали дрібнобуржуазні елементи, кустарі, ремісники, торговці. Діяли також дрібнобуржуазні та буржуазно-націоналістичні організації: меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських націоналістів. Гострою виявилася боротьба у Раді. Меншовики, есери та бундівці намагалися витіснити з неї більшовиків, зменшити їх вплив на маси. Вони зробили спробу виключити голову більшовицької фракції із складу Ради, але їм це не вдалося. Під натиском робітників проведено перевибори, в результаті яких позиції більшовиків ще більш зміцнілиФ. Попов. Рассказ о незабываемом. К., 1961, стор. 48.
Великий вплив на трудящих міста мали революційне настроєні солдати. Активізації революційної боротьби сприяв також тісний зв'язок міської солдатської більшовицької організації з ЦК РСДРП(б), який спрямовував її діяльність П. Голуб. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов, стор 40. 18 червня; в Бердичеві проведено масову антивоєнну демонстрацію під гаслами: “Геть імперіалістичну війну!”, “Мир без анексій і контрибуцій!”. Начальник штабу Південно-Західного фронту повідомляв головнокомандуючого про антивоєнні настрої солдатів бердичівського гарнізону, зокрема 2-го гвардійського корпусу, який під впливом більшовицьких агітаторів, прибулих з Петрограда, все настійніше вимагав, припинення війни. Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Командуючий фронтом генерал Денікін, знаючи, що генерал Корнілов готує заколот, телеграфував йому про свою відданість, а наприкінці серпня видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. Солдати бердичівського гарнізону, дізнавшись про заколот, заявили свій протест. Під їх натиском було заарештовано Денікіна та його однодумців А. Васильков. Військова діяльність більшовиків України в період підготовки і проведення Великого Жовтня (Березень 1917 року—січень 1918 року). К., 1964, стор. 49. Розгром корніловщини сприяв зростанню авторитету більшовиків, дальшій активізації трудящих. Вони побачили, хто є справжнім захисником їх інтересів. 10 вересня у Бердичеві почала роботу перша конференція більшовиків Південно-Західного фронту, яка затаврувала політику меншовиків, підкреслила загарбницький характер війни, висловилася за перехід влади до рук Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, вказала на необхідність передачі поміщицьких земель селянам, надання неросійським національностям права на самовизначення. Конференція обговорила також питання про посилення партійної роботи на фронті та обрала бюро військових організацій Південно-Західного фронту Наукові праці з історії КПРС. Міжвідомчий науковий збірник, вип. 14. К., 1967, стор. 108.
З великою радістю зустріли робітники й солдати Бердичева звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, 2-й Всеросійський з'їзд Рад та ленінські декрети про мир і землю. На підприємствах, у військових частинах виникали мітинги, на яких трудящі й солдати палко вітали робітників Петрограда й заявляли про свою солідарність з ними 18 листопада в місті розпочав роботу Надзвичайний з'їзд представників Південно-Західного фронту, на якому, крім 267 більшовиків, були есери, меншовики та інші представники дрібнобуржуазних та націоналістичних партій. Тому робота його проходила в обстановці гострих політичних сутичок. Одним з основних було питання про вихід країни з війни і підписання миру. 20 листопада ухвалили рішення про те, щоб главком Південно-Західного фронту негайно почав переговори з німецьким командуванням про мир Газ. “Солдатская правда”, 1 грудня 1917 р. . 24 листопада делегати прийняли рішення про створення військово-революційного комітету Південно-Західного фронту, який проголошувався вищою владою на фронті та підпорядковувався Раді Народних Комісарів і Верховному головнокомандуючому М. В. Криленку Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, т. 2, стор. 434.. Однак поряд з військревкомом, створеним на з'їзді, залишався існувати й штаб фронту, що не визнавав Радянської влади. Під час проведення з'їзду він почав стягувати у місто контрреволюційні частини. В Бердичеві на той час перебувала також Верховна фронтова рада (орган буржуазно-націоналістичної Центральної ради), яка теж збирала контрреволюційні сили.
ВРК Південно-Західвого фронту 26 листопада видав наказ, згідно з яким вищою владою визнавалася Рада Народних Комісарів. Без дозволу військово-революційного комітету заборонялося передислоковувати військові частини. Замість есерівсько-меншовицької газети “Голос фронта” почала виходити більшовицька газета “Известия”. Цього ж дня проголошено Радянську владу.
Війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради, скориставшись дезорганізаторською діяльністю меншовиків та есерів, у ніч з 2 на 3 грудня вчинили у місті контрреволюційний переворот, заарештували частину членів фронтового ревкому, захопили владу й закрили більшовицьку газету Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, т. 2, стор. 435. . У лютому 1918 року, скориставшись запроданством Центральної ради, на Україну рушили австро-німецькі окупанти. Героїчний опір ворогові вчинив у районі Бердичева червоногвардійський загін В. С. Кіквідзе, в складі якого налічувалося 1500 бійців. 22 лютого кайзерівці втратили тут близько 100 чоловік убитими й пораненими, 14 кулеметів, багато іншої зброї Полководцы гражданской войны. М., 1960, стор. 235.. “Бої під Бердичевом,— писала 12 березня газета “Вестник Украинской Народной Республики”,— залишаться надовго пам'ятником героїчної боротьби кількісно невеликих, але сильних революційним духом червоних загонів України”.
Хоч ворог і захопив місто, трудящі не припинили боротьби. В середині червня 1918 року застрайкували шкіряники заводу Шленкера. Їх підтримали робітники ін. підприємств. В серпні Київський губком партії відрядив до Бердичева на підпільну роботу групу товаришів, завдяки чому створено підпільний ревком, друкарню, де набиралися листівки та відозви, що викривали зрадницькі дії українських ; буржуазних націоналістів, роз'яснювали політику більшовицької партії та Радянської держави Гражданская война на Украине, т. 2, стор. 480; журн. “Летопись революции”, 1926, № 3—4, стор. 134—136.. Наприкінці серпня відбувся страйк робітників заводу “Прогрес”. Його підтримали трудівники інших підприємств. 1 У листопаді 1918 року німецькі війська втекли з Бердичева. Однак владу у і ньому захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Директорії, які бло-ікувалися з іншими ворогами Радянської влади, зокрема з сіоністами. Більшовики розгорнули серед населення широку роз'яснювальну роботу, викривали зрадницьку політику нового “уряду”. Безсилі справитися з наростаючим народним ірухом, петлюрівці почали застосовувати репресії. 1 січня 1919 року вони організували криваві погроми. Тільки в ніч на 5 січня вбили 94 чоловіка, багатьох покалічили М. І. Супруненко. Україна в період іноземної военної інтервенції і громадянської війни, стор. 100. . Але боротьба не припинялася. 24 лютого 1919 року повсталі робітники й селяни, поваливши владу Директорії, створили Раду робітничих та селянських депутатів Киевщина в годы гражданской войны и иностранной военной интервенции (1918—1920 гг.), стор. 141..
Наприкінці лютого — на початку березня 1919 року петлюрівці почали стягувати під Бердичів значні сили й 7 березня захопили його. 9 березня в район міста прибув начальник 1-ї Української радянської дивізії М. О. Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе становище. Внаслідок запеклих боїв, у яких разом з щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк та два бронепоїзди з Луганська, 19 березня петлюрівці були розбиті й відкинуті до Новограда-Волинського. У Бердичеві відновлено Радянську владу, створено ревком, який спрямував свою діяльність на зміцнення Радянської влади, боротьбу з контрреволюційними елементами, з саботажем, спекуляцією. В червні почалася націоналізація підприємств, зокрема шкірзаводу. Тоді ж на цьому підприємстві створено першу в місті комсомольську організацію. З її ініціативи відкрито читальню, вечірню школу грамоти робітничої молоді О. М. Іващенко. З історії комсомолу Волині (1918—1925 рр.). Житомир, 1961, стор. 14.. На початку серпня націоналізовано друкарню, ряд заводів і фабрик. Однак дальші соціалістичні перетворення були перервані новим наступом петлюрівців. 21 серпня після запеклого бою Бердичів знову опинився в руках ворога Гражданская война на Украине, т. 2, стор. 309.. Понад два місяці “господарювали” петлюрівці в Бердичеві, чимало завдали лиха його жителям.
Розвиваючи наступ, 28 жовтня 1919 року частини Червоної Армії визволили місто Гражданская война на Украине, т. 2, стор. 450.. Відновив свою діяльність ревком. Проте обстановка в цьому районі до кінця року залишалася напруженою. З ініціативи профспілок на початку 1920 року проводилися масові суботники та недільники, під час яких ремонтували підприємства, житлові будинки. У квітні в Бердичеві відбулася 1-а червоноармійська конфіренція 44-ї дивізії, на яку прибуло понад 200 делегатів, у т. ч. 30 проц. члені партії. Вона обговорила питання про завдання Червоної Армії, соціалістичне будівництво та земельні справи, а також обрала делегатів на 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад.
Та мирне життя порушив напад на Країну Рад військ буржуазно-поміщицької Польщі. 27 квітня інтервенти окупували місто. У червні, здійснивши прорив, Перша Кінна армія на чолі з С. М. Будьонним та К. Є. Ворошиловим почала визволення Правобережної України. В ніч на 8 червня після запеклого бою 11-а кавалерійська дивізія під командуванням Ф. М. Морозова оволоділа Бердичевом Філіал Житомирського облдержархіву в Бердичеві, ф. Р-176, оп. 1, спр. 49, арк. 84..
Після вигнання інтервентів влада перейшла до рук ревкому. Відновили свою діяльність партійна організація, профспілки, комсомольські осередки. Під їх керівництвом і з допомогою всієї країни трудящі міста розпочали відбудову господарства. Були зруйновані майже всі підприємства. Не вистачало коштів, матеріалів, робочих рук, оскільки за роки війни кількість населення зменшилася з 76 до 43 тис. чоловік. Становище ускладнювалося ще й нападами численних націоналістичних банд. Та, незважаючи на це, справи поступово налагоджувалися. З ініціативи комсомолу молодь протягом місяця працювала на заготівлі дров для електростанції, підприємств та установ. За чотири місяці 1921 року проведено 17 суботників. 9 червня 1921 року відбулося перше засідання обраної міськради. До її складу увійшло 80 депутатів, у т. ч. 45 комуністів, 15 співчуваючих. У 1923 році Бердичів став центром однойменного району та округу. Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль, щоб швидше відновити роботу підприємств. 8 листопада 1920 року до міста прибув агітпоїзд на чолі з Г. І. Петровським, який виступив з доповіддю на Надзвичайному з'їзді Рад повіту та зустрівся з робітниками машинобудівного заводу “Прогрес”. 7 вересня 1921 року місто відвідали В. П. Затонський та М. В. Фрунзе, який виступив у міському театрі на засіданні міськради з доповіддю про поточний момент. У 1922 році приїздили Г. І. Петровський та М. І. Калінін.
До 5-ї річниці Жовтня робітники шкірзаводу повністю досягли довоєнного рівня випуску продукції. Зібравшись на урочисті збори, вони послали В. І. Леніну телеграму, в якій рапортували про своє досягнення, вітали з видужанням й ухвалили назвати завод його іменем Трудящиеся Украины В. Й. Ленину; Сборник документов. К., 1960, стор. 176..
Значна увага приділялася охороні здоров'я трудящих. По закінченні громадянської війни одразу почали працювати три лікарні. На 1925 рік було також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; налічувалося 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.
З кожним роком усе більшого розвитку набирало культурне будівництво. Уже в 1922 році в Бердичеві працювало 14 шкіл, де 128 учителів навчало 4035 учнів Філіал Житомирського облдержархіву в Бердичеві, ф. Р-206, оп. 1, спр. 524, арк. 72.. На кінець відбудовного періоду кількість їх зросла до 4752, а вчителів — до 167. Один за одним виникали спеціальні навчальні заклади. 1920 року відкрито механічний технікум і при ньому профтехшколу. 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи ФЗУ, на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі “Прогрес”, згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік налічувалося 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 чоловіка. За відбудовний період багато зроблено в створенні культурно-освітніх закладів. З 1920 року почав працювати драматичний театр, на шкірзаводі, цукровому, заводі “Прогрес” та ін.— робітничі клуби (всього 11). У них широкого розвитку набула художня самодіяльність. На 1925 рік у Бердичеві діяли кінотеатр, 10 бібліотек, музей. З 1919 по червень 1925 року в різний час виходила газета під назвами “Известия”, “Вісті”, “Голос труда”, “Голос праці”.
Великим горем для трудящих міста, як і для всієї країни, була смерть вождя. Серед траурних вінків, покладених у підніжжя Мавзолею, був вінок і від робітників шкірзаводу ім. Ілліча, що брали участь у похоронах вождя. Свою палку любов до В. І. Леніна бердичівці переконливо продемонстрували під час ленінського призову. В ті дні про вступ до партії було подано 500 заяв. До квітня 1924 року окружком КП(б)У прийняв у партію 80 кращих робітників Бердичева Філіал Житомирського облдержархіву в Бердичеві, ф. Р-185, оп. 1, спр. 8, арк. 4; газ. “Голос праці”, 27 січня 1924 р..
Після відбудовного періоду швидкими темпами проводилася реконструкція підприємств. Лише за два роки першої п'ятирічки у державну промисловість міста вкладено 7470 тис. крб., у т. ч. на реконструкцію заводу ім. Ілліча— 2691 тис.крб.Звіт про працю Бердичівської міської Ради III оклику за 1927/1928 рік. Бердичів, 1928, стор. 17. Було введено в дію новий дубильний цех, реконструйовано цехи виробництва хрому, встановлено нові силові установки, розширено складські приміщення. З 1929 року завод “Прогрес” перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1932 році тут працювало 857 чоловік. За 1928—1932 рр. виробництво промислової продукції по місту зросло більш як у 10 разів. 1932 року засновано завод “Комсомолець”, що виник на базі механо-слюсарної майстерні. Завдяки творчій активності робітників та інженерно-технічних працівників підприємства Бердичева виконали п'ятирічний план за 4 роки, а завод “Прогрес” — за 3,5 року. Значний крок уперед зроблено в другій п'ятирічці. Зростала технічна оснащеність. На трикотажній фабриці повністю оновлено машинний парк, збудовано фарбувальний цех, на рафінадному заводі пущено цех пресованого цукру.
Широкого розмаху в 30-і роки набув стахановський рух. На підприємствах організовувалися стахановські школи, в яких робітники вивчали передовий досвід, робили його надбанням усього колективу. Лише на заводі ім. Ілліча на кінець 1938 року в них навчалося близько 100 виробничників. На початку 1940 року на заводі “Прогрес” було 16 робітників-багатоверстатників, на шкірзаводі ім. Ілліча — 41, на цукровому —6. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося уже 39 промислових підприємств Газ. “Червоне Полісся”, 22 грудня 1940 р.,. у т. ч. найбільший на Україні шкіряний завод, 2 машинобудівні та 2 цукрові заводи, м'ясокомбінат, трикотажна, взуттєва та швейна фабрики.
Робітничі колективи Бердичева подавали значну допомогу трудівникам села в перебудові сільського господарства на соціалістичний лад. Весною 1930 року під час колективізації надіслано в район 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10 — для ремонту сільськогосподарського реманенту. В порядку шефства хліборобам передано 6 кінопересувок. На кошти, зароблені у понадурочний час, робітники заводу ім. Ілліча купили трактор і подарували його колгоспу с. Бистрика. Частими гостями у хліборобів району були комсомольці, які допомагали їм в організації культмасової роботи, проведенні різних господарських та політичних кампаній.
У зв'язку зі створенням областей 1932 року Бердичів як центр району входив до Київської області, а з 1937 року — до Житомирської. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося 1273 будинки й 75 тис. населення.
Швидкими темпами розвивалася медицина. Працювало 3 лікарні на 795 ліжок, міські поліклініки —для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок. На цукрових, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті налічуви-лося 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу.
Підвищувався освітній рівень трудящих, збільшувалася кількість навчальних закладів. У 1940 році в Бердичеві було 22 школи, у т. ч. 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Крім того, діяло три школи робітничої молоді. 1930 року засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізований у педагогічний, а в 1936 — в учительський. Напередодні війни в ньодіу навчалося 500 студентів на стаціонарному й 2700 — на заочному відділеннях. Діяли також механічний, медичний та педагогічний технікуми, ремісниче училище.
За 1925—1941 рр. досягнуто значних успіхів у роботі культурно-освітніх закладів. На гастролі до міста часто приїздили кращі театральні колективи й провідні актори республіки. В драматичному театрі в різний час виступали видатні українські радянські актори й режисери А. М. Бучма, Г. П. Юра, І. С. Паторжинськиіі та інші. Незабутнє враження справив на бердичівців приїзд у 1928 році видатного російського радянського поета В. В. Маяковського, який читав свої твори, зустрічався з робітничими колективами В. Катанян. Маяковский. Литературная хроника. М., 1956, стор. 348, 349.. На 1940 рік у місті працювали кінотеатр, робітничі клуби на заводах “Прогрес”, рафінадному, ім. Ілліча, цегельному та ін., де систематично демонструвалися кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку, огляди народних талантів, інші цікаві заходи. У міській бібліотеці для дорослих, книжковий фонд якої становив понад 200 тис. томів, влаштовувалися виставки літератури, диспути, конференції, зустрічі з письменниками. Досить значні бібліотеки були при заводських клубах, школах. У 1926 році для дітей відкрито будинок піонерів, дитячу бібліотеку, технічну станцію. Популярним на Україні був Бердичівський державний історичний заповідник, створений 1928 року. Серед численних його експонатів — рідкісні видання XVII— XVIII ст., твори О. Бальзака, Д. Дідро, а також понад 570 унікальних щодо художнього виконання килимів. Значний інтерес у відвідувачів заповідника викликали створені при ньому кімнати Т. Г. Шевченка, О. Бальзака, Шолома-Алейхема. З 25 червня 1925 року виходила міська газета “Радянський шлях”.
Величезне трудове й політичне піднесення викликали підготовка й проведення на основі нової Радянської Конституції виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися в 1937 році. Сотні агітаторів, пропагандистів знайомили населення Бердичева з положенням про вибори, виробничі колективи брали підвищені зобов'язання, ставали на стахановську вахту. В день голосування виборці одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши депутатом до Радянського парламенту робітника рафінадного заводу, орденоносця О. В. Тонкошкурого. 1938 року в найвищий орган Радянської влади республіки бердичівці обрали першого секретаря міськкому КП(б)У А. Т. Дідура. Під час виборів до місцевих Рад 1939 року у міську Раду обрано 206 депутатів.
Велику роботу щодо комуністичного виховання молоді проводила комсомольська організація, в якій 1940 року налічувалося 6000 членів ВЛКСМ. 1111 з них безпосередньо працювали на виробництві, а 630 — були стахановцями Газ. “Червоне Полісся”, 29 березня 1941 р..
Віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад перервав мирну, творчу працю трудящих. Сотні жителів уже в перший день війни стали на захист Батьківщини. Всі комсомольці заводів “Прогрес” та “Комсомолець” пішли на фронт Г. П. Міщенко, М. М. Матвійчук. Виховані партією, стор. 21. . Для боротьби з диверсантами створено винищувальний батальйон з 350 чоловік. Велика кількість жителів працювала на спорудженні бомбосховищ та демонтажу промислового устаткування, яке вивозилося в східні райони країни. 8 липня 1941 року після запеклих боїв місто окупували німецько-фашистські загарбники. Але й після цього ще майже тиждень у районі Бердичева точилися аапеклі бої з ворогом. У ті дні героїчний подвиг здійснив екіпаж танка “КВ”, яким командував старший лейтенант А. Б. Кожем'ячко. Опинившись в оточенні з підбитою машиною, танкісти дві доби вели нерівний бій і ремонтували ходову частину. За цей час вони знищили 8 фашистських танків, кілька автомашин та велику кількість гітлерівських солдатів. Коли неполадки було усунено, сміливці повернулися в розташування радянських військ і притяглії на буксирі німецький танк П. Тронько. Подвиг твоїх батьків. К., 1970, стор. 73—74..
Понад два з половиною роки перебувало місто в руках гітлерівців. За час окупації воно було місцем масового знищення радянських людей. Гестапівці стратили 38 536 чоловік. Крім того, на каторгу до Німеччини вивезли 11,5 тис. Жителів Житомирський облдержархів, ф. Р-2636, оп. 1, спр. 31, арк. 96.. Але ніякі тортури не змогли залякати радянських людей. У місті з серпня 1941 року діяло кілька підпільних організацій. Значну роботу проводила підпільна патріотична група залізничників у складі 50 чоловік, очолювана комуністом А. Р. Яворським А. Н. Сабуров. У друзей одни дороги. К., 1963, стор. 67.. Вона виводила з ладу паровози та вагони, псувала колійне господарство, мала невеличку підпільну друкарню, в якій друкувала антифашистські листівки. Гітлерівці в січні 1942 року провели на станції масові арешти, під час яких схопили й членів групи. А. Р. Яворський зумів дістатися до партизанського з'єднання О. М. Сабурова, в складі якого продовжував боротьбу з ворогом і в одному з боїв поліг смертю героя. Проте підпільники продовжували діяти. Група у складі В. Ю. Завадського, А. Л. Щолкіна, С. Л. Луженецького, Я. А. Нокель проводила диверсійні операції на залізничній станції. В лютому 1943 року гестапівці заарештували їх і розстріляли. Друга підпільна патріотична група діяла на цукерковій фабриці. Вона вкладала вибухівку в пачки цукерок, що виготовлялися для окупантів. Гестапо натрапило на слід патріотів. Заарештовані ним 8 чоловік пропали безвісти АІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 1, спр. 3091, арк. 17..
Війська 1-го Українського фронту 5 січня 1944 року, зламавши оборону ворога, оволоділи містом. У боях за Бердичів відзначилися 24-а, 389-а, 395-а Таманська Червонопрапорна та 117-а гвардійська стрілецькі дивізії, 44-а гвардійська Червонопрапорна танкова бригада, 227-а штурмова авіаційна дивізія. За мужність і відвагу, виявлені під час штурму міста, сотні солдатів і офіцерів відзначено орденами й медалями, а командиру 71-ї бригади 9-го механізованого корпусу полковнику В. В. Луппову присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Всім з'єднанням та частинам, які відзначилися у боях за Бердичів, присвоєно найменування “Бердичівських”, а 395-а Таманська Червонопрапорна стрілецька дивізія і 69-й гвардійський артилерійський Новоросійський Червонопрапорний полк ще й нагороджені орденом Суворова 2-го ступеня. Активну участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали й бердичівці. 7800 з них билися проти ворога на фронтах, у підпіллі та в партизанських загонах. За виявлений героїзм 5646 чоловік нагороджено орденами й медалями, а льотчиці П. В. Гельман та комбату К. А. Томашевському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 4623 уродженці Бердичева загинули смертю хоробрих. У боях за місто поліг вірний син азербайджанського народу Герой Радянського Союзу А. Р. Аширбеков.
Відступаючи, гітлерівці завдали значної шкоди промисловості міста, повністю зруйнували цукровопісочний завод, приміщення залізничної станції, навчальні та культурно-освітні заклади, 449 будинків. За час окупації більш як у 4 рази зменшилася кількість населення й на січень 1944 року становила лише 18 тисяч.
Одразу після визволення відновили діяльність міськком КП(б)У, міськрада, міськком комсомолу, які мобілізували всіх трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Протягом 1944 року на підприємствах та в установах відновили діяльність 27 первинних парторганізацій, у яких налічувалося 297 комуністів, і 47 первинних комсомольських організацій Житомирський облпартархів, ф. 118, оп. 2, спр. 310, арк. 20.. Завдяки самовідданій праці трудящих у середині січня дала перший струм електростанція, став до ладу водогін. Завод “Прогрес” розпочав виготовлення запасних частин д-ля підшефних колгоспів, виконував ряд замовлень для відродження шахт Донбасу Житомирський облпартархів, ф. 118, оп. 2, спр. 55, арк. 2, 27.. 8 січня дав першу продукцію завод ім. Ілліча. З допомогою держави здійснювалося відродження рафінадного та цегельного заводів, швейної фабрики, млинів № 5 і 19. Велику роботу провели залізничники, які в короткий строк відновили роботу вузла. На кінець 1944 року з 39 підприємств, що існували до війни, діяло 29. Працювати доводилося у надзвичайно складних умовах. 21 березня 1944 року фашистська авіація вивела з ладу залізничний вузол, розбомбила станційні приміщення. Та ціною величезних зусиль працівників транспорту з допомогою трудящих міста через 6 годин рух поїздів відновлено.
Водночас бердичівці подавали всебічну допомогу фронту. Колективи заводів “Прогрес”, “Комсомолець”, електростанції ремонтували танки, гармати, автомашини, шкірзаводу й міськпромкомбінату — лагодили обмундирування, взуття. У місті розміщалося 12 воєнних госпіталів, яким передано 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок. 1-го Травня 1944 року поранені воїни одержали від населення 5580 подарунків. З серпня розпочали свою діяльність курси медсестер, випускники яких направлялися на роботу в госпіталі. На побудову танкової колони “Патріот Батьківщини” жителі міста внесли 2114 тис. крб., за що одержали подяку від Верховного головнокомандуючого. Передплачено також на 2245 тис. крб. 3-ї Державної воєнної позики та на 809 тис. крб. 4-ї грошово-речової лотереї Житомирський облпартархів, ф. 118, оп. 2, спр. 310, арк. 10, 32—34.. В центрі уваги партійних та радянських органів була допомога родинам військовослужбовців, інвалідам, сиротам. У 1944 році 1287 сімей фронтовиків одержували грошову допомогу. Їм завезено 1950 тонн палива. З 15 жовтня по 15 листопада проходив місячник допомоги сім'ям військовослужбовців. У фонд допомоги сиротам зібрано 20 тис. крб. лотереї Житомирський облпартархів, ф. 118, оп. 2, спр. 310, арк. 33..
Жителі міста подали значну шефську допомогу колгоспам району у проведенні першої після визволення весняної сівби, підприємства виділяли вугілля, залізо, влітку трудящі Бердичева провели два масові недільники на збиранні врожаю зернових культур.
Під керівництвом міськкому партії, міськвиконкому розгорнулася робота щодо впорядкування міста. З цією метою організовувалися недільники, в яких тільки 1944 року взяло участь близько 20 тис. чоловік. На кінець року в місті працювали 23 медичні заклади, в т. ч. міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, які обслуговували 25 лікарів, 95 медичних працівників з середньою освітою. Тоді ж відновили роботу 8 шкіл, в яких навчалося понад 3500 дітей, працювало 110 учителів, а також учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне та ремісниче училища, школа ФЗН Житомирський облпартархів, ф. 118, сш. 2, спр. 55, арк. 11, 23, 24. .
Перемога над фашистською Німеччиною сприяла ще більшому піднесенню творчої активності мас. У робітничі колективи прийшло з армії нове поповнення. Радянська держава змогла більше виділити коштів на відновлення й дальший розвиток промислових підприємств, значну допомогу в цьому подавали братні республіки, які надсилали устаткування, матеріали. Ставали до ладу нові цехи, фабрики, що рік у рік нарощували потужності. На кінець 1950 року діяло понад ЗО підприємств, на яких працювало 9280 робітників, 424 з них виконали за п'ятирічку від 6 до 24 річних норм. Лише в 1950 році впроваджено у виробництво 220 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 2,2 млн. карбованців.
За роки четвертої п'ятирічки багато зроблено щодо впорядкування міста. На ці потреби в 1945—1947 рр. витрачено 1,5 млн. крб. Крім того, силами громадськості виконано робіт на суму близько 740 тис. крб. Було впорядковано парк ім. Шевченка, бульвар, обладнано пляж, водну станцію, посаджено ЗО тис. дерев та кущів. На кінець 1950 року діяло 70 магазинів, 60 ларків, 11 їдалень, 3 чайні, 38 буфетів.
У 14 школах міста навчалося понад 6 тис. учнів; учительський інститут, механічний технікум, медична та педагогічна школи випустили протягом 1945—1950 рр. понад 1200 спеціалістів.
У наступні роки реконструювалися старі підприємства, будувалися нові. Валова продукція заводу “Прогрес” уже 1955 року перевищувала довоєнний рівень у 10 разів. За 1958—1965 рр. збудовано головний виробничий корпус площею понад 300 тис. кв. метрів, одержано першокласне устаткування. Підприємство почало випускати автоматичні преси, вакуум-фільтри, сушильні барабани, холодильне устаткування для хімічної промисловості. Його продукція стала відома далеко за межами республіки, не раз експонувалася на Лейпцігському ярмарку, міжнародних виставках хімічної промисловості у чехословацькому місті Брно. За самовіддану працю 1966 року 23 робітники нагороджено орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — формувальника П. І. Ляшенка, електрозварницю Л. І. Гор-баченко, орденом Трудового Червоного Прапора — слюсаря Г. І. Васькова, електрика А. О. Ніколаєва, головного інженера заводу П. П. Ягодіна. Трудовим будням заводу Київська студія науково-популярних фільмів 1963 року присвятила хронікально-документальний фільм Газ. “Радянська Житомирщина”, 15 березня 1963 р.
У значне верстатобудівне підприємство перетворився завод “Комсомолець”, який з 1959 року спеціалізується на випуску токарно-револьверних верстатів. За сумлінну працю 1966 року 11 працівників нагороджені орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — фрезерувальник Ф. Н. Пилипець, орденом Трудового Червоного Прапора — директор заводу І. Б. Пржеорський.
Значної реконструкції зазнав шкірзавод ім. Ілліча. Він перетворився в одне з найбільших підприємств республіки. Тут з 1961 року діє перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виробництва хрому, завдяки чому рівень механізації перевищує 90 процЖитомирський облпартархів, ф. 118, оп. 27, спр. 7, арк. 6. . Порівняно з 1913 роком випуск твердих шкір-товарів збільшився в 1965 році у 5 разів, хрому — в 50. Свій досвід в освоєнні нової технології підприємство багато разів демонструвало на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства, за що у 1967 році його відзначено дипломами 1-го, 2-го та 3-го ступенів і Золотою медаллю ВиставномуГаз. “Радянський шлях”, 10 жовтня 1967 р.. За багаторічну сумлінну працю та високі виробничі показники 1966 року 31 робітника нагороджено орденами й медалями, в т. ч. бригадира шкірзаводу Б. М. Луференка та робітницю О. П. Федорову — орденом Леніна, механіка М. М. Мазуренка, майстра П. М. Шевченка та робітника О. С. Ашихміна — орденом Трудового Червоного Прапора.
Добрих успіхів домоглися також колективи швейної фабрики, залізничної станції, рафінадного заводу, м'ясокомбінату та інших підприємств. 128 працівників виробничих колективів відзначено орденами й медалями. Серед них орденом Леніна нагороджено котельника електростанції Л. І. Тельнова, орденом Трудового Червоного Прапора — слюсарів рафінадного заводу І. 3. Галяса та О. Ф. Степовика, фасувальницю цього ж підприємства Л. Ф. Попель, шофера міського автогосподарства Б. Г. Стасенка, робітницю заводу продтоварів (заснований 1964 р.) В. Я. Прищепу, швачок швейних фабрик № 1 і “IV” 2 С. К. Морозовську, М. І. Заруцьку та майстра О. П. Ткачук.
Міська партійна та комсомольська організації багато уваги приділяли поширенню руху за комуністичну працю, який виник у жовтні—листопаді 1958 року. Першими у місті звання колективів комуністичної праці здобули на заводі “Прогрес” бригади Р. С. Томашевського й Н. Ф. Сивобородька та ливарний цех, очолюваний комуністом В. А. Козловським. У 1965 році це звання присвоєно 10 колективам підприємств. 5948 робітників і службовців стали ударниками комуністичної праці Газ. “Радянський шлях”, 1 травня 1966 р.
Успішно розвивалася промисловість міста в роки восьмої п'ятирічки. Збудовано й пущено дві черги ливарного комплексу заводу “Прогрес”, друкоофсетну фабрику, нові цехи на заводах “Комсомолець”, ім. Ілліча та рафінадному, розширилися швейні фабрики, цегельний завод та шкіряновзуттєвий комбінат, створений 1965 року.
Високих показників добилися виробничі колективи в 1967 ювілейному році. Промисловість міста виконала свій план достроково, до 24 грудня. За успіхи, досягнуті в змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня, Пам'ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпроф-ради відзначено завод “Прогрес”, Пам'ятним Прапором Південно-Західної залізниці — колектив станції Бердичів. Цегельному заводу вручено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. Завод “Комсомолець” відзначений Пам'ятним прапором обкому партії, облвиконкому та облпрофради. Високі темпи праці тривали й в наступні роки. Включившись у соціалістичне змагання на честь 100-річчя з дня народження В. 1. Леніна й за гідну зустріч XXIV з'їзду КПРС, робітники заводів, фабрик підготували славні трудові подарунки. Вони не лише успішно виконали план 1970 року, а й достроково, до 12 листопада, завершили завдання восьмої п'ятирічки; підприємства легкої промисловості — 1 жовтня. Понад тисячу чоловік наприкінці ювілейного року працювали в рахунок 1972, а 300 — в рахунок 1973 років. Трудова активність бердичівців відзначена Ленінською ювілейною медаллю, яку одержало 3541 чоловік. Три цехи, шість дільниць, 54 бригади завоювали право називатися колективами ім. XXIV з'їзду КПРС.
Радісними виявилися підсумки восьмої п'ятирічки. Випуск промислової продукції зріс на 40 проц., а загальна сума прибутків — у 2,2 раза. За високі показники в роботі 172 трудівники нагороджено орденами й медалями. Формувальник ливарного цеху заводу “Прогрес” К. К. Ворона удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, 4 чоловіка відзначені орденом Леніна, 11 — орденом Жовтневої Революції. Парторганізація міста, інженерно-технічні працівники та робітники багато зробили для прискорення науково-технічного прогресу, піднесення продуктивності праці та ефективності виробництва на підприємствах. Тут систематично, один раз на квартал, проводяться науково-технічні та техніко-економічні конференції, на яких обговорюються питання впровадження найновіших досягнень науки і техніки у виробництво та актуальні питання економічної реформи, виступають провідні вчені Києва, спеціалісти міських підприємств. У травні 1967 року на заводі “Прогрес” відбулася всесоюзна науково-технічна конференція з питань фільтро-будування.
Конструкторські бюро наполегливо працювали над створенням нових зразків високопродуктивної техніки. Так, конструктори заводу “Прогрес” у співробітництві із спеціалістами Харківського науково-дослідного інституту “Укрхіммаш”, створили фільтропрес для очистки сточних вод, який експонувався на міжнародних виставках у Парижі, Лондоні, Загребі й дістав високу оцінку спеціалістів. Фірми Японії, ФРН закупили ліцензію на право його виробництва, фільтропрес запатентований у США, Англії, Франції.
Конструктори заводу “Комсомолець” працювали над створенням нових зразків токарно-револьверних верстатів й добилися успіху, їх модель 1А340Ц підвищила продуктивність праці робітників у 4—5 разів. На заводі ім. Ілліча удосконалено апарати для фарбування шкіри та ін. Свій вклад у справу технічного прогресу внесли й раціоналізатори. У 1967 році було впроваджено у виробництво 928 пропозицій з економічним ефектом 1281 тис. крб. 1970 року в місті налічувалося 1250 раціоналізаторів, які внесли 1049 пропозицій, що дало умовної економії 1100 тис. крб. Працівникам заводу “Прогрес” І. А. Мудруку та Ю. Г. Смолянському присвоєно звання заслуженого раціоналізатора УРСР.
Величні накреслення визначені перед промисловістю міста у дев'ятій п'ятирічці. Загальний обсяг промислової продукції має зрости майже на 40 проц. Буде продовжене будівництво ливарного комплексу заводу “Прогрес”, завершено спорудження солодового заводу, розширено заводи “Комсомолець” та металевих виробів, рукавичну фабрику. Стануть до ладу комбікормовий завод, меблевий комбінат, молокозавод, взуттєва фабрика та ін. Втілюючи в життя рішення XXIV з'їзду КПРС, трудящі успішно долають нові рубежі. Вони за почином москвичів і ленінградців широко розгорнули соціалістичне змагання на честь 50-річчя утворення СРСР. Трудящі міста зобов'язалися план другого року п'ятирічки виконати достроково, до 26 грудня, й додатково реалізувати виробів на 3,5 млн. крб. Свого слова вони дотримали. У дні ювілейного змагання колективи бригад заводу “Прогрес”, очолювані комуністами Героєм Соціалістичної Праці К. К. Вороною, делегатом XXIV з'їзду КП України В. Д. Апатовим та А. М. Грищуком, виступили з закликом “П'ятирічку — за чотири роки!”, їх ініціатива знайшла гарячий відгук серед усіх робітників міста.
Запорукою успіху трудящих у виконанні накреслень дев'ятої п'ятирічки є міцна дружба й співробітництво виробничих колективів Бердичева й багатьох міст нашої багатонаціональної країни. Майже всі підприємства Бердичева змагаються з спорідненими заводами й фабриками Російської Федерації, Білорусії, Грузії та інших республік. Завод “Прогрес”, наприклад,— з підмосковним заводом “Комсомолец”, Уральським—хімічного машинобудування та Оршанським—“Красный боец”. Вони систематично обмінюються досвідом, подають один одному допомогу в організації виробництва. В цехах бердичівських машинобудівників вивішені заклики: “Замовленням братніх республік — зелену вулицю!”. Так, у 1971 році в рахунок 1972 — робітники відправили устаткування в Нарву, Актюбінськ, до тресту “Чіатурмарганець” Грузинської РСР. Колектив заводу ім. Ілліча на прохання Ленінградського взуттєвого об'єднання “Скороход” та Фрунзенського шкір-заводу достроково поставив 2 млн. кв. дециметрів хрому та 500 тис. кв. дециметрів твердих шкіртоварів. На заводи й фабрики міста з РРФСР, Грузії, Вірменії, Естонії, Латвії та інших республік надходять верстати, електродвигуни, прокат, литво та інші матеріали. В усі союзні республіки йде продукція з бердичівських підприємств.
Водночас з розвитком промисловості зростало й впорядковувалося місто. Всі центральні вулиці реконструйовано й заасфальтовано. Обабіч їх посаджені дерева, чагарники. Велика увага приділялася житловому будівництву, яке особливо швидких темпів набрало в 1959—1965 рр. За цей час було здано в експлуатацію 137 тис. кв. метрів житлової площі. Понад 20 тис. жителів переїхало в нові квартири. За роки восьмої п'ятирічки ще 3550 сімей справили новосілля. З підключенням Бердичева в 1950 році до газопроводу Дашава—Київ розпочалася газифікація. 1972 року в місті користувалося природним газом 85 проц. жителів. Тільки за 1965—1970рр. введено в дію автоматичну телефонну станцію на 2200 номерів, готель на 190 місць, ательє, пошиття одягу, новий універмаг та інші побутові об'єкти. Лише 1972 року на благоустрій Бердичева витрачено 617 тис. крб., а в цілому за дев'яту п'ятирічку обсяг побутових послуг населенню зросте на 75 проц. На житлове будівництво буде асигновано 17 млн. крб., що дасть змогу спорудити ще 4,5 тис. квартир. Поліпшилося обслуговування населення транспортом. На 1972 рік автобусний парк налічував 96 машин, працювало 22 легкові таксі. Місто має автобусне сполучення з усіма селами району та 15 містами. Розширилася торговельна мережа. У Бердичеві діє 76 магазинів. Це спеціалізовані, добре обладнані торговельні підприємства з холодильними та іншими установками, складськими приміщеннями, товарооборот яких у 1972 році становив 531 млн. крб. У місті працює також 14 підприємств громадського харчування.
Поліпшується охорона здоров'я трудящих. У медичних закладах міста, зокрема, в лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному й онкологічному диспансерах, пологовому будинку та ін. працює 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. За багаторічну сумлінну працю завідуючого отолярингологічним відділенням лікарні А. М. Мутила у 1961 році нагороджено орденом Леніна, а лікаря А. Ф. Царенко — орденом “Знак Пошани”. Великою турботою оточені наймолодші жителі міста. До їх послуг на 1972 рік — 25 дитячих садків і ясел.
Значних успіхів досягнуто в галузі народної освіти. Зараз у місті є 23 школи в т. ч. 12 середніх, 6 восьмирічних та 5 вечірніх середніх шкіл робітничої молоді, в яких навчається понад 11 тис. учнів і працює близько 800 учителів. За успіхи в навчанні та вихованні підростаючого покоління вчительку школи № 6 М. Д. Сатинсон та директора дитбудинку П. П. Іванюка нагороджено орденом Леніна, а вчителя школи № З В. Т. Матушевича — орденом Трудового Червоного Прапора. У трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 й 1972 рр.) навчається 1385 юнаків і дівчат. 1954 року учительський інститут перетворено в педагогічний. 1971 року його розформовано, а факультети переведено до Житомира й Умані. Продовжують діяти три середні спеціальні навчальні заклади — машинобудівельний технікум, педагогічне та медичне училища, в яких здобувають освіту понад дві тисячі чоловік.
За 1950—1972 рр. зросла мережа культурно-освітніх закладів. 1959 року було відкрито міський будинок культури. Тут працюють 4 гуртки художньої самодіяльності. Серед них особливою популярністю користуються драматичний, танцювальний колектив “Юність” та естрадний оркестр, яким присвоєно звання народних. 1950 року при рафінадному заводі відкрито будинок культури на 400 місць. Крім того, працює п'ять профспілкових клубів, де діє 12 самодіяльних колективів. При будинках культури, заводських клубах створено десять народних університетів. Жителів Бердичева обслуговують три широкоекранні кінотеатри, дві міські бібліотеки—для дорослих і дітей та 43 бібліотеки на підприємствах, у навчальних закладах з книжковим фондом 767 тис. томів. Школярі своє дозвілля проводять у будинку піонерів, на технічній станції, де працюють гуртки: художньої самодіяльності, авіамодельний, кораблебудівного моделізму, умілі руки та інші. У місті є також музична школа, де навчається 290 дітей. 1954 року відкрито юнацьку спортивну школу. Тут працює заслужений тренер СРСР В. М. Донський, який виховав 13 майстрів спорту, багатьох постійних учасників олімпійських ігор.
Значні успіхи в економічному й соціально-культурному житті досягнуті трудящими Бердичева під керівництвом партійної організації, яка на 1972 рік налічувала в своїх рядах 4222 комуністи. Найбільші первинні парторганізації (а їх усього 117), які мають славні революційні, бойові й трудові традиції, на заводах “Прогрес” (823 комуністи), ім. Ілліча (310 комуністів) та рафінадному (153 комуністи). Вони завжди виступають ініціаторами всіх починань не лише в своїх колективах, а й у місті. В Бердичеві — численний загін комсомольців, що на 1972 рік налічував у своїх лавах 10 216 членів ВЛКСМ, об'єднаних у 85 первинних організаціях. 4225 з них передовики виробництва, які безпосередньо працюють на заводах і фабриках. Наприкінці 50-х років комсомольська організація заводу “Прогрес” взяла під свій контроль виготовлення підприємством обладнання для новобудов хімії, внесла сама у цю справу значний вклад. У четвертому кварталі 1960 року вона визнана переможцем у всесоюзному соцзмаганні молодіжних колективів хімічного машинобудування й одержала перехідний вимпел ЦК ВЛКСМ та грошову премію. У ювілейному, 1967 році, міська комсомольська організація удостоєна Пам'ятного Прапора ЦК ЛКСМУ.
Важливу роль відіграє міська Рада депутатів трудящих. У її складі 238 депутатів, серед яких 166 робітників, 120 комуністів, 33 комсомольці, 103 жінки. Понад тисячу трудящих бере активну участь у роботі 12 її комісій. Електрозварювальниця заводу “Прогрес” Л. І. Горбаченко обрана депутатом Верховної Ради СРСР, колишній директор заводу “Комсомолець”, комуніст І. Б. Пржеорський— депутатом Верховної Ради УРСР.
Історія Бердичева пов'язана з життям і діяльністю багатьох діячів науки й культури. Тут народилися член-кореспондент АН УРСР М. Д. Жудін, доктор історичних наук Л. Б. Кадишев, російський радянський письменник В. С. Гроссман (1905—1964 рр.), народний артист УРСР П. Г. Міхневич, заслужений діяч мистецтв УРСР А. Ю. Сонц.
Бердичівці свято шанують пам'ять про засновника Комуністичної партії й першої Радянської держави В. І. Леніна, якому в 1948 році споруджено пам'ятник. 1960 року відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку, 1969 — Г. І. Котовському, а також обеліски: на честь радянських воїнів, які загинули смертю героїв, визволяючи Бердичів від гітлерівців (1965 р.), та комсомольців-підпільників, які віддали життя за Батьківщину в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників (1967 р.).
|
