Відмінності між версіями «Церковні обряди»

м
→‎Історія: replaced: священник → священик (4) за допомогою AWB
м (вікіфікація)
м (→‎Історія: replaced: священник → священик (4) за допомогою AWB)
Хоч [[християнство]] прийшло до Київської Русі з Візантії, де й ритуал богослужіння був детально продуманий, українські місцеві звичаї зумовили деякі відхилення від візантійських норм, особливо щодо ''Требника'' і ''Служебника''. Такі особливості зафіксовані вже у другій пол. 11 ст., серед іншого — присутність кн. під час [[хіротонія|хіротонії]] та заява представників священнослужителів про згоду на висвячення обраного єпископа. Відома й розбіжність в питанні посту: коли велике свято припадало на середу чи п'ятницю, всупереч візантійській практиці, Київська Церква звільняла від посту. Крім перейнятих візантійських богослужбових зразків, в Україні постали ориґінальні тексти богослужінь, приурочених окремим святам, акафісти тощо. Досить самобутньою розвинувся в українській церкві хоровий спів, як частина церковних обрядів. (див. [[Церковна музика]]).
 
У Київській Православній Церкві були намагання (наприклад, за митрополита [[Кипріян Цамблак|Кипріяна Цамблака]]) впорядкувати різноманітність Церковних обрядів, але тільки в сер. 17 ст. митрополит [[Петро Могила]] оформив богослужбові книги з їхніми обрядовими особливостями, а у творі «Літос» підкреслено, що не обряди ділять Церкви, а догми. На церковних соборах (1596, 1629, 1636) обговорювались Ц. о. з увагою до збереження місцевих особливостей. Православний Київський собор 1640 також присвятив увагу Церковним обрядям, схвалюючи певні норми, нечинні в інших православних церквах, але відповідні до норм уніатської Церкви. Тому у [[Требник Петра Могили|Требнику 1646 року]] і Служебнику 1639 року збережено низку Церковних обрядів, що тоді виконувались і були у давніх церковних книгах (Служебник 1604, Требник 1606, рукописні требники 16 — 17 ст.), але пізніше зникли. У Требнику 1646 є 20 чинів, що їх нема в інших книгах, вони увійшли туди з місцевих обрядів. Усього в цьому Требнику є 37 місцвих українських треб, вміщення яких викликало обурення в Москві. Проте, у цю книгу не увійшли деякі місцеві Церковні обряди, наприклад, молитва за тих, що самі себе закляли, ходіння у процесії навколо церкви зі сходу на захід, хід священникасвященика за (а не перед) домовиною покійника, причастя хворих у стані несвідомості водою з Водохрещі, як це було у Требнику 1606 тощо.
 
Особливості українських Церковних обрядів почали зникати у кінці 17 ст., після підпорядкування Православної Церкви в Україні Москві. Переслідування українських звичаїв було спричинене не тільки централістськими тенденціями Російської Церкви, але й змішуванням у Москві обряду з догмою. Тому у Москві засуджувалось хрещення обливанням, висвячування кількох осіб під час тієї самої літургії, відправу проскомідії на 5 проскурках, вживання у деяких потребах живої мови та інші особливості Київської Церкви. У Москві стежили за цими особливостями «у словах і чинах» та видавали накази (1721), що забороняли відмінності Церковних обрядів й «окреме [[наріччя]]» богослужбової мови. Тому давні українські Церковні обряди, переслідувані в Російській Імперії і в СРСР, проіснували до другої світової війни лише на Західній Україні, яка перебувала поза впливом Російського Синоду чи патріарха. Частково збереглися давні Церковні обряди в [[Греко-католицькі церкви|Українсько-Білоруській Католицькій Церкві]], яка, з другого боку, багато засвоїла обрядів Західної Церкви, проте зберегла свою самобутність.
Традиційні українські Церковні обряди плекаються в церквах УАПЦ в еміграції, де впроваджено читання [[Євангеліє|Євангелії]] обличчям до вірян, виголошення проповіді після [[Євангеліє|Євангелії]], тримання царських воріт відкритими, читання вголос євхаристичних молитов, звернення перед «Вірую» до присутніх зі словами «Христос посеред нас», урочисте святкування Покрови (1 жовтня; це свято деякі православні церкви не визнають), освячення квітів на [[Маковія]] та ін.
 
Під час утворення [[Греко-католицькі церкви|Українсько-Білоруської Католицької Церкви]] 1596 обумовлено збереження східних Церковних обрядів, і цю вимогу прийняв тодішній папа [[Климент VIII (папа римський)|Климент VIII]] в акті [[Берестейська унія|Берестейської унії]]. СвященникиСвященики-уніяти спершу користувалися давніми богослужбовими книгами, але з часом до церковних книг почала проникати нова практика з латинських Церковних обрядів. Єпархії почали висилати кандидатів духовного стану до католицьких семінарій, де майбутні священникисвященики звикали до латинських звичаїв. Ревними прихильниками цього ставали священникисвященики, які походили зі ополячених українських шляхетських родин. Поступово введено так звану «тиху» або «читану» Службу Божу, складання рук за західним зразком, причащання, ставши на коліна, впроваджено до церков дзвони, а подекуди й органи, усунено іконостаси, престоли прилаштовано до стіни й ін. У Холмській єпархії таких нововведень постало значно більше, ніж у Галичині, на Волині й Закарпатті.
 
[[Замойський синод|Уніатський синод у Замості]] 1720 звернув увагу на обрядові нововведення та затвердив тільки чотири: поминання в літургії [[Папа Римський|Римського Папи]], внесення до [[Символ Віри|Символу Віри]] додатку «і Сина», скасував уживання губки й т. зв. теплоту під час літургії. В 18 ст. з'єднана ієрархія навіть запланувала скликати провінційний синод, який мав розглянути цю справу; у кінці 18 ст. літургійною реформою цікавився прихильник давньої практики полоцький архієпископ Г. Лісовський, але політичні події і розпад унії перешкодили цьому. Російська влада сприяла у першій половині [[19 століття|19 ст.]] літургійній реформі в уніатській Церкві Й. Семашка в дусі [[Російська православна церква|Російської Православної Церкви]] (1839), як засобові переведення її на православ'я. Також ліквідація унії на [[Холмщина|Холмщині]] й [[Підляшшя|Підляшші]] 1875 почалася зі змін у Церковних обрядах.
19 755

редагувань