Пакт стабільності для Південно-Східної Європи: відмінності між версіями

[перевірена версія][перевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
правопис
правопис, стиль
Рядок 41:
* У '''[[1993]]''' році Прем'єр-міністр [[Франція|Франції]] Едуард Балладур запропонував Пакт стабільності та безпеки в Європі. Його провідною думкою була організація під егідою Європейського Союзу всеєвропейської конференції задля миру та стабільності в Європі, що мала сприяти стабілізації країн Центральної та Східної Європи, які колись могли б приєднатися до Європейського Союзу. Перша конференція Пакту у травні '''[[1994]]''' року закінчилась підписанням декількох двосторонніх угод між цими країнами задля вирішення їхніх проблем з кордонами та національними меншинами. Рада міністрів Європейського Союзу згодом вирішила обмежити кількість країн-учасниць Пакту країнами-кандидатами до вступу в Європейський Союз. На Підсумковій конференції 20 березня 1995 року 54 країни-учасники схвалили Пакт. Він включав двосторонні угоди між Угорщиною, Румунією, Словенією та Словаччиною, а також з сусідніми країнами Східної Європи та Європейського Союзу.
* У грудні '''[[1995]]''' року була висунута нова ініціатива Франції: Процес задля стабільності та добросусідства у Південно-Східній Європі («Роямонтський процес»). Його метою була стабілізація регіону та поліпшення добросусідських відносин у Південно-Східній Європі за допомогою декількох проектів, здійснюваних організаціями громадянського суспільства. Наразі Роямонтський процес інтегровано до Пакту стабільності.
* У '''[[1996]]''' році [[Сполучені Штати Америки]] запропонували проект для [[Південно-Східна Європа|Південно-Східної Європи]]&nbsp;— Ініціативу зі співробітництва у Південно-Східній Європі (ІСПЄ) з метою заохочення співробітництва між країнами регіону та допомоги їм у підготовці до вступу до Європейського Союзу. ІСПЄ сприяє обговоренню економічних та екологічних проблем з точки зору запровадження спільних заходів і планів. Країнами-учасницями є Албанія, Боснія-Герцеговіна і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, КЮР Македонія, Греція, Угорщина, Молдова, Румунія, Словенія та Туреччина<ref name="Пакт">{{cite web |url= http://lib.rada.gov.ua/LibRada/static/LIBRARY/catalog/law/packt.html |title= Практичний посібник до Пакту Стабільності для Південно-східної Європи(Усе, що ви завжди хотіли знати, але боялися спитати) |publisher= lib.rada.gov.ua |date= |accessdate= }}</ref>.
 
У лютому '''[[1998]]''' року міністр зовнішніх справ Франції Губер Ведріне запропонував створити загальний проект. Під впливом кризи ув [[Косово|Косові]], французька пропозиція набула значної актуальності. Міжнародна спільнота усвідомила, що стабілізація у балканському регіоні потребує економічної підтримки, оскільки простий процес примирення не вирішить проблем, що були основою конфліктів у регіоні.
 
У лютому '''[[1999]]''' під час конференції по Косову у Рамбульє, Сполучені Штати Америки запропонували новий проект для Південно-Східної Європи під егідою НАТО та Європейського Союзу. [[Німеччина]], що в той час головувала у Європейському Союзі, відіграла керівну роль у складанні Пакту стабільності для [[Південно-Східна Європа|Південно-Східної Європи]], що був підписаний 10 червня 1999 року ув Кельні. Того ж дня Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 1244 щодо Косова. Пакт стабільності був офіційно схвалений головами держав та урядів Європейського Союзу на зустрічі в [[Сараєво]] 30 липня 1999 року.
 
Процес Європейського Союзу щодо стабілізації та зближення (ПСЗ) є головним внеском ЄС до Пакту Стабільності. Запропонований 26 травня 1999 року Комісією, цей процес розроблений для вдосконалення існуючого «регіонального підходу» ЄС. Він стосується п'ятьох країн: Албанії, Боснії та Герцеговіни, Хорватії, Федеральної Республіки Югославія та КЮР Македонії. ПСЗ включає: угоди щодо стабілізації та зближення; автономні торгові заходи; економічну та фінансову допомогу; допомогу щодо бюджетів та підтримки балансу виплат; сприяння демократизації та громадянському суспільству; гуманітарну допомогу біженцям; співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ; розвиток політичного діалогу.