Яничари: відмінності між версіями
[перевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
→Набір та вишкол: Виправлена описка, Виправлена граматика Мітка: Редагування з мобільної програмки |
Немає опису редагування |
||
Рядок 3:
[[Файл:Polish Janissaries of the Field Hetman of the Crown.PNG|міні|праворуч|200пкс|Польські яничари]]
[[
'''Яничáри''' ({{lang-tr|yeniçeri}} — дослівно ''нове військо'') — регулярна [[піхота]] в [[Османська імперія|Османській імперії]], що діяла у [[14 століття|14]] — [[19 століття|19]] [[століття]]х, створена [[султан]]ом [[Мурад I|Мурадом І]].
Рядок 10:
Яничарам було заборонено [[одруження|одружуватися]] (до [[1566]] року) та займатися господарством, вони стали підпорою влади османських [[султан]]ів, знаряддям османського [[абсолютизм]]у. З [[17 століття]] почався розклад яничар, вони втручалися в державні справи, робили державні перевороти. Військо яничар було ліквідоване [[1826]] року [[наказ]]ом султана [[Махмуд ІІ|Махмуда II]].
В [[українська мова|українській мові]] назва яничари вживалася переносно на означення [[ренегат
Яничарський корпус в османському війську існував на постійній основі починаючи десь з 1362 р. й закінчуючи 1826 р. Яничари стали своєрідним прикладом для заснування регулярних армій Європи у Ранньомодерну добу світової історії. Вони мали свою ідеологію, пов'язану з релігійним вченням. Вона була заснована на проповідях мусульманського проповідника Хаджи Бекташа (1208 — 1270 рр.). Постулати Бекташа були засвоєні швидко «воїнами султана» насамперед через те, що дозволяли сприймати ісламську релігію у простішій формі, адже це вчення звільняло від втомливих п'ятиразових щоденних молитов, від поста у місяць Рамазан, паломництва до Мекки тощо. Навіть в османських хроніках яничари означувалися саме як «товариство Бекташи», а яничарських командирів називали «ага бекташи».
Яничари були лише окремим піхотним військовим формуванням у структурі регулярної армії Османської імперії. Воїни, які служили на постійній основі султанові й отримували за це відповідну плату мали загальну назву «капикулу» й поділялися на шість підрозділів — «аджемі», «яничари», «джебеджі», «топчу», «топ арабаджі» і «капикулу сюварі».
Якщо у XV — XVI
== Набір та вишкіл
Основу регулярного війська Високої Порти складали полонені, а потім набрані за спеціальним законом «девширме» хлопчики, підлітки та юнаки віком від 8 до 20 років із завойованих турками територій християнських країн. Спочатку протягом 7-8 років полонені християни проживали у селянських сім'ях Анатолії, де знайомилися з тюркськими та мусульманськими традиціями, після чого їх зараховували до корпусу «аджемі» й називали «аджемі огланами» (тобто, новачками). Тут вони впродовж 8 років вчилися військової справи, а також використовувалися під час різноманітних, головним чином будівельних, робіт. Лише після такого довголітнього вишколу хлопець чи юнак з України, або ж Сербії, Болгарії чи Боснії, потрапляв до найбільш елітного корпусу яничар. Набраних у християнській частині Європі огланів відправляли служити головним чином в азіатську частину Османської імперії — до Анатолії, а ті, що походили з Азії направляли служити до Європи.
Султан Мурад І Гази (1359 — 1389 рр.) віддав наказ заснувати підрозділи постійного війська відразу ж після завоювання Адріанополя. При цьому він вторував на існування подібних інститутів у попередніх тюрксько-ісламських державах — сельджуків і мамлюків. Спочатку був започаткований військовий підрозділ під назвою аджемі. Саме до нього направляли полонених, які після відповідного виховання у османських родинах та військового навчання ставали яничарами. Підрозділи аджемі існували в Стамбулі та в Галіполі, а перші казарми безпосередньо для яничар були збудовані в Едірне (Адріанополі). Османські урядовці складали спеціальні реєстри, куди вписувалися імена яничар. Відомо, що ці османські воїни спочатку були неодруженими та постійно проживали у спеціальних казармах. Хоча вже за правління Мурада ІІІ (1574 — 1595 рр.) яничарам вже дозволено було одружуватися, а їхніх дітей (т.
== Структура ==
Яничарський корпус складався з 3 підрозділів, які називалися «джемаат» («орта яябаши»), «[[бьолюк]] секбанів» та «ага». У свою чергу вони поділялися на 196 загонів-
== Одяг ==
Разом з мушкетами, що були впроваджені у XVI
== Грошове забезпечення ==
Платню яничарам роздавалося 4 рази на рік у жовтих шкіряних мішечках. При цьому частину плати завжди видавали новими монетами, щойно викарбуваними на монетному дворі. За військові та інші заслуги представники яничарського підрозділу отримували надбавку до основної плати (т.
== Уніформа та озброєння ==
[[
Відмінною особливістю яничар були вуса і голена [[Борода в ісламі|борода]], що було нехарактерно для традиційного [[іслам|мусульманського]] населення. Від решти військовослужбовців їх відрізняв білий повстяний ковпак (''берк'', або '' юскюф '') з висячим ззаду шматком матерії, що нагадує за формою рукав султанського халата або парадну шапку [[Запорізькі козаки|запорізького козака]]. Одяг яничар був скроєний з [[шерсть|вовни]]. Уніформа старших офіцерів була облямована [[хутро]]ом. Статус власника підкреслювали ремені і [[пояс|кушаки]].
На початковому етапі свого розвитку яничари користувалися луками, а через деякий час озброїлися [[аркебуза]]ми, які перейняли у балканських народів. Відомо, що [[Далмація]] імпортувала вогнепальну зброю з Італії, починаючи з 1351 р., а в болгарських джерелах аркебузи згадуються від початку XV
== Тактика ==
Під час бою провідна роль у наступі відводилася кінноті. У її завдання входив прорив ворожої лінії. За цих обставин яничари, вистріливши з рушниць, будувалися клином і йшли в атаку, використовуючи мечі та іншу зброю. На перших порах існування корпусу противник, особливо якщо він не мав численну дисципліновану піхоту, як правило, не витримував подібної атаки. Яничари не стріляли залпами, віддаючи перевагу прицільній стрільби. Серед яничар були особливі ударні підрозділи, що називалися ''серденгетчі'' (букв.
== Див. також ==
* [[Девшірме]]
* [[Мамелюки]]
Рядок 49:
* [[Аджемі]]
== Джерела ==
{{примітки}}
== Література ==
Рядок 57:
* {{ЕУ}}
* ''Чухліб Тарас''. Козаки та Яничари. Україна у християнсько-мусульманському протистоянні 1500 — 1700 рр. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,2010
* [http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Studii/2010_18/22.pdf ''Срібняк Ігор.'' Гвардія османських султанів у
[[Категорія:Піхота]]
|