Хотинське повстання (1919): відмінності між версіями

Формально керувала Хотинським повстанням «[[Хотинська Директорія]]», сформована з 5 осіб (голова М. Лискун, секретар Л. Токан). Вона намагалася співпрацювати з [[Директорія УНР|Директорією УНР]], представник якої отаман військ могилівського району [[Маєвський Іван|І. Маєвський]] трохи допомагав повстанцям зброєю. Хоча слід відзначити, що в цілому Директорія УНР, побоюючись [[Антанта|Антанти]] і отримуючи матеріальну допомогу безпосередньо від Румунії (зокрема - амуніцію) уникала допомоги повстанцям, та навіть мали місце неодноразові бойові зіткнення повстанців і петлюрівців. Небажання надавати будь -яку допомогу повстанцям також було пов’язано і з тим, що серед повстанців, в значній мірі, були розповсюджені більшовицькі настрої. У самий розпал повстання, його пропетлюрівські керівники Лискун, Дунгер просто втекли.

І ліше в ніч на 10(23) січня Хотинська Директорія підтримала вже розпочате повстання. «У ніч із 9 на 10 січня в районі хотинських Атак група селян зібралася зайняти мости через Дністер, для того щоб переправити в Бессарабію зібрану й закуплену у подільських селян зброю. Румунський патруль, помітивши повстанців, сповістив на свою батарею і вона відкрила вогонь. Звуки гарматних пострілів (їх було 40) послужили сигналом для всього населення Хотинського повіту, і воно - хто зі зброєю, хто з косою - виступило проти румунів. Ті румунські солдати й жандарми, які пручалися, були вбиті, а ті що здали зброю взяті в полон. 10 січня Хотин і навколишні його села були в руках повстанців. Та це була не просто група і не просто переправа зброї. Хотинська Директорія вирішила негайно підтримати фактичне розпочате повстання, і в ніч на 10(23) січня під її керівництвом Рукшинський і Ставчанський загони, у кількості 230 чоловік, під командуванням Н. Адажія і К. Єремецького зібралися у Хотинському лісі. Підступи до мостів пильно охоронялися румунськими військами, які звели дротяні укріплення, виставили кулемети. Захопити їх можливо було лише ударом зненацька, як з боку Дністра, так і з тилу. Сигналом до бою повинні були стати постріли петлюрівської артилерійської батареї (можливо, що за сприяння Г. Маєвського), що стояла в Жванці. Але збір загону у Хотинському лісі виявив кінний румунський патруль. Артилерія окупантів обстріляла ліс. Вибухи снарядів і були сприйняті повстанцями як очікуваний сигнал. У темноті партизани наблизились до ворожих укріплень і кинулись на штурм. У цей же час інший загін повсталих у 300 багнетів під командою І. Бабича пішов у наступ на Атаки з лівого берега Дністра. В результаті рішучих дій переправи були захоп¬ленізахоплені, а село визволене від окупантів. Понад 100 румунських солдатів і офіцерів потрапили у полон, 10 кулеметів, багато рушниць і набоїв .

Після завзятих боїв румунське військо примусило повстанців (близько 4 тисяч) відступити за [[Дністер]]. З ними відійшли також близько 50 тисяч біженців. В той самий час, військове командування частин УНР, а ні повстанцям, а ні мирним біженцям з Бессарабії притулку не надавали, повсюдно намагалися повстанців роззброювати і арештувати. Були арештовані Георгій Барбуца, його перший заступник Рудь, командири Сирбу, Просвірін, Філюк. Барбуцу у Дунаївцях розстріляла контррозвідка Директорії. Командування військ Директорії УНР також активно роззброювало лівобережне населення, яке попри румунські артилерійські обстріли, сприяло повстанцям. Судили також і своїх вояків, які були причетні до надання будь -якої допомоги повстанцям. Щоправда, не завжди їм це вдавалося, в тому числі через саботаж з боку рядових солдатів.