Тотем: відмінності між версіями

Низка дослідників вважає, що [[коза]] і [[вовк]] є [[тотем]]ними тваринами племен, з яких сформувався [[українці|український народ]]. Серед них&nbsp;— О. Знойко, В. Давидюк, [[Лозко Галина Сергіївна|Г. Лозко]], [[Чепа Мирослав-Любомир Андрійович|М.-Л.&nbsp;А.&nbsp;Чепа]]. При цьому, коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах і Галичини, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі.<ref>Лозко Г. Українське народознавство.&nbsp;— Тернопіль: Мандрівець, 2011.&nbsp;— 512 с. ISBN 978-966-634-565-6</ref><ref>Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору.&nbsp;— Луцьк: Волинська книга, 2007.&nbsp;— 324 с. ISBN 978-966-361-217-1</ref><ref>Чепа М.-Л.&nbsp;А.&nbsp;Вовк&nbsp;— звір із вір і казок українських / Проблеми загальної та педагогічної психології, т. VII, в. 4. К., 2005.&nbsp;— С. 309–315. ISBN 966-7569-90-X.</ref>.

У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічної народної вистави [[водіння кози]] на свято Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка.<ref>Скуратівський В. Дідух.&nbsp;— К.: Освіта, 1995.&nbsp;— 272с. ISBN 5-330-02487-0</ref>. Етнографами записано на Чернігівщині [[Го-го-го, коза|пісню]] при щедровечірньому [[водіння кози|водінні кози]], де згадується також і вовк.<ref>Пісенний вінок: українські народні пісні з нотами./Упоряд. А.&nbsp;Я.&nbsp;Михалко.&nbsp;— К.: Криниця, 2009.&nbsp;— С. 649. ISBN 979-09007027-2-2</ref>.

Поширення символіки кози-тотема як символу врожаю серед інших античних народів Європи можна пояснити давністю існування цього культу з часів [[Палеоєвропейські мови|арійської спільності народів]] (за 1000 років до нашої ери). Це питання тісно пов'язане з питанням етногенезу [[українці|українського народу]] і загалом слов'ян, а також походженням індоєвропейської цивілізації (Г. Лозко, О. Знойко). Якщо коза була тотемом пастуших племен арійської доби, то не може бути й мови про запозичення слов'янами цього культу від греків чи римлян.

Тотемною твариною росіян є [[ведмідь бурий]].<ref>[http://sergeikorolev.sitecity.ru/ltext_1602035726.phtml?p_ident=ltext_1602035726.p_0105010644 Королев Сергей. Миф о медведе. Современная политика возвращается к архетипам]</ref><ref>Лозко Г. Українське народознавство.&nbsp;— Тернопіль: Мандрівець, 2011.&nbsp;— 512 с. ISBN 978-966-634-565-6</ref>. У Росії мати зустрічає молодих після вінчання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, тоді як в Україні&nbsp;— у овечому кожусі, що є символом кози (Г. Лозко).

Бурий ведмідь є тотемною твариною багатьох [[фіно-угорські народи|фіно-угорських народів]]. У Фінляндії бурий ведмідь вважається національним символом країни. Тотем угорців спричинив те, що сусідній з ними народ [[серби|сербів]] називав їх і ведмедя майже однаково: сербською мовою ведмідь&nbsp;— це «мечак», а угорець&nbsp;— це «мачар».<ref>Сербско-русский и русско-сербский словарь. Сост. Гудков В. П., Иванович С.&nbsp;— М.: Русский язык&nbsp;— медиа, 2004. ISBN 5-9576-0128-4</ref>.

Обряд «водіння ведмедя», такий популярний у [[Велике князівство Московське|Великому князівстві Московському]],<ref>[http://sergeikorolev.sitecity.ru/ltext_1602035726.phtml?p_ident=ltext_1602035726.p_0105010644 Королев Сергей. Миф о медведе]</ref>, є не просто розвагою, а водінням тотема заради магічного прикликання добробуту. За часів середньовіччя у Західній Європі «водінням ведмедя» славились угорці. «Мачвою» називалось удільне князівство-банат королівства Угорщини в XIII столітті.<ref>Полонська-Василенко Н. Історія України.&nbsp;— К.: Либідь, 1992.&nbsp;— Т.1.&nbsp;— 640 с. ISBN 5-325-00300-3</ref>.

Той факт, що в росіян ведмідь є тотемною твариною,<ref>Лозко Г. Українське народознавство.&nbsp;— Тернопіль: Мандрівець, 2011.&nbsp;— 512 с. ISBN 978-966-634-565-6</ref>, підтверджує дані археології про те, що основу російського народу складають саме фіно-угорські народи.<ref>Білінський В.&nbsp;Б.&nbsp;Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження.&nbsp;— К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. ISBN 978-966-355-016-9 Книга 1. —376 с. ISBN 978-966-355-017-6</ref>.

Тотемом [[білоруси|білорусів]], найімовірніше, є коза,<ref>Лозко Г. Українське народознавство.&nbsp;— Тернопіль: Мандрівець, 2011.&nbsp;— 512 с. ISBN 978-966-634-565-6</ref>, деякі дослідники відносять до білоруських тотемів також [[лелека|лелеку]] і [[вуж]]а, у [[болгари|болгар]] і [[серби|сербів]]&nbsp;— [[вовк]]а (відбилося навіть в людських іменах).<ref>[http://mukolamahniy.blox.ua/2009/11/Totemizm-kult-mifichnih-pershopredkiv.html Махній М. Тотемізм: культ міфічних першопредків.]</ref>.

У деякої частини [[Німці|німців]] зберігся звичай на Різдво рядитися в оленячі шкури, проти чого суворо виступала Римо-католицька Церква. Іншим тотемом німців є [[кабан]]: саме він символізував у них врожай хліба, подібно як в українців та інших слов'ян цим симолом є коза. У Тюрінгії, коли вітер колише хлібне поле, говорять: «Це хлібами проноситься вепр». Поблизу Аугсбурга жнець, який жав останній сніп, називався «власником свині».<ref>Лозко Г. Українське народознавство.&nbsp;— Тернопіль: Мандрівець, 2011.&nbsp;— 512 с. ISBN 978-966-634-565-6</ref>. Наявність двох тотемних тварин пояснюється етногенезом німецького народу, який утворився з суміші кельтських та германо-скандинавських народів.

Тотемом [[Скандинавія|скандинавських народів]] був чорний кабан (вепр): він був символом врожаю, його приносили в жертву аж трьом богам&nbsp;— Одіну, Фрейру та Фрейі. Священного кабана з'їдали, але вірили, що вранці він воскресав. Зображення кабана часто зустрічалось на зброї та щитах&nbsp;— вважалося, що він захищає воїнів у битвах. Уявляли тотемного кабана із золотою гривою, що світиться в темряві, він ніби-то міг обігнати найпрудкішого коня. Головною стравою на святі в потойбічному світі Вальгаллі був також кабан.<ref>Брайшер С.&nbsp;М.&nbsp;Мифология. (Мини-энциклопедия) /Пер. с англ. Л. Калашниковой.&nbsp;— М.: ООО "Издательство «Олимп»: ООО «Издательство АСТ», 2002.&nbsp;— 190с. ISBN 5-17-009663-1</ref>.