Вікіпедія

Анатолій Дімаров: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Немає опису редагування
Бучач-Львів (обговорення | внесок)
198 021 редагування
Немає опису редагування
Рядок 27:
| Примітки =
}}
'''Анато́лій Андрі́йович Діма́ров''' (*[[5 травня]] [[1922]], [[Миргород]], тепер [[Полтавська область|Полтавської обл.]] — [[29 червня]] [[2014]], [[Київ]]) — український [[прозаїк]]. Лауреат [[Національна премія України імені Тараса Шевченка|Державної премії України імені Т. Г. Шевченка]] (1982).
 
== Життєпис ==
Рядок 47:
Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).
 
У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974—1980  рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.
 
Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».
Рядок 53:
В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.
 
Про своє творче кредо письменник говоритьговорив так:
{{цитата|Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання.<ref>[http://www.litgazeta.com.ua/node/899 Анатолій Дімаров: «Я все життя збираю людські долі»]</ref>}}
 
Відмовився від нагороди (орден Ярослава Мудрого IV ступеня) з рук Януковича у 2012 році. Вважав, що "не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву».<ref>[http://ru.telekritika.ua/news/2012-05-22/72082 Письменник Анатолій Дімаров відмовився від нагороди Януковича]</ref>
 
Помер [[29 червня]] [[2014]] у Києві.▼
 
=== Захоплення ===
 
Хобі Анатолія Дімарова&nbsp;— колекціонувати каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення [[мінерал]]ами почалося ще в 1955 році на [[крим]]ському [[Карадаг|Карадазі]]. Пізніше були [[Ала-Тау]], [[Алтай (гори)|Алтай]], [[Забайкалля]], [[Кавказ]], [[Памір]], [[Тянь-Шань]], [[Урал]]. За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків [[Агат (мінерал)|агатів]], [[сердолік]]ів і [[сардонікс]]ів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах&nbsp;— картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.
 
▲Помер [[29 червня]] [[2014]] у Києві.
 
== Бібліографія ==
Рядок 143 ⟶ 145:
== Нагороди ==
* [[1982]]&nbsp;— Лауреат [[Національна премія України імені Тараса Шевченка|Державної премії України імені Т.&nbsp;Г.&nbsp;Шевченка]], за останню частину роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968)&nbsp;— «Біль і гнів» (1974, 1980).
* [[13 жовтня]] [[2006]]&nbsp;— [[Орден князя Ярослава Мудрого]] V &nbsp;ст. ''«за вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу працю та активну громадську діяльність»''<ref>[http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/871/2006 Указ Президента України №&nbsp;871/2006 від 13 жовтня 2006 року «Про відзначення державними нагородами України»]</ref>
* [[17 травня]] [[2012]]&nbsp;— Президент України [[Янукович Віктор Федорович|В.&nbsp;Ф.&nbsp;Янукович]] підписав Указ про нагородження Анатолія Дімарова [[Орден князя Ярослава Мудрого|орденом князя Ярослава Мудрого]] IV ступеня ''за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність''.<ref>[http://www.president.gov.ua/documents/14750.html Указ Президента України №&nbsp;321/2012 від 17 травня 2012 року «Про нагородження А.&nbsp;Дімарова орденом князя Ярослава Мудрого»]</ref> Анатолій Дімаров відмовився прийняти нагороду. У своїй заяві 90-річний письменник зазначив, що відмовляється від нагороди, оскільки <cite>«Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву»</cite>.<ref>[http://www.pravda.com.ua/news/2012/05/22/6965056/ Письменник відмовився від ордена Ярослава Мудрого через Януковича // Українська правда, 22 травня 2012]</ref><ref>[http://podrobnosti.ua/culture/2012/05/22/837878.html Украинский писатель Анатолий Димаров отказался от ордена Ярослава Мудрого IV // podrobnosti.ua, 22 мая 2012]{{ref-ru}}</ref>
* Відзнака «[[Золотий письменник України]]», 2012<ref>[http://goldenwriters.com.ua/ua/news/?pid=1596 Золоті письменники України. Нагороджені]</ref>.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Анатолій_Дімаров