Старообрядництво: відмінності між версіями

'''Старообрядці''', ''старовіри, розкольники'' — [[релігія|релігійно]]-суспільний рух, що виник у середині 17 ст. в [[РосіяМосковське царство|РосіїМосковському царстві]] як реакція проти церковних реформ [[Нікон (московський патріарх)|патріарха Нікона]] ([[Ніконіанство|ніконіанства]]). Поняття «старообрядництво» з'являється після розколу [[Російська Православна Церква|Російської православної церкви]] в середині [[XVII століття]].

Старообрядці виступили проти офіційної [[Російська православна церква|Православної Церкви]], у якій [[Нікон (московський патріарх)|Московський патріарх Нікон]] ([[1652]]—[[1667]]) розпочав реформу богослужбових книг, що полягала у виправленні слов'янських текстів відповідно до книг, що друкувалися у католицькій [[ВенеціяВенеціанська республіка|ВенеціїВенеціанській республіці]] (у цьому допомагали українські вчені [[Єпіфаній Славинецький]], [[Сатановський Арсеній|Арсеній Сатановський]], [[Софонович Теодосій|Теодосій Сафонович]] та інші). Основною причиною протесту стала безглуздість змін<ref>наприклад, у новому тексті [[ірмос]]а першої пісні недільного [[канон (пісня)|канона]] говориться, що євреї перейшли через «червону пучину моря», а [[Мойсей]] мав хрестоподібні руки, хоча в старому тексті фігурує Червоне море та хрестоподібний жест</ref> чи внесення подвійного змісту<ref>у новому тексті [[Символ віри|Символу віри]] вже нема вказівки на те, що Царство Христове настало</ref>. Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих книг, проти офіційного православ'я, що його підтримував уряд. Рух старообрядців, ідеологами якого були [[протопоп]]и [[Аввакум Петрович]], [[Іван Неронов]] й ін., набрав масового характеру після православного собору [[1666]]—[[1667]] років, на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів (тобто разом із давно спочилими святими) піддано [[анафема|анафемі]], а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді старообрядці взяли участь у політичних і суспільних рухах проти режиму (у селянській війні під керівництвом [[Степан Разін|Степана Разіна]] ([[1670]]—[[1671]]), у обороні [[Соловецький монастир|Соловецького монастиря]] ([[1668]]—[[1676]]) та Московському повстанні [[1682]] року тощо). Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами&nbsp;— на [[Гетьманщина|Гетьманщині]], [[Білорусь|Білорусі]] ([[Вітка]] на Гомельщині), Правобережній Україні, [[МолдавіяМолдовське князівство|МолдавіїМолдовському князівстві]], в [[Османська імперія|Османській імперії]] тощо. Внаслідок внутрішніх конфліктів старообрядці поділилися на поміркованіших&nbsp;— попівців (вони мали священників, а з 19 ст.&nbsp;— [[єпископ]]ів, визнавали [[таїнство|таїнства]]), і радикальніших&nbsp;— безпопівців (у них богослуження і треби виконували миряни), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти старообрядців зменшилися (за [[Катерина II|Катерини II]] і пізніше), подекуди припинилися, а закон [[1883]] року і зокрема толерантний едикт [[17 квітня]] [[1905]] року приніс їм повну віросповідну свободу. З початку 19 ст. частина старообрядців наблизилася до офіційної Православної Церкви, утворивши Єдиновірську церкву, що зберігала давні книги й обряди, але визнала зверхність [[Синод]]у. З середини 19 ст. попівці мали єпископів із [[митрополит]]ом на чолі. [[1914]] року старообрядців нараховувалось близько 2 млн. За радянської влади старообрядці зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як [[Старообрядницька Білокриницька архієпископія Московщини й усієї Русі]], що репрезентує попівців, і [[Вища Старообрядницька Рада]] у Литві; приблизне число старообрядців нині 1&nbsp;млн.

Втеча старообрядців почалася після Собору [[1667]] року. Особливо посилилася втеча за кордон під час правління [[Софія Олексіївна (царівна)|Цариці Софії]], під час [[Патріарх Іоаким|Іоакимового патріаршества]]. Утікали до [[Річ Посполита|Речі Посполитої]], [[ШвеціяШведська імперія|ШвеціїШведської імперії]], [[Пруссія|Пруссію]], в [[Османська імперія|Османську імперію]], в [[Династія Цін|Китай]] і [[Японія|Японію]]. При [[Петро I|Петрі I]], за відомостями Сенату, втекло понад 900 тисяч душ. У відношенні до загального числа тодішнього населення [[РосіяМосковське царство|РосіїМосковського царства]] це становило близько десяти відсотків, а у відношенні до виключно російського населенню ця кількість втікачів становила набагато більший відсоток. Масштаби катастрофи можна зрозуміти, порівнявши з чисельністю еміграції під час громадянської війни 1917-1922 років. Тоді вона становила всього 1 млн при населенні Росії 150 млн, тобто тільки 1,5% а не 10%. За кордоном старообрядці селяться великими колоніями, будують свої церкви, монастирі, скити. У [[РосіяРосійська імперія|РосіїРосійській імперії]] існували свої великі старообрядницькі центри. Найвідоміші з них: [[Керженець]], [[Стародуб]], [[Клинці]], [[Новозибків]], [[Гілка (місто)|Гілка]], [[Іргиз (річка)|Іргиз]] , [[Вигореція]].

Стародуб знаходиться в північній частині [[Україна|України]] - у колишніх Новозибківському й Суразькому повітах [[Чернігів]]ськоїЧернігівська губернія|Чернігівської губернії]]. Гоніння почалися за часів правління Софії. Частина старообрядців втекла з Стародуб'я в Гілку.

[[Великий Іргиз (річка)|Іргиз]] - приплив Волги в [[Саратов]]ській і [[Самара|Самарській]] губерніях. Заселений за часів [[Катерина II|Катерини II]] на запрошення імператриці. У царюванняправління [[Микола I|Миколи I]] всі іргизькі монастирі були розгромлені і відібрані у старообрядців.