Стефан (Яворський): відмінності між версіями

У [[1689]] році повернувся до [[Київ|Києва]] — і зрікся унії. Прийнявши чернецтво, призначений [[професор]]ом Києво-Могилянської колегії: викладав у колегії філософію, богослов'я, поетику і риторику. Виконував обов'язки префекта. У ці роки видав чотири віршованих панегірики, написаних у стилістиці [[українське бароко|українського бароко]] і присвячених гетьманові [[Мазепа Іван Степанович|Івану Мазепі]] й архієпископові [[Варлаам Ясинський|Варлааму Ясинському]], благодійнику автора (1685—1689). У Києві Яворський почав проповідувати, написав підручник [[риторика|риторики]].

 

 

Високий сан і пов'язані з ним різноманітні адміністративні обов'язки обтяжували митрополита, відволікали його від чисто літературних занять, — і він згодом намагався їх скласти з себе. Спочатку підтримуючи реформаторські починання Петра І, Яворський з часом став супротивником його церковної реформи, а в проповіді 1712 р. назвав царевича [[Олексій Петрович|Олексія Петровича]] «єдиною надією» [[Росія|Росії]], порівнявши його життя зі скитаннями [[Житіє Олексія, чоловіка Божого|Олексія, чоловіка Божого]]. Цар відразу заборонив Яворському публічну проповідь — проте зняв заборону через три роки. Заглибившися в учені праці, написав величезний трактат з догматичного богослов'я, антипротестантський за характером «Камінь віри» (1713—1715, вид 1728), але [[Петро I Романов|Петро І]] заборонив його видання, а митрополита поступово усував від ведення церковних справ: користуючись великим авторитетом, архієрей залишався главою московської церкви лише номінально, а реальна влада усе більш зосереджувалася в руках [[Прокопович Теофан|Феофана Прокоповича]], попри те, що після утворення [[Синод]]у (1721) Яворський таки став його президентом.