Єздигерд III: відмінності між версіями

| дата народження = 624

| дата смерті = 652

| автограф =

}}'''Йездигерд III'''<ref>[http://www.knowledge.su/y/yezdegerd-iii БРЭ/Йездегерд III]</ref> &nbsp;— цар царів ([[шахиншах]]) [[Держава сасанідів|Ірану]], царював у '''[[632]]/[[633]]''' &nbsp;— '''[[651]]/[[652]]''' роках. Останній шах династії [[Сасаніди]].

Трагічною була його постать, сумної доля і безрадісною смерть. Онук [[Хосров II Парвіз|Хосрова II Парвіза]] і Ширін, син Шахрияра, він був вельможами Парса піднесений на хитаючимся троні імперії Сасанідів майже хлопчиком (до 16 років) в кінці 632 або початку 633 року.<ref>[http://www.vostlit.info/Texts/rus5/Dinavari/frametext.htm ''Абу Ханифа ад-Динавари''. Книга связных рассказов. XI, стр. 125]</ref>. За традицією, перший рік шаха обчислюється з 16 червня 632 року . Коронація Йездигерда проходила в династійному храмі засновника династії у [[Стахр]]е , а в зайнятий його противниками [[Ктесифон]] юний шах потрапив нескоро. Фактичним правителем держави виявився спахбад [[Хорасан]]а Рустам, син страченого [[Азармедохт]] [[Ормізд VI|Фаррух-Ормізда]]. Як писав вірменський історик [[Себеос]]: {{початок цитати}}''«После него воцарился Газкерт (Йездигерд III), сын Кавата, внук Хозроя, который царствовал в страхе потому, что войска персидские в раздорах разделились на три части. Одна часть &nbsp;— в Персии &nbsp;— в странах восточных; другая, состоявшая из войск Хорема (убитого к тому времени [[Фаррухан Шахрвараз|Шахрвараза]]) &nbsp;— в ассирийской стране; третья &nbsp;— в стране атрпатаканской. Царство его было в Ктезифоне, и все единогласно и единодушно почитали его, аминь».''<ref>[http://www.vostlit.info/Texts/rus10/Sebeos/frametext2.htm ''Себеос.'' Повествование епископа Себеоса об Иракле. Отдел III, глава XXVIII]</ref>{{Кінець цитати}}

Відома легенда, згідно якої у Хосрова II було пророкування, що царство його припиниться. І шахиншах повелів замкнути своїх синів і не давати їм можливості мати стосунки з жінками. Але Ширін допомогла своєму синові Шахріяру зустрітися з дівчиною, яка народила в результаті сина. Вибравши момент, Ширін повідомила Хосрову, ,який сумував за онуками, про те, що у Шахрияра є син. Зраділий дід попросив показати малюка, але побачивши, що у того є вада на стегні, наказав убити маленького Йездигерда. Ширін захистила хлопчика, проте його видалили від двору в Стахре, завдяки чому він пережив бурхливі роки узурпації влади.<ref>{{Книга:Дашков С. Б.: Цари царей — Сасаниды|199|1}}</ref>

Проголошення Йездигерда шахом співпало з великим походом мусульман у володіння Ірану: восени [[633 рок]]у [[Саад ібн Абу Ваккас]], повів сполучене військо мусульман і союзних їм племен, які ще не прийняли іслам, на [[Аль-Хіра|Хіру]] и Оболлу. Дослідники досі сперечаються, що це було -&nbsp;— початок масштабної експансії або продовження наміру [[Мухаммед]]а змусити всіх арабів прийняти [[іслам]]. Іранські війська, що складалися з місцевого ополчення (в основному арабів, язичників і християн) і перських загонів, були розбиті, а їх начальники (носили, до речі кажучи, не арабські, а перські імена) загинули.

Корону марзбана Оболли вартістю «в сто тисяч драхм» відправили халіфу, який подарував її [[Халід ібн аль-Валід|Халіду]]. Сильно укріпленне місто араби взяти не зуміли і пішли на Хіру. До всіх інших лих персів додалися події в [[Ктесифон]]і (можливо, бойові зіткнення між прихильниками [[Хосров V|Хосрова V]] і Йездигерда III), вільних сил не було, і марзбан Хіри відступив з лівого на правий берег [[Євфрат]]у. Місто, що не мало стін, було узяте арабами в травні-червні 633 року. Мусульмани захопили ще кілька міст і фортець, на які спиралася система оборони Вавилонії, а з жителями Середнього і Нижнього віх-Кавада, євфратских областей, уклали договори. Халід залишив їм після сплати [[Джиз'я|джиз'ї]] майно, «крім того, що належить роду Хосрових і їх прихильників», тобто державі. Відправляючи лист з вимогою укласти такий договір, Халід завершив його страхітливим пасажем: «...… в іншому випадку Той, крім Якого немає іншого божества, пошле на вас людей, яким так само подобається вмирати, як вам жити». Відсутність Халіда (той відправився воювати з візантійцями в Сирії) і смерть [[Абу Бакр]]а ([[23 серпня]] [[634 рок]]у) не змінили загальної картини. Араби продовжували захоплення іранських територій, хоча з часом персам вдавалося наносити мусульманам чутливі поразки, наприклад на час повернути Хіру. Положення не врятувало навіть антиісламське повстання у знову завойованих областях, інспіроване персами. Мусульмани міцно затверджувалися в низов'ях Євфрату, громлячи місцеве ополчення. Нарешті Рустам вислав проти арабів дванадцятитисячне регулярне військо під командуванням досвідченого полководця Вахмана Джазвайха (Бахмана Джадуйе). [[26 листопада]] [[634 рок]]у іранські солдати розсіяли мусульман, багато з яких потонули в Євфраті. Але розвинути успіх завадили заворушення в Ктесифоні -&nbsp;— Рустам спішно відкликав туди Вахмана. Навесні [[635 рок]]у сильне арабське військо знову вторглося в Ірак, і персів розбили. Тепер це було вже не місцеве ополчення, а регулярні частини, на озброєнні яких складалися бойові слони. Восени того ж року араби захопили Оболлу.

Походи арабів не були простим набігом. Халіф Умар стежив за тим, щоб розграбуванню піддавалося лише майно «ворогів», або безгоспні, кинуті володарями маєтку. З жителями завойованих міст і областей мусульмани укладали договори. Державне майно, в першу чергу землі, Умар залишав у скарбниці, не допускаючи розподілу. Зороастрійці і християни зобов'язувалися сплачувати щорічний податок&nbsp;— – джиз’юджиз'ю; в обмін вони отримували той захист, який їм уже не міг забезпечити шахиншах. Знатні люди, які вважали нижче своєї гідності платити джиз’юджиз'ю, мали можливість протягом декількох місяців виїхати туди, де зберігалася влада Йездигерда III. Перси, що прийняли іслам, джиз’юджиз'ю не платили і де-юре мали рівні з усіма мусульманами правами (в реальній ієрархії ісламської держави вони, звичайно, займали нижчий рівень). Втім, на зорі своєї могутності араби ставилися до підкорених зороастрийцям більш-менш терпимо. Хоча Мухаммед не перераховував у їх в складі «[[Люди Писання|людей писання]]», але в ходу були свідчення про те, що Мухаммед нібито відповів на це питання усно -&nbsp;— вважати «людьми писання». У всякому разі, практика раннього халіфату по відношенню до них була саме такою: сплачуй податки і -&nbsp;— живи.

У листопаді [[644 рок]]у перс-раб зарізав халіфа Умара. Однак це ніяк не змінило загальний перебіг справ: приблизно до [[645 рок]]у або трохи пізніше під владою арабів виявилися і [[Рей (місто)|Рей]] і [[Ісфахан]], а до кінця 40-х років -&nbsp;— Мідія, Вавилон, Керман, Сакастан, Парс. Останній великий осередок опору, [[Стахр]], впав близько [[650 рок]]у. Нащадки стародавніх родів перської знаті, закрившись в цитаделі, надали шалений опір, але вона була взята штурмом, велика частина захисників вирізана, і річки крові буквально текли з під міських воріт. Згідно з легендою, ватажок мусульман Абдаллах ібн Амір, розгніваний великими втратами, поклявся вбивати персів до тих пір, поки кров не потече з-під міських воріт. І тоді втомлені від різанини араби полили вулиці водою, яка, змішавшись з кров'ю, і потекла з-під воріт, -&nbsp;— так зупинили битву.<ref>[http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Anonym_Syr/frametext2.htm Из анонимной сирийской хроники 1234 г., глава 113]</ref>

Крім кровопролитних боїв з військами шахіншаха, арабам доводилося всюди витримувати «бої місцевого значення» з загонами різного роду провінційних правителів і діхканов. При цьому одні й ті ж райони і міста доводилося завойовувати по кілька разів, так як і підкорені жителі неодноразово повставали. Однак після поразок при Кадисии, Джалула, Нехавенде і підпорядкування великих міст, організований опір припинився. Нам, правда, мало що відомо про взаємини між різними частинами держави, крім того, що країна розпалася на незалежні області, які араби поступово підпорядковували собі. Ат-Табарі так описує наслідки нехавендской катастрофи: «...… у них, тобто персів, не було більше об'єднання, і населення кожної провінції воювало зі своїми ворогами у себе в провінції». Володіння ці, можливо, і визнавали Йездигерда III верховним володарем (навіть карбували його монету), але реальної влади там шах не мав. Він, охорона і двір переміщувалися по ще не завойованим арабами районам, вимагаючи грошей і воїнів, і розповіді, часом суперечливі, про ці поневіряння донесли до нас мусульманські історики. Дещо шах отримував, але для повномасштабного відбиття агресії цього вже не вистачало, а головне -&nbsp;— сам Йездигерд не був тим правителем, який міг врятувати Іран. Йездигерд був начитаним і культурним, проте його зарозумілість, гординя і невміння зіставляти свої вимоги з реальним станом привели до того, що шах із заздрісною постійністю сварився зі своїми намісниками і його вплив падав в міру того, як він, переслідуваний завойовниками, перебирався з міста в місто. На кожному новому місці він поводився так, як ніби як і раніше був всесильним володарем країни, а не тікає від ворогів вигнанцем, що в поєднанні з військовими невдачами відвернуло від царя багатьох.<ref>{{Книга:Дашков С. Б.: Цари царей — Сасаниды|203—205|1}}</ref>

Незабаром маршрут мандрів царя привів його на околицю колишньої великої держави -&nbsp;— в [[Мерв]]. Він прибув туди, привізши з собою залишки скарбниці і велику бібліотеку. Марзбан Махуйе організував Йездигерду чудовий прийом, але, як сходяться більшість середньовічних істориків, його покірність була нещирою: Марзбан бажав оволодіти скарбницею шаха. Серед запрошених до двору був тюркський князь Біжан-Тархан (у арабських істориків -&nbsp;— Нізак-Тархан), який надав допомогу своїй дружини. Шах прийняв його з честю, але коли тюрк попросив у Йездигерда в дружини його дочку, той обурився. «Ти тільки раб з рабів моїх, -&nbsp;— написав він у відповідь, -&nbsp;— що дало тобі сміливість свататися до мене?» Махуйе, розпалюючи образу Біжан-Тархана, прокоментував царське послання так: «"Це той, хто прибув розбитим вигнанцем і ти облагодіяв його, (бажаючи) щоб повернулося до нього його царство, (і ось) він написав тобі те, що написав »". І вони змовилися вбити його.

Тюрки напали на нечисленну свиту шаха і розігнали її. Йездигерд кинувся в Мерв, але Марзбан наказав замкнути перед ним ворота. Втомлений шах вирішив заночувати у якомусь млині в околицях міста і попросив господаря його заховати, а млин замкнути і не працювати на ньому. Той відповів, що якщо йому заплатять за вимушений простій 4 драхми, він відкриє двері. Шах дав гроші і увійшов. А вночі господарь, чи то сподіваючись на заохочення Махуйе, чи то (що швидше за) з власної волі (його спокусили коштовності царя) зробив нечуване для перса святотатство -&nbsp;— зарізав гостя-Сасаніда увісні, а труп кинув у арик, де його і виявили. Так безславно закінчилася історія великого роду Сасанідів.<ref>[http://www.vostlit.info/Texts/rus12/Balazuri/frametext1.htm ''Ахмад ал-Балазури.'' Книга завоевания стран. § &nbsp;315]</ref><ref>[http://www.vostlit.info/Texts/rus5/Dinavari/frametext.htm ''Абу Ханифа ад-Динавари''. Книга связных рассказов. XI, стр. 148]</ref>

Похорон Йездигерда і будівництво мавзолею для його тіла неподалік від Мерва організував несторіанський єпископ Ілія -&nbsp;— в пам'ять про те, що бабця шаха Ширін була християнкою. Махуйе, за причетність до вбивства шаха, тюрки Біжана відрубали руки і ноги, відрізали вуха і ніс і залишили вмирати на сонці. Потім труп Махуйе спалили на багатті, разом з трьома його синами.<ref>[http://www.rodon.org/firdousi/sh.htm#a229 ''Фирдоуси''. Шахнаме. Йездигерд скрывается на мельнице]</ref>

Відзначимо, що події того часу, які відбувалися в Хорасані, мають кілька версій, переказаних [[Ат-Табарі]]. Одна з версій, зокрема, передає, що Йездигерд після взяття Мерва -&nbsp;— останнього притулку шахіншаха -&nbsp;— привів на допомогу війська тюрків і согдийців, яких араби розгромили. Йездигерд нібито мав намір піти до тюрків або в Китай, але військо шаха прогнало його, передало царську казну мусульманам і прийняло іслам. Втікший шах сховався на млині, але тут був схоплений посланими навздогін вершниками. Вони напали на нього, коли він їв на полі біля млина, і вбили його, а труп кинули в канал. У пізній час виникла легенда про те, що корона Йездігерда III була відправлена в Мекку.<ref>[http://www.vostlit.info/Texts/rus5/Tabari/otryv3.phtml?id=1526 ''Мухаммад ат-Табари''. Истории пророков и царей. 2681—2690, 2872—2884]</ref>

В середні віки зороастрійці застосовували літочислення по «ері Йездигерда», з [[16 червня]] [[632 рок]]у, або «після Йездигерда» -&nbsp;— з [[11 червня]] [[652 рок]]у, коли почався перший зороастрійський рік після його загибелі.

При Йездигерді III якимось Данішваром була зібрана і записана «Хвадай-намага» ( «Книга владик») -&nbsp;— історія Іраншахр, котра не дійшла до наших днів у оригіналі, але збережена генієм [[Фірдоусі]] в вигляді «[[Шахнаме]]».<ref>{{Книга:Дашков С. Б.: Цари царей — Сасаниды|205|1}}</ref>

•Дашков С. &nbsp;Б. &nbsp;Цари царей &nbsp;— Сасаниды. История Ирана III — VII III—VII&nbsp;вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях. &nbsp;— М.: СМИ-АЗИЯ, 2008. &nbsp;— 352 с.

•Колесников А. &nbsp;И. &nbsp;Завоевание Ирана арабами. &nbsp;— М.: Наука, 1982. &nbsp;— С. 86-88, 131—144.