Некрасівці: відмінності між версіями

Після взяття запорожцями Некрасівського Дунавця і переселення туди Запорізького Коша з Сеймена, у 1791 р. велика частина некрасівців покинула Дунай і переселилася в азіатську Туреччину на озеро [[Майнос]] і [[Енос (місто)|Енос]] біля берегів Егейського моря. Таким чином, до початку 19 сторіччя утворилися дві групи некрасівців — Дунайська і Майноська. Деяка частина некрасівців Дунайської гілки, залишилася вірною «завітам Гната», поповнила згодом поселення некрасівців на Майносі, а ті що залишилися на Дунає були повністю поглинені чисельнішими липованами і прибуваючими у той район [[старовіри|старовірів]] з Росії, й асимілювалася в їхньому середовищі, втратили мову своїх предків, звичаї, фольклор, перекази та пісні про Гната, його «заповіти». Хоча називатися далі некрасівцями їм було вигідно, через надання турецькими владою низки привілеїв. Некрасівці з Майноса їх називали «дунакі» або «хохли» і за своїх не визнавали. Егейський Енос як окреме поселення некрасівців також перестало існувати, у 1828 р. переселився на Майнос і повністю влившись у майноську громаду. До середини 19 сторіччя відбулося майнове розшарування громади, намітилися і релігійні протиріччя, і в другій половині 1860-х р. частина майносьців (157 сімей) у результаті розколу громади пішла і заснувала поселення на острові [[Мада]] (на Бейшеїрському озері). Їх доля виявилася трагічної — в результаті епідемії, «підморної» землі і зараженої води в озері, до 1895 року на Маді залишалося всього 30 дворів, а до 1910 р. в селі залишилося лише 8 родин. У 1860-х роках погіршилися взаємини між некрасівцямі та турецькою владою, які згодом до призвели до неможливості проживання громади на території Туреччини.

 

 

На початку 20 сторіччя завершився релігійний, культурний і майновий розкол громади на тлі погіршення становища некрасівців у Туреччині (посилення податкового гніту, військової повинності і відлучення частини земель на озері Майнос на користь [[мухаджири|мухаджирів]]), остаточно була втрачена віра в можливість відшукати міфічне «Місто Гната» і в 1912—1913 рр., незважаючи на заповіт Некрасова «при царі в Расею не повертатися», з дозволу російського уряду і турецької влади, почалося їх повернення у Росію. Перша офіційна хвиля реемігрантів була незначною — 70-80 сімей. Близько 170—200 сімей залишилося у Туреччині.