До середини [[1980-ті|80-х]] років у [[МВФ]] та інших фінансово-кредитних інституціях було досягнуто консенсусу про те, що для нових економік кращимнайкращим виявився режим фіксованого, або принаймні “керованого”, валютного курсу насамперед через те, що такий режим дисциплінує центральні банки цих країн та утримує інфляцію на рівні менш ніж 10%. До середини 90-х цей “вашингтонський консенсус” було дискредитовано, передусім валютною кризою у Мексиці наприкінці [[1994]] року. Почав зароджуватися новий, до того ж абсолютно відмінний від попереднього консенсус. Полягав він у тому, що у постбреттонвудському світі високомобільного капіталу лише “автоматичність” могла запобігти валютній кризі. Тут малися на увазі режими, що автоматично пристосовувалися до ринкових сил, без втручання держави: або режими повністю гнучких валютних курсів, або режими фіксованих валютних курсів, що були конституційно обмежені “валютними радами”<ref>{{Cite book|title = “Economic Transition and the Exchange-Rate Regime,” American Economic Review, Vol. 86, Issue 2, pp.147-152, May 1996|last1 = Sachs, Jeffrey D.,|first1 = |year = 1996|publisher = American Economic Review|location = |pages = |language = |isbn = }}</ref>.
