Грипич Володимир Григорович: відмінності між версіями

Народному артисту України та СРСР, лауреату премії імені О. Д. Попова, премії Спілки театральних діячів України «Наш родовід» та обласної премії імені М. М. Коцюбинського, колишньому художньому керівникові Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Володимиру Грипичу 2 вересня виповнилося б 90 років від дня народження. 60 років свого свідомого життя він віддав самовідданому служінню українському театральному мистецтву.''' Ще за життя він так розповідав про себе: «Сам я з села Опішня, що на Полтавщині. Був ще малим, коли родина переїхала до Харкова, там вперше ступив на театральний кін. Думаю, що в моїй долі велику роль зіграла сама сутність тогочасного Харкова — одного з кращихнайкращих театральних міст Європи. Ще школярем відвідував драматичний гурток, яким керував Олександр Мар'яненко. У театральному інституті моїми вчителями були Мар'ян Крушельницький, Лесь Сердюк, інші відомі педагоги. За призначенням поїхав у Західну Україну і пропрацював там багато років. Кілька вистав поставив за кордоном. У мене багато учнів, талановитих, відомих в Україні режисерів. Маю свій доробок і в кіно. Зокрема, поставив фільм за повістю Михайла Стельмаха „Дума про тебе“. До Чернігова десять років працював у Запорізькому театрі. Після смерті дружини, моєї вірної подруги Лідії, з якою разом виховали двох синів, переїхав до Чернігова. Це чудове місто полюбив усім серцем…»

Про те, що на його думку є визначальним компонентом культури, він говорив так: «Культура — річ консервативна, але в хорошому розумінні цього слова, тому що головне в ній — спадкоємність, передача пам'яті. Це — постійне тепло попереднього досвіду, котрий входить у тебе, і від тебе переходить до наступних поколінь. Коли кожна культурна людина буде намагатися взяти все кращенайкраще з того, що було, і, збагативши, передати нащадкам, ми здатні зберегти і збагатити культуру. Відрадно, що в Україні почалося духовне відродження, яке неможливе без національної культури, історії, мистецтва. Вважаю, що майбутнє українського театру виллється в дуже яскраву, виразну національну форму, бо тільки національне — неповторне, тільки воно й відрізняє одне мистецтво від іншого, надає йому прикмет індивідуальності. Ще зовсім недавно про культуру і мистецтво було прийнято говорити виключно в урочистих тонах. За штучною парадністю важко було розгледіти будні культури, її проблеми, які накопичувалися десятиріччями. Сьогодні саме життя, духовний стан суспільства змушують думати і говорити про них відверто і серйозно. Маю на увазі насамперед ставлення до рідної мови. У більшості наших українських театрів вкрай занедбана культура сценічної мови. Маю на увазі не лише фахові якості — дикцію, постановку голосу. Дуже непокоїть відвертий брак літературної української мови на сцені. Часом на кону (та й по радіо, і телебаченню) лунають такі „перли“, що стає соромно за тих, хто їх виголошує, і боляче за свій народ. Усі ми розуміємо, що становище треба виправляти, що українську національну культуру і головний її сегмент — мову — треба рятувати. І не тільки на державному рівні, але й на рівні сім'ї. Самі громадяни повинні стати охоронцями рідної культури, рідної мови, національного мистецтва. Загине мова — загине й культура».