Княжна Тараканова: відмінності між версіями

'''Княжна Тараканова''' (іменувала себе княгинею '''Єлизаветою Володимирською''',; {{lang-fr|princesse de Voldomir}}; між [[1745]] і [[1753]] -— [[15 грудня]] [[1775]], [[Санкт-Петербург]], [[Російська імперія]]) -— невідома, яка видавала себе за дочку імператриці [[Єлизавета Петрівна|Єлизавети Петрівни]] і [[Розумовський Олексій Григорович|Олексія Розумовського]]. У 1774 році заявила про свої претензії на російський престол і на деякий час знайшла підтримку у прихильників [[Барська конфедерація|Барської конфедерації]]. Викрадена за наказом [[Катерина II|Катерини II]] в [[Ліворно]] [[Орлов Олексій Григорович|Олексієм Орловим]] і привезена до Петербургу. На слідстві не визнала провини і не розкрила свого походження. Померла в ув'язненні в [[Петропавлівська фортеця|Петропавлівській фортеці]].

Походження «княжни Тараканової» до теперішнього моменту достовірно невідомо. Видається ймовірним, що вона й сама про нього не знала. Можливо, що вона народилася між 1745 і 1753 роками <ref>У 1775 році на слідстві вона показала, що їй 23 роки, проте відомо, що в 1773 році в листі до міністра курфюрста-архієпископа [[Трір]]а вона повідомила, що народилася в 1745 році </ref>, дані про те, де вона народилася і хто були її батьки, відсутні. Іменем «княжни Тараканової» сама вона ніколи не користувалася, його присвоїв самозванці французький дипломат [[Жан Анрі Кастера]] ({{lang-fr|Jean-Henri Castéra}}) в своїй книзі «Життя Катерини II, імператриці російської» ({{lang-fr|Vie de Catherine II, impératrice de Russie}}; [[Париж]], 1797), а слідом за ним -— Гельбіг та інші письменники. Під цим же ім'ям вона фігурує в художній літературі.

Навесні 1772 року, коли проблеми зі старими і новими кредиторами почалися і в Лондоні, ван Турс (змінивши ім'я на «барон Ембс») втік до [[Париж]]у. Три місяці опісля до нього приєдналася «княжна» у супроводі нового шанувальника -— барона Шенка, що користувався досить сумнівною репутацією. Оселившись в 1772 році в Парижі, вона назвалася принцесою де Волдомір ({{lang-fr|princesse de Voldomir}}), в літературі це ім'я перетворилося на «княжну Володимирівську». Вона стверджувала, що виховувалася у дядька в [[Персія|Персії]], а по досягненні повноліття приїхала в Європу з метою відшукання спадщини, що знаходилося в [[Росія|Росії]]. [[Мельников Павло Іванович (письменник)|Мельников-Печерський]], автор книги «Княжна Тараканова і принцеса Володимирська», вважав, що до цього нового перетворення був причетний князь [[Огінський Михайло Казимир|Михайло Огінський]], [[Великий гетьман литовський|литовський великий гетьман]], який долучився до [[Барська конфедерація|Барської конфедерації]] в 1771 році і потерпів поразку від російських військ [[Битва при Столовичах|під Столовичами]] у вересні того ж року. Листи Огінського, адресовані «княжні», свідчать про його захоплення нею, але, ймовірно, любовного зв'язку між ними не було. Судячи з усього, «княжна» обіцяла допомогти Огінському, володіння якого у [[Річ Посполита|Речі Посполитій]] були конфісковані, грошима, які незабаром нібито мала отримати у свого перського дядька. Як зазначає автор першої монографії про «княжну» професор [[Лунінський Ернест|Е. Лунінський]], паризький період знайомства майбутньої самозванки і Огінського був «без усякої домішки політики».

[[Файл:Elizabeth of Russia by V.Eriksen.jpg|thumb|left|Єлизавета Петрівна -— третя імператриця всеросійська]]

У Франкфурті для самозванки все складалося досить жалюгідним чином: разом зі своєю свитою вона була виселена з готелю, їй загрожувала в'язниця, проте на цей раз їй прийшов на допомогу сам Філіп Фердинанд де Лімбург, який прибув в місто разом з Рошфором через тяжбу з [[курфюрст]]ом [[Бранденбург]]ським [[Фрідріх II (король Пруссії)|Фрідріхом II]]. Тут же, зустрівшись з «княжною», 42-річний граф закохався в неї, негайно залагодив справи з кредиторами і запросив до себе. «Княжна» незабаром перебралася графський замок [[:de:Schloss Neuses am Sand|Нейсес]] під [[Франконія|Франконією]]. Закоханий князь надав їй можливість чи не безконтрольно розпоряджатися доходами з його володінь, а свого суперника -— Рошфора -— ув'язнив як «державного злочинця». «Княжна» в черговий раз змінила ім'я, назвавшись «султаншею Алі-Емет» або «Аліною (Елеонорою)», принцесою [[Азов (місто)|Азовською]]. Тут вона завела свій двір і навіть заснувала орден «Азіатського хреста». «Княжна» зуміла завоювати прихильність співправителя [[Ідар-Оберштейн|Оберштейна]] -— курфюрста-архієпископа [[Трір]]у [[Клеменс Венцеслав Саксонський|Клеменса Венцеслава]] -— той сподівався звернути її в [[Католицизм|католицьку віру]] і час від часу позичав грошима.

Граф Лімбург в цей час опинився через марнотратства своєї подруги в досить скрутному фінансовому становищі, а стараннями фон Горнштейна до нього стали доходити звістки про колишні пригоди і зв'язки «принцеси Володимирської». Наведені довідки показали, що, називаючи своїм «опікуном» князя Голіцина, вона брехала. Втративши терпіння, Лімбург вирішив розлучитися зі своєю нареченою. У відповідь Аліна (або, як її стали в цей час кликати в офіційному листуванні з княжим двором, «''її високість ясновельможна принцеса Єлизавета Володимирська''») оголосила про намір виїхати до Петербурга нібито для того, щоб офіційно засвідчити своє походження. За її «опікуна» був на сей раз виданий «один російський мандрівник» -— [[Шувалов Іван Іванович|Іван Іванович Шувалов]].

Але в жовтня 1773 року «княжна» перебралася в Оберштейн (вона називала себе його «верховною пані»). Тут же, на подив графа, замість вивчення постулатів католицької віри вона стала відвідувати [[протестантизм|протестантську]] церкву. Віддаливши всіх своїх колишніх супутників, замінила прислугу, взявши до себе, зокрема, Франциску фон Мельшеде -— дочку [[Пруссія|прусського]] капітана.

«Княжна», ймовірно, зустрілася з Радзивіллом на початку 1774 року. Між ними зав'язалося тривале листування. Деякі дослідники вважають, що інтрига з оголошенням претензій на російський престол навряд чи була справою довгих приготувань: до 1773 року в діях майбутньої самозванки не було ні найменшого натяку на політичний розрахунок. Лунінський заперечує, що думка про самозванства була подана «княжні» з боку: на його думку, ні Огінський, ні Радзивілл з Доманським, ні Лімбург не причетні до цього, а вся історія з «дочкою імператриці» -— справа самої "«княжни"», знайомої з положенням у Польщі та проблемами і сподіваннями польських емігрантів ще з часу перебування в Парижі. Радзивілл, про багатство якого ходили легенди, непримиренний опозиціонер (у липні 1773 від Станіслава Августа надійшла пропозиція емігрантам-конфедератам повернутися до Польщі з гарантією прощення; Огінський і його зять Михайло Вієльгорський не чекаючи призначеного королем крайнього терміну послали до Варшави зречення; а Радзивілл залишився вірним справі конфедератів). Отже, Радзивілл, що залишав надії на сприятливий для конфедератів поворот, повинен був стати для неї черговим джерелом грошей.