Ескоріальський монастир: відмінності між версіями

Будівництво розпочалося [[1563]] року і тривало двадцять один (21) рік. Королю належить ідея добудови і збільшення розмірів споруди. [[Архітектор]] Хуан де Еррера збільшив розміри споруди, щоби розмістити більшу кількість ченців (Філіп ІІ дозволив збільшити кількість ченців нового монастиря з 50 до ста осіб). Поземний план споруди при цьому залишився незмінним. Так, він подвоїв кількість поверхів і, відповідно, збільшив висоту кутових веж. Комплекс — це прямокутна за поземним планом споруда, в центрі котрої вибудовано [[собор]], на півдні — монастир, на північ від дворика собору — королівські апартаменти; кожна частина комплексу мала власний відокремлений дворик. Будівельними роботами керував здібний чернець ордену єронімітів — Антоніо де Вільякастін. Витратили значні грошові суми. Сюди везли кращінайкращі на той час будівельні матеріали і вироби як з усієї Іспанії, так і Європи та колоній в захопленій Америці — сосновий ліс, світильники, ковані грати, золотий посуд, коштовні ткані і вишивки, вироби з [[срібло|срібла]] і [[бронза|бронзи]] з [[Мілан]]у, [[Толедо]], [[Сарагоса|Сарагоси]]. Запросили і армію італійських художників і скульпторів, представників стилю маньєризм.

Для бібліотеки відвели величну залу довжиною п'ятдесят два метри з циліндричним склепінням, 10 метрів завширшки і 10 в висоту. Приміщення рівно освітлювали вікна з обох боків, якого не мали навіть королівські покої, Зала капітулу, сакрістія, Зала битв. За прикладом [[Ватиканська бібліотека|Ватиканської бібліотеки]] — бібліотека Ескоріала була прикрашена [[стінопис]]ами. Її склепіння та люнети розписав Пеллегріно Тібальді, а фриз по-над шафами з книгами — художник Бартоломео Кардуччо. В основі фресок — складна алегорична система, розроблена в творах причетного до [[гуманізм]]у іспанця Аріаса Монтано. В середній частині склепіння представлені [[сім вільних мистецтв]]. Кожну алегорію супроводжували образи античних філософів, літераторів, науковців, міфічних і біблійних персонажів. Так, алегорію Філософії оточували [[Сократ]], [[Платон]], [[Аристотель]] та [[Сенека]], що походив з даньоримської Іспанії, серед оточення Граматики — іспанець Антоніо де Небріха, автор книги «Мистецтво кастильської мови», алегорію Музики супроводжували — біблійний цар Саул і Давид, [[Орфей]] і Еврідіка. Люнет з Теологією прикрасили зображеннями батьків католицизму, де були Св. Амвросій, Єронім, Августин, Григорій. Але з усіх стінописів виростали ослячі вуха епігонства і копіювання творів римських маньєристів та Мікеланджело — без його пристрасного світогляду, без гуманістичного прагнення покращити людей натхненим мистецтвом і зразками для наслідування. Фрески насичені абстрактно-декоративними фігурами якихось безіменних атлетів, велетнів, картушів і медальонівмедальйонів, візерунків. Пеллегріно Тібальді(1525–1596) не приховував, що наслідував манері Мікеланджело в Сикстинській каплиці, але втратив і героїчність мікеланджеловських фігур, і їх прагнення до істини. Беззмістовність жестів персонажів Тібальді підсилювали і ядучі фарби — зеленуваті, рожеві, жовті, синьо-фіолетові з неприємніших колористичних гам, ніж у самого Мікеланджело.

В оцінках стінописів бібліотеки ми стикаємось зі змінами критеріїв оцінки обдарування митців і його творінь тоді і зараз. Мікеланджело Буонарроті помер і не брав участі в декоруванні бібліотеки. Але сучасники вважали, що начебто він сам доклав зусиль до створення цих стінописів, дивлячись на стилізації роботи Тібальді. ВУ 21 ст. перш за все поціновується індивідуальна манера митця, а не вдалі стилізації під кого б то не було. Адже треба відрізняти твори таланта від робіт учня чи вдалого імітатора, аби не збільшувати хаосахаосу в оцінках. Тоді зберігатимуть ікони Візантії 12 ст, мадонн Рафаеля і Джованні Белліні, а не пеститимуть кожну стару дошку з іржєюіржею посередності, тільки тому що та стара за часом.

Рукописи і книги розставлені в шафи, виготовлені за малюнком Хуана де Еррери [[мебляр]]ем Джезеппе Флека. Вони мають фасади, що нагадують невеликі [[храм]]и з [[колона]]ми доричного ордеру, [[фриз]]ами з тригліфами та однаковими балюстрадами з шарами. По центру зали зараз розставлені столи-вітрини з експозицією найбільш рідких та коштовних рукописів. Кількість книг і рукописів за часів Філіпа ІІII досягла 40.000 примірників.

[[Собор]] викликав здивування і пригніченість. За проектом, запропонованим ще Франческо Паточчо з [[Урбіно]], собор мав схожість з планом собору Св. Петра в Римі, що так вітав король. Але архітектор-іспанець де Еррера переробив центричний план в приховано базилікальний. Цьому сприяють темний [[нартекс]], над яким вибудувані хори для ченців і священстасвященства, три нави самого собору і сорок чотири вівтарні каплиці, які не одразу помічають.

В центрі другого ярусу — образ спалення Св. Лаврентія, якому присвячений храм. Фарби вівтарних картин — в тій же маньєристичній гамі. Теплоти цьому велетенському вівтарю не додають навіть визолочені скульптури святих в бічних нішах. Іспанців гипнотизувалигіпнотизували велетенські розміри соборного інтер'єру і кількість золота в ньому. Французький мандрівник і письменник [[Теофіль Готьє]] (1811–1872), що виріс в гуманістичному оточенні французької архітектури, здивовано сповіщав :{{cquote| В соборі Ескоріала вічуваєшвідчуваєш себе таким враженим, таким розчавленим, таким утопленим в депресію і пригніченим необорною силою, що власна молитва вважається нікчемною. }}

[[Утопія|Утопією]] стала і ідея короля щодо католицизму — як універсальної стихії Бога, спільного для всіх європейців. Ще на початку 16 століття релігійна спільнота Західної Європи розкололася на [[протестантизм]] і [[католицизм]]. Протестантизм був прийнятий низкою європейських держав, серед яких — [[Швейцарія]], [[Британія]], [[Швеція]], низка німецьких князівств. Вогнем і мечем католицька церква утримала в лоні власного віровчення Францію та Фландрію, але перемогу над Іспанією отримала [[Голландія]], де переміг кальвінізм ще за життя Філіпа ІІII Габсбурга. Іспанська імперія і її уряд розпочали жити в оманливому мареві власних ілюзій.

Регулярні сади Ескоріала розташовані на південному та східному боці від споруди. Їх ідейне навантаження інше, немусульманське. Вони на [[тераса]]х, квадратні за планом, мало співвідношеніспіввіднесені зі спорудою, замкнені на своїй геометричній побудові. З них викинуто натяк на насолоди життям, на велич чи буяння природи, вони підкорені суворим математичним розрахункам, геометричні. Вистріжені з рослин прямокутники і шари нагадують ті ж прямокутники і шари в посередній архітектурі монастиря Ескоріал. Навіть в такому «заорганізованому», скутому вигляді вони справляють приємне враження поряд з суворою, аскетичною архітектурою.

ВУ 20 столітті величний компекскомплекс почали використовувавтивикористовувати з музейною метою. ВУ нижніх склепінчатихсклепінчастих приміщеннях створили [[музей]] архітектури комплексу. Матеріали музею повернули місце в історії споруди першому архітекторові — Хуану Баутіста де Толедо, якого відтіснив де Еррера.

Популяризувати Ескоріал почали вже при кінці будівльнихбудівельних робіт, коли придворні блюдолизи обізвали Ескоріал «восьмим дивом світу». За малюнками архітектора Хуана де Еррери [[художник]] Педро Перета створив [[1587]] року [[гравюра|гравюри]] з краєвидами комплексу. Мав комплекс власних [[історіограф]]ів і в особі ченців — єронімітів. Чернець Хосе Сігуенса розповідав історію створення комплексу в книзі «Історія ордену святого Єроніма», тобто як [[монастир]] цього ордену. Серед видань 20 століття посів відоме місце двотомник [[1963]] року, надрукований в [[Мадрид]]і. Нізка видань мала місце до 400-річної річниці створення Ескоріалу.

Мистецьке значення мають і '''1600 картин старих майстрів''', що зберігає монастирькиймонастирський комплекс і нині.