Ашельська культура: відмінності між версіями

'''Аше́льська культу́ра''' — [[археологічна культура]] ранньої стадії [[палеоліт]]у. Назва походить від [[Сент-Ашель]], передмістя [[Ам'єн]]а на р. [[Сомма (річка)|Соммі]] у північній [[Франція|Франції]], де були виявлені кам'яні рубила овальної, круглої та витягнутої форм, а також дрібні знаряддя з крем'яних відщепів. Носіями ''Ашельської культури'' були різні [[архантроп]]и ([[Homo erectus pekinensis|сінантроп]], [[гейдельберзька людина]] та ін.). Вони жили первісним [[стадо]]м у [[печера]]х та захищених місцях річкових долин, займались [[збиральництво]]м, [[полювання]]м, користувались вогнем. Ашельська культура поширена у [[Східна Європа|Східній]] і [[Західна Європа|Західній Європі]], трапляються знахідки в [[Азія|Азії]] та [[Африка|Африці]].

[[Стоянка (археологія)|Стоянки]] ''ашельської культури'' виявлені у [[Вірменія|Вірменії]] і [[Абхазія|Абхазії]], [[Південна Осетія|Південній Осетії]] та в [[Україна|Україні]]. В Україні найбільш відома печерна стоянка [[Киїк-Коба]].

На початку ашельскої епохи в окремих районах Африки ще доживали свій вік останні масивні австралопітеки, але творцями і першими носіями нових традицій обробки каменю були не вони, а архантропи (H. ergaster і H. erectus), чиї кісткові залишки часто залягають в близькому сусідстві з рубилами і кліверами. Така картина була зафіксована на ряді [[Пам'ятка археології|пам'яток]] [[Східна Африка|Східної Африки]] (Мала Кунтуре, Олдувай та ін.), [[Північна Африка|Північної Африки]] (Терніфін і ін.) Іта [[Південна Африка|Південної Африки]] (Сварткранс) Африки, і вона типова для першої половини ашелю. Однак у більш пізній час в [[Африка|Африці]] предмети ашельської індустрії виявляються пов'язаними вже не з архантропами[[архантроп]]ами, а з палеоантропами[[палеоантроп]]ами (наприклад, на таких місцях, як Бодо, Ндуту та ін.) які, хоча і відрізнялися від своїх попередників в анатомічному відношенні, виготовляли протягом тривалого періоду, загалом, ті ж знаряддя і вели подібний спосіб життя.

Вважається, що першим припущення щодо давнього віку знайдених сокир висловив англійський дослідник Джон Фрер. У 1797 році він надіслав два зразки Королівській академії мистецтв у Лондоні[[Лондон]]і з селища Гоксен у графстві Саффолк. Він віднайшов їх разом з кістками вимерлих тварин у доісторичному озерному заглибленні та дійшов висновку, що сокири були створені людьми, які «не знали металів» і жили «в дуже давні часи, ще до становлення світу в його теперішньому вигляді». Проте ідеї Фрера були відкинуті його сучасниками, які притримувалися тих поглядів на еволюцію людини, що передували теорії Дарвіна.

У 1872 році французький [[археолог]] та антрополог Луї Лоран Ґабріель де Мортільє написав про належність знайдених сокир до культури Сан-Ашель. У 1925 році культура стала зватися Ашельською.

Відносні методи датування (базовані на припущенні, що технологія з часом прогресує) свідчать про те, що ашельські знаряддя слідували ранішим, грубшим методам виготовлення знарядь, але в ранніх доісторичних каменеобробних культурах є суттєвий хронологічний збіг із очевидними ознаками того, що ашельські знаряддя існували паралельно з менш складними культурами, наприклад, [[Клектонська культура|клектонською]], а пізніше зі сладнішоюскладнішою — [[Мустьєрська культура|мустьєрською]]. Тому важливо не дивитись на ашельську добу як чітко відокремлений період, або такий, який стався як частина логічної послідовності, а як технологію вироблення знарядь, яка була особливо поширеною в ранній доісторичний період. Величезне географічне поширення ашельської технології призводить до значного розмивання цього терміна, бо він представляє численні місцеві варіації на схожу тему. Ашельська культура не означає, власне, культуру в її сучасному розумінні, а радше примітивний спосіб виготовлення кам'яних знарядь, який набув поширення на значній частині [[Старий Світ|Старого Світу]].

Приблизно 1,6-1,5 млн років тому до артефактів, характерними для олдувайскої епохи, починають додаватися, поступово змінюючи їх, нові типи виробів, найбільш помітними серед яких є великі, оброблені з обох боків по всій поверхні знаряддя з загостреним кінцем — рубила . Їх поява, власне, і знаменує собою для археологів початок ашельскої епохи. Найдавніші знахідки, що зараховують до цієї епохи, є в Пенінджі (Танзанія) і Карарі ([[Кенія]]), лише трохи поступаються їм у віці рубила та інші вироби з ряду інших пам'яток [[Східна Африка|Східної Африки]] (Гадеб, Мала Кунтуре та ін.).

У Південній Африці, в печері Штеркфонтейн знайдено комплекс з кількома грубими біфасами, які в тому числі і нагадують рубила, датуються часом від 1,7 до 1,4 млн . років тому, але чи можна визначати цю індустрію як ашельскуашельську, неясно. Ашельські рубила та інші великі двосторонньо оброблені знаряддя (іноді їх всі разом позначають збірним терміном " біфаси ") являють собою логічний розвиток попередніх олдувайских форм виробів, насамперед — чопперів. Рубила можуть мати ті ж контури, що і чопери, але, на відміну від останніх, вони оброблені цілком по обох поверхнях і лише іноді загостренною ретушшю або більш грубою оббивкою кінця протиставлений обушок («п'ята»), покритий кіркою. Рубила бувають списоподібної, серцеподібної, мигдалеподібної та інших форм, краї їх, якщо дивитися в профіль, зазвичай мають звивисті обриси . Всупереч своїй назві, рубила служили не тільки для рубки, а й для різання, теслярства та інших операцій . Це були багатофункціональні знаряддя, що використовувалися людьми для різних цілей і в самих різних ситуаціях. Однією з важливих функцій найдавніших рубил була обробка дерева, про що свідчать, зокрема, матеріали вже згадуваного місцезнаходження Пеніндж. Вивчення слідів зносу на робочих краях біфасів з цього пам'ятника дозволило виявити найдрібніші скам'янілі частинки деревного походження — так звані фітоліти, — які залишилися на знаряддях після їх використання .

* ''Вишняцький Л. Б.'', «[http://adverbum.org/ru/vishniackij-vvedenije-v-preistoriju Введение в предисторию. Проблемы антропогенеза и становления культуры.]» 5.2.Дальнейшее развитие культуры в нижнем и среднем палеолите. Курс лекций / Л.  Б.  Вишняцкий.  — изд. 2-е, испр. и доп.  — Кишинёв : Высшая антропологическая школа, 2005.  — 396 с. {{ref-ru}}