Заложні мерці: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Віщун (обговорення | внесок) |
Віщун (обговорення | внесок) мНемає опису редагування |
||
Рядок 1:
'''Зало́жні мерці́''' за слов'янськими, в тому числі українськими, народними повір'ями — померлі неприродною [[Смерть|смертю]] люди, або які жили неповноцінним, негідним життям, і тому їхні [[Душа|душі]] не можуть піти в потойбічний світ. На відміну від померлих природньо, ці мерці вважаються «нечистими», шкодять живим і/або страждають самі. В багатьох місцях вірили, що земля не приймає заложних мерців, їхні тіла не розкладаються і земля сама
Термін «заложні мерці» запозичений з фольклору та був уведений до етнології російським дослідником [[Зеленін Дмитро Костянтинович|Дмитром Зеленіним]] на початку XX століття.
Рядок 15:
'''Прокляття.''' Прокляті батьками діти лежали в могилах і не розкладалися, поки не отримають прощення. Крім того проклятих не приймає земля, повсякчас вишотовхуючи труну на поверхню, скільки б її не закопували. Також існували повір'я, що батьки, які проклинають померлих дітей, самі не помруть доти як розкаються і простять їх. На [[Холмщина|Холмщині]] вірили, що прокляті батьками діти потрапляють під владу нечистої сили, яка робить з їхніми душами і тілом що заманеться. Невідспівані за християнським звичаєм мерці могли приходити до живої рідні та нагадувати, щоб їх відспівали.
'''Зв'язки з нечистою силою.''' Відьми, чаклуни ставали упирями, якщо не передавали своєї сили комусь перед смертю. Також, якщо вони уклали угоду з чортом на певний термін, мусили і після смерті ходити ніби живі, щоб служити нечисті поки угода не скінчиться. В тіло знаної з чаклунством людини вселялися чорти, щоб робити іншим людям шкоду. Наприклад,
'''Пережитий вік.''' Ті, хто пережив відведений їм термін: довгожителі, які досягають віку проти волі вищих сил, відьми і чаклуни, що нібито відбирають життя в рослин, тварин і людей, подовжуючи власне<ref>{{Cite book|title = Мифы русского народа|url = |publisher = Litres|date = 2014-11-04|isbn = 9785457521551|language = ru|first = Елена|last = Левкиевская}}</ref><ref name=":0" />.
Рядок 22:
Були поширеними вірування, що місце поховання чи смерті заложних мерців є «нечистими». Народна віра забороняла ховати заложних мерців на звичайних кладовищах, однак духовенство в більшості випадків боролося проти такого поводження. Їх заборонялося згадувати в поминальних молитвах, бо душа заложного мерця втрачена для Бога і Він може навіть прогніватися за таку молитву. У деяких випадках над місцем поховання зводився «убогий дім» — проста споруда, подібна до сараю, в якій дозволялося молитися за заложних мерців. [[Похорон|Хоронили]] їх на перехрестях доріг, на межах полів, у ярах, щоб не накликати на общину біду. Іноді таких небіжчиків не ховали взагалі, а полишали в ярах, болотах, закладаючи (заложуючи) зверху гілками, щоб не ставалося засух, повеней, інших природніх лих. Вірогідно звідси й походить назва «заложні»<ref name=":0" />.
Народна уява наділяла «нечистих» мерців надприродними властивостями. Проходячи повз їхні могили людина може заблукати, худоба змарніти. Під час [[Посуха|посухи]] могили поливали водою, щоб викликати [[дощ]]. Ще на початку XX століття в Росії фіксувалися випадки, коли селяни викопували заложних мерців аби перепоховати їх за кладовищем, сподіваючись таким чином припинити засуху<ref name=":0" />. Аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, в їхні могили клали вузлик свяченого [[Мак дикий|маку-видюку]], забивали осикові кілки. Власні ж хати обсипали свяченим маком або [[льон]]ом. Робити це слід було до [[обід]]у, бо після обіду вже [[мрець]] починав ходити. Вважалося, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі заложних мерців не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли за померлі душі ставлять обід. Існували вірування, що мерця, який встає з могили, можна зв'язати і той, хоч і вирізняється надзвичайною силою, не зможе зашкодити. Врятуватися від заложного мерця можна, розважаючи його розповідями, або нагодувавши, проте він має величезний апетит. Однак розділивши з мерцем їжу жива людина могла не помітити як минуть роки, або сама потрапити в могилу, куди її затягне мрець<ref name=":1" />. Ці мотиви виразно ілюструють вірування слов'ян і українців зокрема у [[безсмертя]] душі, її окреме існування<ref>Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник.- 2-е вид./ А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна та ін. К.: Либідь, 1994.- 256с.; іл.</ref>.
== Див. також ==
| |||