Петер Дебай: відмінності між версіями

[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
V.lukyanyuk (обговорення | внесок)
V.lukyanyuk (обговорення | внесок)
Рядок 109:
Проблеми розсіювання електромагнітного випромінювання привертали увагу Дебая з його перших кроків в науці. Так, все у своїй дисертації «Про веселку» (1908) він вивчив розсіювання світла на сферичних частинках з різними оптичними властивостями, продемонструвавши при цьому чималі математичні здібності. У 1910 році він написав на пропозицію Арнольда Зоммерфельда велику енциклопедичну статтю «Стаціонарні і квазістаціонарні поля» ({{lang-de|Stationäre und quasistationäre Felder}}), а також спільну з Деметріусом Хондросом ({{lang-en|Demetrius Hondros}}) роботу про поширення хвиль, в якій були випереджені деякі важливі в теорії радарів і хвилеводів результати{{sfn|Davies|1970|pp=177—178}}.
 
[[Файл:Beugungsbild.jpg|мини|thumb|right|300 пкс|Дифракційна картина, що дається експериментом типу Дебая — Сірса]]
У 1932 році в роботі Дебая, виконаній спільно з Френсісом Сірсом ({{lang-en|Francis Sears}}), повідомлялося про перше спостереження дифракції світла в ультразвуковій хвилі. Вихідним пунктом були міркування [[Леон Бріллюен|Леона Бріллюена]] щодо розсіювання світла в теплових флуктуаціях, які можна уявити набором термічно збуджуваних в тілі звукових коливань (зараз це явище називають [[Розсіяння Мандельштама—Бріллюена|розсіюванням Мандельштама — Бріллюена]]). Дебай і Сірс вирішили дослідити розсіювання світла на штучно створеній в рідині звуковій хвилі і спостерігали яскравий ефект, котрий можна інтерпретувати як [[Бреггівська дифракція|беггівське розсіювання]] на своєрідній [[Дифракційна ґратка|дифракційній ґратці]], утвореній акустичними хвилями. В наступній статті, опублікованій того ж року, Дебай побудував подібну теорію, в якій не тільки пояснив напрямок розсіяного світла і зміну його частоти, що виникали за рахунок [[Ефект Доплера|ефекту Доплера]], але також обчислив його інтенсивність. Отримані результати справили істотний вплив на подальший розвиток акустооптики{{sfn|Гуревич и Дзялошинский|1987|с=524—525, 539—540}}{{sfn|Davies|1970|pp=205—207}}.
 
[[Файл:Beugungsbild.jpg|мини|thumb|right|300 пкс|Дифракційна картина, що дається експериментом типу Дебая — Сірса]]
В останні роки життя Дебай провів серію важливих досліджень так званих [[критичні явища|критичних явищ]], особливо тих, що виникають поблизу [[Критична точка|критичної точки]] змішування розчинів. У 1959 році він теоретично показав, як з даних про інтенсивність і кутовий розподіл розсіяного випромінювання, що спостерігається в явищі критичної [[Опалесценція|опалесценції]], можна отримати інформацію про величину і просторові розміри флуктуацій концентрації розчину поблизу критичної точки (частково тут повторювались [[Рівняння Орнштейна-Церніке|результати Орнштейна і Церніке]]). Дебай ініціював систематичні експериментальні дослідження критичних явищ методом розсіювання світла, в тому числі в розчинах полімерів. Зокрема, він передбачив і потім за допомоги співробітників виміряв у досліді вплив електричного поля на характеристики критичної опалесценції{{sfn|Davies|1970|p=213}}.