Петер Дебай: відмінності між версіями

 

=== Від Мюнхена до Берліна (1906–1939) ===

У 1906 році Дебай пішов слідом за Зоммерфельдом до [[Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана|Мюнхенського університету]], де в липні 1908 року захистив докторську дисертацію під назвою «Про веселку» ({{lang-de|Über den Regenbogen}}), присвячену деяким проблемам теорії дифракції електромагнітних хвиль{{sfn|Davies|1970|p=177}}. У 1910 році Дебай пройшов процедуру [[Габілітація|габілітації]] і став приват-доцентом{{sfn|Courtens|2002|p=46—53}}, а весною наступного року отримав запрошення обійняти посаду професора теорії фізики [[Цюрихський університет|Цюрихського університету]], що звільнилася після уходу [[Альберт Ейнштейн|Альберта Ейнштейна]]{{sfn|Davies|1970|p=179}}. Останній дуже високо оцінював свого наступника і в жовтні 1912 року писав Зоммерфельду: «Я чекаю від нього [Дебая] дуже багато, тому що в ньому глибоке розуміння фізика поєднується з винятковою математичною обдарованістю»<ref>{{стаття|назва= Из переписки Зоммерфельда с Эйнштейном |автор = Зоммерфельд А. |журнал= Пути познания в физике |місце= М. |видавництво= Наука |рік= 1973 |сторінки= 191}}</ref>. Вже весною 1912 року Дебай повернувся на батьківщину і обійняв посаду професора математики і теоретичної механіки Утрехтського університету, що було пов'язане, імовірно, з бажанням експериментально перевірити деякі свої ідеї. Хоча утрехтські роки виявилися доволі плідними й включають написання важливих статей з дисперсії діелектриків і дифракції рентгенівських променів, надії зайнятися експериментальною роботою не виправдалися і вже у вересні 1914 року учений переїхав до [[Геттінген]]а. Роком раніше, в квітні 1913 року, він одружився з Матильдою Альберер (Matilde Alberer, 1887–1977), дочкою мюнхенського домовласника, у якого Дебай в певний час винаймав житло. У подружжя було двоє дітей&nbsp;— син Петер Пауль Рупрехт Дебай (''Peter Paul Rupprecht Debye'', 1916–2012), який згодом став фізиком-експериментатором і допомагав батьку у деяких дослідженнях, і дочка Матильда Марія Дебай-Заксінгер (''Mathilde Maria Debye-Saxinger'', 1921–1991){{sfn|Davies|1970|pp=182, 185}}{{sfn|Courtens|2002|p=46—53}}.

 

Ініціатором запрошення Дебая в Геттінген став відомий математик [[Давид Гільберт]], який мав змогу оцінити здібності молодого науковця під час конференції з кінетичної теорії матерії, що відбулася в місцевому університеті в квітні 1913 року. Посада професора теоретичної й експериментальної фізики і керівництво Фізичним інститутом (з лютого 1916 року) передбачали певні перспективи в плані проведення лабораторних дослідів. Відмовитися від запрошення було неможливо і з тієї причини, що в Геттінгені Дебай потрапляв в компанію видатних дослідників: окрім Гільберта, це були математики [[Фелікс Клейн]], [[Едмунд Ландау]], [[Герман Вейль]], [[Карл Рунге]], [[Ріхард Курант]] і фізики [[Вольдемар Фогт]], [[Еміль Віхерт]], [[Макс Борн]], [[Теодор фон Карман]] та інші. У 1920 році Дебай повернувся в (це було пов'язане багато в чому з важким економічним станом післявоєнної Німеччини), де обійняв посаду директора Фізичного інституту при Вищій технічній школі; за його наполягання було оновлене обладнання лабораторій і лекційні курси, почав регулярну роботу науковий семінар. Приблизно в цей же час він став редактором одного з провідних європейських наукових фізичних журналів ''[[Physikalische Zeitschrift]]'', в якому була опублікована велика кількість його власних робіт{{sfn|Davies|1970|p=187—188, 192}}{{sfn|Courtens|2002|p=46—53}}.

 

У вересні 1927 року Дебай залишив Цюрих, щоб стати професором експериментальної фізики і директором Фізичного інституту при Лейпцизькому університеті. Його колегою по університету був знаменитий фізик-теоретик [[Вернер Гейзенберг]], який багато років по тому згадував: «Дебай мав певну схильність не напружуватися з приводу середовища. Він не належав до того типу науковців, котрі приходять до лабораторії рано вранці і не залишають її раніше півночі. Зі своєї кімнати в інституті я міг часто бачити, як він гуляє у своєму саду і поливає троянди навіть в робочий час. Але в центрі його інтересів була, без сумніву, наука»{{sfn|Davies|1970|pp=203, 221}}. В кінці 1933 року Макс Планк, тогочасний президент Товариства кайзера Вільгельма, запропонував Дебаю обійняти посаду Інституту фізики, що існував в рамках Товариства. Дебай погодився, однак перемовини з владою і [[Фонд Рокфеллера|Рокфеллерівським фондом]], який фінансував будівництво будівлі і обладнання інституту, затягнулися, і він лише у жовтні 1935 року переїхав до Берліну і офіційно обійняв посаду; одночасно він обійняв посаду професора Берлінського університету. Будівництво завершилось навесні 1938 року; за ініціативи директора інституту було присвоєне ім'я Макса Планка. Ще до того, у 1936 році, Дебай отримав [[Нобелівська премія з хімії|Нобелівську премію з хімії]] «За внесок в розуміння молекулярної структури в ході досліджень дипольних явищ і дифракції рентгенівських променів і електронів в газах» (''for his contributions to our knowledge of molecular structure through his investigations on dipole moments and on the diffraction of X-rays and electrons in gases''). Хоча до того моменту вся його кар'єра була пов'язана з посадами професора фізики, його роботи багато в чому сприяли усуненню розриву між фізикою і хімією. Сам він неодноразово із задоволенням відзначав свою приналежність до обох наук{{sfn|Davies|1970|pp=208—210}}{{sfn|Courtens|2002|p=46—53}}.