Українська автономна православна церква: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 10:
припинить свою діяльність, єпархіальний Архієрей негайно входить у контакт з архієреями сусідніх єпархій на предмет організації церковної влади для декількох єпархій, що знаходяться в однакових умовах (у вигляді чи Тимчасового Вищого Церковного Уряду або митрополичого округу або ще інакше)."<ref name="cerkovnie_vedomosti_1"></ref>
Остаточне оформлення Української Автономної Православної Церкви відбулося на чергової єпископському нараді в Почаєві 25 листопада 1941 року, коли архієпископ Олексій (Громадський) був обраний екзархом України і зведений у митрополичий сан. У свою чергу, «автокефалісти» завершили організацію [[Українська Автокефальна Православна Церква|УАПЦ]] в Пінську 8-10 лютого 1942 р.
Як з боку прихильників автономної Церкви, так і з боку «автокефалістів» спостерігалося прагнення поширити свій вплив на всю територію України. Обидві церкви, всупереч своїм ідеологічним розходженням і відмінностей у канонічному устрії, прагнули об'єднати всі існуючі на Україні православні структури і досягти всеукраїнського церковної єдності. Але якщо для Української Автономної Православної Церкви необхідною умовою діяльності завжди залишалася непорушність церковних канонів, то для [[Українська Автокефальна Православна Церква|УАПЦ]] на першому місці була незалежність від Москви,
нехай навіть на шкоду канонічному церковному устрію.<ref name="Vishivanuk">[http://www.sedmitza.ru/data/2015/03/09/1237663160/Vest35-36_001-400.pdf Вишиванюк А. В. Об отношениях между Украинской Автономной Православной Церковью и «Украинской автокефальной православной
церковью» на Западной Украине в годы немецкой оккупации // Вестник церковной истории. 2014. № 3/4(35/36) - С. 236-268]</ref>
Автономний статус так і не був визнаний Патріаршим Місцеблюстителем митрополитом Сергієм і екзархом України митрополитом Київським [[Миколай (Ярушевич)|Миколаєм (Ярушевичем)]]. При цьому її члени не вважалися розкольниками і не піддавалися канонічним покаранням. З боку Московської Патріархії з приводу утворення Української Автономної Православної Церкви не послідувало ніяких спеціальних заяв. Таке мовчання означало розуміння того, що
новий статус Української Церкви і позиція українського єпископату мають вимушений характер.<ref name="Vishivanuk"></ref> Також, на думку протоієрея Владислава Ципіна, часткове визнання Московською Патріархією Екзаршіх прав митрополита Алексія побічно виражалося в тому, що митрополит [[Миколай (Ярушевич)]] під судовою ухвалою у справі [[Полікарп (Сікорський)|Полікарпа (Сікорського)]] від 28 березня 1942 підписався як «колишній екзарх Патріархії в Західних областях України»<ref name="Cipin">[http://azbyka.ru/otechnik/Vladislav_Tsypin/istorija-russkoj-tserkvi-1917-1997/6 Цыпин В., прот. История Русской Церкви (1917–1997). В 9 т. Т. 9. М., 1997.]</ref>
Українська Автономна Православна Церква складалася із 15 єпископів на чолі з митрополитом Волинським і Житомирським та екзархом всієї України [[
Діальність Української Автономної Православної Церкви поряд з автокефальною церквою (остання під проводом митрополита [[Полікарп (Сікорський)|Полікарпа Сікорського]]) довела до гострої боротьби між двома православними церквами, загостреної через втручання німецької адміністрації, яка протеґувала автономістів. Спільна нарада представників обох церков (митрополит Олексій, архієпископ [[Никанор Абрамович]], єпископ [[Мстислав Скрипник]]) у [[Почаївська Лавра|Почаївській Лаврі]] (8. 10. 1942) не дала позитивних наслідків (дивись «[[Акт поєднання]]»). Після вбивства митр. Олексія (7. 5. 1943) партизанами Українську Автономну Православну Церкву очолив архієпископ [[Дамаскін (Малюта)]]. Після арешту останього органами [[НКВС]], в квітні [[1944]] був призначений тимчасовий глава Церкви — архієпископ [[Пантелеімон (Рудик)]]. Загострення між двома православними церквами тривало у [[1943]]—[[1944]] роках аж до відходу німців, коли частина ієрархії Української Автономної Православної Церкви виїхала на Захід, де влилася до Зарубіжної Російської Церкви, а єпископи і священники, що залишилися під совєтами, приєдналися до Російської Православної Церкви.
| |||