Вікіпедія

Анатолій Дімаров: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
стильові правлення
вікіфікація
Рядок 33:
=== Дитинство і юність ===
 
Народився [[5 травня]]&nbsp;[[1922]]&nbsp; на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на [[Полтавщина|Полтавщині]] в сім'ї учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти. Мати майбутнього письменника навіть знайшла "«свідків"», які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.<ref>Дімаров А. Прожити й розповісти // Березіль.-&nbsp;— '98.&nbsp;— No №&nbsp;3/ 4.-&nbsp;— С.&nbsp;71.</ref>
 
У дитинстві пережив [[Голодомор в Україні 1932—1933]]. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. Воював як стрілець 371 стрілецького полку 37 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті з 26 червня 1941 року. 17 липня 1941 року важко поранений. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Нагороджений як активний учасник війни [[орден]]ами й [[медаль|медалями]].
Рядок 40:
У повоєнні роки працював у газеті [[Волинь (газета, Луцьк)|«Радянська Волинь»]]. У 1949&nbsp;р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».
 
Протягом 1950–19511950—1951&nbsp;рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 1951—1953&nbsp;рр.&nbsp;— у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди». Його перша збірка оповідань «Гості з Волині».
Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.
 
У 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню&nbsp;— «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. &nbsp;Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.
 
Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські&nbsp;— започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978)&nbsp;— вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).
 
У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–19331932—1933, масові репресії&nbsp;— відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–19801974—1980 рр.)&nbsp;— історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат&nbsp;— з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.
 
Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».
Рядок 63:
 
== Бібліографія ==
 
=== Видання творів ===
* Гості з Волині.&nbsp;— Львів, 1949.&nbsp;— 48 с.
Рядок 125 ⟶ 126:
* [http://life.pravda.com.ua/person/2014/07/7/174315/ Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було писати правду // Українська правда. Життя (07.07.2014)]
* [http://www.youtube.com/watch?v=TOgK3muWf4E Останнє відеоінтерв'ю (жовтень 2013)]
* [http://litukraina.kiev.ua/nash-vidannya-23 Його голос чути досі (Розмови з Анатолієм Дімаровим) / упорядники Є. Дімарова, С. Козак. &nbsp;— К.: Літ. Україна, 2014]
 
=== Література про Анатолія Дімарова ===
Рядок 133 ⟶ 134:
* ''Штонь Г.'' Великий оповідач // Дивослово.&nbsp;— 2002.&nbsp;— №&nbsp;5.&nbsp;— С. 58-60.
* ''Бондаренко Ю.'' Жанрова своєрідність повістей-«історій» Анатолія Дімарова // Слово і час.&nbsp;— 2002.&nbsp;— №&nbsp;5/6.&nbsp;— С. 3-7.
* ''Слабошпицький М.'' Про Анатолія Дімарова, який схожий на свої книги // Київ.&nbsp;— 2002.&nbsp;— №&nbsp;4/5.&nbsp;— С. 127–129127—129.
* ''Наєнко М.'' Діамантами висвічують слова… // Слово і час.&nbsp;— 2012.&nbsp;— №&nbsp;5.&nbsp;— С. 84&nbsp;— 89.
* ''Чернов А.'' «Я писав про життя…» // Полтавський вісник.&nbsp;— 2012. −18 трав.&nbsp;— С. 23.
Рядок 143 ⟶ 144:
* [[1982]]&nbsp;— Лауреат [[Національна премія України імені Тараса Шевченка|Державної премії України імені Т.&nbsp;Г.&nbsp;Шевченка]], за останню частину роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968)&nbsp;— «Біль і гнів» (1974, 1980).
* [[13 жовтня]] [[2006]]&nbsp;— [[Орден князя Ярослава Мудрого]] V ст. ''«за вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу працю та активну громадську діяльність»''<ref>[http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/871/2006 Указ Президента України №&nbsp;871/2006 від 13 жовтня 2006 року «Про відзначення державними нагородами України»]</ref>
* [[17 травня]] [[2012]]&nbsp;— Президент України [[Янукович Віктор Федорович|В.&nbsp;Ф.&nbsp;Янукович]] підписав Указ про нагородження Анатолія Дімарова [[Орден князя Ярослава Мудрого|орденом князя Ярослава Мудрого]] IV ступеня ''за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність''.<ref>[http://www.president.gov.ua/documents/14750.html Указ Президента України №&nbsp;321/2012 від 17 травня 2012 року «Про нагородження А.&nbsp;Дімарова орденом князя Ярослава Мудрого»]</ref> Анатолій Дімаров відмовився прийняти нагороду. У своїй заяві 90-річний письменник зазначив, що відмовляється від нагороди, оскільки <cite>«Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву»</cite>.<ref>[http://www.pravda.com.ua/news/2012/05/22/6965056/ Письменник відмовився від ордена Ярослава Мудрого через Януковича // Українська правда, 22 травня 2012]</ref><ref>[http://podrobnosti.ua/culture/2012/05/22/837878.html Украинский писатель Анатолий Димаров отказался от ордена Ярослава Мудрого IV // podrobnosti.ua, 22 мая 2012]{{ref-ru}}</ref>
* Відзнака «[[Золотий письменник України]]», 2012<ref>[http://goldenwriters.com.ua/ua/news/?pid=1596 Золоті письменники України. Нагороджені]</ref>.
* [[5 грудня]] [[2012]] року Святійший Патріарх [[Філарет (Патріарх Київський)|Філарет]] нагородив Анатолія Дімарова Орденом Христа Спасителя<ref>[http://cerkva.info/uk/news/patriarkh/2924-filaret-pusmennyky.html Патріарх Філарет зустрівся з письменниками]</ref>.
Рядок 155 ⟶ 156:
[[Категорія:Українські письменники]]
[[Категорія:Кавалери ордена князя Ярослава Мудрого]]
 
[[Категорія:Українські письменники]]
[[Категорія:Українські прозаїки]]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Анатолій_Дімаров