Вікіпедія

Ощів: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[неперевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
оформлення, стильові правлення
м неенциклопедично; порушення авторських прав http://vk.com/wall-47771548_13
Рядок 1:
{{Село
| назва = Ощів
| область = [[Волинська область]]{{Вл}}
| район = [[Горохівський район|Горохівський]]
| рада = [[Терешківцівська сільська рада]]
Рядок 22:
| висота = 204
| ref-висота =
| водойма =
| водойми =Рудка, Св.Іллі, Саджавки
| адреса = 45724, Волинська обл., Горохівський р-н, с. Терешківці, тел. 91-1-72
| облікова картка =
Рядок 35:
}}
 
'''О́щів''' — [[село]] в [[Україна|Україні]], в [[Горохівський район|Горохівському районі]] [[Волинська область|Волинської області]]. Населення становить 480 осіб. У селі функціонують школа, клуб, фельдшерсько-акушерний пункт, С/г підприємство.
 
== ГЕОГРАФІЧНЕ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ, ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАСНУВАННЯ СЕЛА ==
Село Ощів розташоване на території Терешківцівської сільської ради Горохівського району Волинської області на південному сході Волині за на схід від районного центру м. Горохова, за від шосейного шляху Луцьк – Львів, за від залізничної станції Звиняче. Це існуючий населений пункт.
 
Через село протікає річка Утятин. Береги осушені і використовуються здебільшого під пасовища. Ґрунти піщані, супіщані і підзолисті. На підвищених місцях піщаних ґрунтів насаджені хвойні ліси, особливо на крутих схилах в напрямку Звиняч і Ярівки.
 
Назва села походить від назви родини Ощівських.
 
Вперше в історичних документах Ощів згадується в 1545 році, коли воно належало Іванові та Михайлу Ощівським: « Ощів село Володимирського повіту, Скобелецької волості, за від Володимира, на схід від Горохова».В документах Ощівські платять : Василь за 6 димів, 7 городів, 1 млин, корчму; Томко за 6 димарів, Микита за 5 димарів і 6 городів.
 
Наприкінці ХVІІ століття в селі було 89 хат, 603 жителів, церква дерев’яна, 2 млини. Протягом ХVІ – ХVІІ століть Ощів переходить з покоління в покоління панів Сурмєнєвих, адже за третім поділом Польщі, ця територія відійшла до Росії. Пан Сурмєнєв жив у Петербурзі, не раз обирався у сенат, а на його землях керували управителі та пані Владислава Сурмєнєва.
 
Селяни платили податки за землю і відбували панщину. На основі «Положення 61 року», в Ощеві в лютому 1862 року була укладена уставна грамота і селян перевели в категорію тимчасовозобов’язаних, тобто вони стали особисто вільними, але за одержані земельні наділи платили. Таких селян було 81.<ref name=":0">{{Cite book|title = Історія села Ощів|last = Мельничук|first = Алла|year = 2012|publisher = Ощівська ЗОШ|location = Ощів|pages = 1-3|language = українська|isbn = |last2 = Бабій|first2 = Ганна}}</ref>
 
== Село у І пол. ХХ століття ==
Під час Першої світової війни становище населення ще більше погіршало. 60% чоловіків віком від 21 до 45 років було мобілізовано на фронт, для потреб армії реквізували більш як половину коней і возів, поставивши селян у ще важче становище.
 
З наближенням фронту значна частина населення була евакуйована у східні та південні райони України. Окупація села тривала до 1918 року.
 
Після Ризького договору німецькі війська відступили, але село відійшло під владу Польщі.
 
Недалеко від села, в північній його частині, польські власті створили колонію, де жила польська шляхта – осадники. Вони мали по землі. Але не всі поляки були заможні. Ті, які були заможніші, наймали працювати українців.
 
В цей час можна було для покращення життя виїхати в Канаду, Аргентину. І ощівці, продавши своє господарство, із сім’ями виїжджали за кордон. В Аргентину виїхав Шкамарда Ф. Навіть молоді дівчата, маючи по 22 роки, Казун Т. і Свиргун О., покинули родину, виїхали в пошуках кращого життя.<ref name=":0" />
 
== Історія місцевої школи ==
Школа моя величава
 
Вікнами дивиться в світ.
 
Наче в букет пов'язала
 
Мрії окрилених літ.
 
Минають роки й покоління,
 
Маленький дорослим стає.
 
Та крила
в житті орлині
 
[[Нам]] рідна школа дає.
 
Школа - серце нашого села, центр його освіти, культурного й духовного життя. Адже не одне покоління ощівчан виховувалося і здобувало знання у стінах рідної школи. А їхні наставники були й залишаються тими найкращими представниками сільської інтелігенції, котрі і в непрості часи продовжували нести світло науки і знання, сіяти розумне, добре і вічне. Знати і пам'ятати їхні імена - наш громадянський обов'язок.
Село Ощів розташоване на південному сході від районного центру Горохів. Коріння його історії сягає у сиву давнину - до 1545 р. За переказами старожилів, у селі здавна діяла церква, і саме при ній діти навчалися грамоти. Пізніше, приблизно у середині XIX століття, була відкрита школа, у якій навчалися тільки хлопчики. А з 1891 року, за свідченням архівних матеріалів, у церковно-приходській школі навчалися і хлопці, і дівчата. Ця школа діяла до початку першої світової війни, під час якої село зазнало великих руйнувань. Жителі повернулися з евакуації у 1918 році і відновили школу. У ці часи вчителем у ній був Павлосюк О.В.
20-30 роки увійшли в історію нашого краю як період нищення української школи, оскільки територія перебувала під владою Польщі. А тому відповідно до ухваленого 3 серпня 1924 року закону "Про державну мову управління в органах самоврядування" у школі запроваджувалося викладання польською мовою. Учителями працювали лише поляки. Старожили села зберегли в пам'яті прізвище подружжя вчителів, які працювали у школі у 1936-39 роках, - Зінкевич Й.В. та М.К. Основними предметами були польська мова, арифметика, історія, географія. У цей час навчалися у школі, зокрема, Іван Бондарук, Федір Дмитрук, Андрій Їжевський, Ольга Давидова, Галина Дмитрук, Євгенія Жук та інші.
Коли в село прийшла радянська влада, поляки виїхали, у тому числі й учителі. У цей передвоєнний час у школу прийшла працювати Агафія Євстахіївна Вержанська. Вона викладала історію, була ініціатором багатьох цікавих справ у школі. Та 22 червня 1941 року, у перший же день війни, вчителька загинула від розриву бомби на шкільному подвір'ї. Похована на сільському цвинтарі у селі Ощів.
Коли німецькі нацисти захопили село, навчання у школі припинилося, а саме приміщення школи було спалене. У 1944 році навчання відновилося у приватній польській хаті у надзвичайно складних умовах. Не було паперу, зошитів, книжок, учням бракувало одягу, взуття, шкільного приладдя, проте школу відвідувало понад 30 дітей віком від 7 до 11 років. Першою вчителькою у повоєнні роки була Мельник М.В. Згодом директором школи було призначено Ліщук Діну Никифорівну, яка до цього працювала у селі Озерці. Зруйновану під час війни школу було відновлено на Ліщук Д.Н. з родиною новому місці - перевезено у центр села. Усі жителі надавали посильну допомогу у відбудові школи. Були відкриті нові класні кімнати, з кожним роком зміцнювалася матеріально-технічна база школи. У цей час у школі працювали Верб'юк Ольга Павлівна - вчителька української мови та літератури, Шлапак Феодосія Петрівна - вчителька початкових класів, Шостак Назар Захарович - учитель математики, Міщук Василь Миколайович - учитель фізкультури та інші.
У 50-60 роках у школі навчалося 130-140 учнів із сіл Ощів і Терешківці. У цей час вже гостро ставилося питання про виконання закону про загальнообов'язкове навчання.
У 1960 році Ліщук Діна Никифорівна померла. Директором школи було призначено Костюка Петра Михайловича.
Старе приміщення школи вже не відповідало вимогам освітніх завдань, а тому за ініціативи профспілкової організації школи, зокрема тодішнього голови профкому Дубінського Василя Кузьмовича, було проведено батьківські збори, на яких було вирішено добудувати школу.
Значну допомогу в цьому питанні надав виконком сільської ради, зокрема його голова Карпунь Василь Йосипович, а також правління колгоспу імені Матросова на чолі з головою Загоруйком Петром Давидовичем. Були виділені кошти на два каркасні будинки, які були об'єднані в побудові і дали чотири класні кімнати. Оформлено також і спортивний майданчик.
У цей час піонервожатою у школі працювала Пастижевська В.В. Нею були організовані перші гуртки самодіяльності: танцювальний, хоровий, драматичний. Згодом ці добрі творчі починання підтримали і продовжили вожаті Сасюк С.О. та Дерепайло К.В., Макієнко Г.О. та Боровик Т.І. Творчо працювали вчителі-предметники: математики - Осадчук Олена Марківна, української мови - Карасюкевич Ніна Іванівна, іноземної мови - Дубінський Василь Кузьмович, хімії і біології - Костюк Петро Михайлович, історії - Боліло Марія Пилипівна. У 1960 році вчителька Боліло М.П. вибула у Київську область, а на посаду вчителя історії було призначено Бабій Ганну Федорівну - творчу й неординарну особистість, нашу гордість, яка у 1978 році була удостоєна високого звання Заслужений учитель України. Вчителька не тільки давала міцні знання, а й вела цікаву туристсько-краєзнавчу роботу. Учні брали активну участь у вивченні історії рідного краю, були переможцями районних олімпіад, історико-краєзнавчих конференцій, учасниками обласних змагань із туризму і краєзнавства. На основі зібраних матеріалів було оформлено музей Бойової слави, кімнату народознавства. У 60-і роки активно й самовіддано працювали вчителі 1-4 класів Скрипченко Галина Іванівна, Мазарчук Антоніна Лук'янівна, Бабич Ніна Митрофанівна, Казун Марія Володимирівна. Вони були ініціаторами творчого освітянського змагання із вчителями Терешківцівської початкової школи.
Значну роль у ліквідації неписьменності та розвитку освіти наших односельчан відігравала відкрита при денній загальноосвітній спочатку вечірня, а згодом філіал заочної школи, директором якого була Кос Галина Олексіївна. Розв'язання завдань навчально-виховного процесу у 60-х роках вимагало зміцнення матеріально-технічної бази школи, а саме розширення її приміщення. Тому було вирішено розпочати добудову нового корпусу до вже діючих чотирьох класних кімнат. Із цією метою було проведено збори всіх жителів села. Будівництво необхідно було вести господарським способом, тому що вільної підрядної організації на той час не було. Батьки по черзі ходили на будівельні роботи. Таким чином було споруджено підвальне приміщення і перший поверх нового корпусу школи. У цей час у школі відбулися певні кадрові зміни. Оскільки Костюк Петро Михайлович з 1968 по 1973 рік працював завідуючим Горохівського районного відділу освіти, на посаді директора школи працювала Бабій Ганна Федорівна, активна позиція якої, в тому числі й депутатська діяльність, допомогли знайти підрядчика на завершення розпочатого будівництва - Горохівську міжколгоспну будівельну організацію.
Повністю школа була збудована у 1978 році. Матеріально-технічна база з добудовою школи значно поліпшилась: були відкриті предметні кабінети, бібліотека, їдальня.
Оскільки у 1978 році П.М.Костюк вибув на Львівщину, директором школи було призначено Олександра Григоровича Панасюка, який працював лише два роки, а його наступником став В'ячеслав Пилипович Проскуровський, який працював з 1980 по 1986 рік. З 1986 року директором школи призначено Андрія Федоровича Годлевського, а заступником директора - Феодосія Олександровича Снітка.
Працюючи над проблемним питанням школи, директор і завуч шукали найефективніші шляхи його вирішення. У колективі школи створено необхідні умови для самоосвіти кожного вчителя, його професійного росту у міжатестаційний період. Вибрано оптимальну структуру методичної роботи: творчі групи класних керівників, учителів початкових класів, гуманітарних та природничо-математичних дисциплін. Дирекцією школи було розроблено спеціальну програму вивчення готовності вчителя до саморозвитку, впровадження інновацій та виявлення чинників, що стимулюють самовдосконалення. Отож у колективі сталися великі зміни: коли у 60-х роках тільки декілька вчителів мали вищу освіту, то у 80-х роках когорту педагогів школи поповнили її випускники, які після закінчення вузів стали висококваліфікованими фахівцями. Це Снітко Раїса Андріївна, Середа Тамара Іванівна, Годлевська Тамара Миколаївна. Поряд із ними в колектив влилися Левчук Марія Василівна, Ступачинська Ольга Олександрівна, Грищук Ангеліна Іванівна, Шванц Ігор Вікторович, Андрійчук Надія Петрівна, Трачевська Антоніна Володимирівна. Багато уваги педагогічний колектив приділяв всебічному розвиткові вихованців, організації екскурсій, туристичних походів та подорожей.
Згодом у шкільний колектив поповнило молоде покоління, зокрема випускники школи Шеремета Алла Володимирівна, Мельничук Алла Олександрівна, Новосад Наталія Володимирівна, Рафалович Галина Феодосіївна, Притолюк Наталія Романівна, Новосад Віталій Якович, Рафалович Василь Петрович, а також Шоломович Тамара Миколаївна, Марчук Алла
Володимирівна, Біланчук Людмила Валеріївна, Лясковський Володимир Володимирович, Мостенець Андрій Володимирович, Гороть Володимир Іванович. Утворилися педагогічні династії: батьки Феодосій Олександрович і Раїса Андріївна Снітки - дочка Галина Феодосіївна і зять Василь Петрович Рафалович, мати Галина Олексіївна Кос - дочка Наталія Володимирівна і зять Віталій Якович Новосади.
Педагогічний колектив результативно працює над програмою виявлення і підтримки обдарованих учнів, створення оптимальних умов для розвитку кожної особистості.
Дирекція школи чітко спрямовує роботу з молодими спеціалістами, організацію наставництва у школі, проведення різноманітних практичних занять, взаємовідвідування уроків. Новий зміст вкладається у проведення всіх форм методичної роботи, використання сучасних технологій, оформлення навчальних кабінетів. 22 квітня 2011 року школа зазнала великої втрати - помер її багаторічний директор Андрій Федорович Годлевський. Світла пам'ять про цю чудову людину, талановитого педагога й мудрого організатора навіки залишиться у вдячній пам'яті учнів та колег. Життя продовжується. Нині у школі молоде й ініціативне керівництво, творчий тандем однодумців - директор Наталія Романівна Притолюк та заступник директора Галина Феодосіївна Рафалович. Профспілкову організацію школи очолює Віталій Якович Новосад. Дирекція школи, педагогічний колектив роблять усе для того, щоб високо тримати марку якості знань, які дає Ощівська школа. Адже її учні з року в рік стають переможцями та призерами предметних олімпіад, конкурсів, змагань. Школа щорічно займає найвищі позиції у районному рейтингу навчальних закладів І-ІІ ступеня. Та найбільшою гордістю школи є її випускники, які без проблем продовжують навчання, здобувають професії, досягають фахових вершин і, що найголовніше, - стають добрими і порядними людьми. Повертаючись із близьких чи далеких доріг, не забувають переступити шкільний поріг, не скупляться на слова вдячності наставникам, не соромляться сліз. І приводять сюди вчитися своїх дітей і внуків. Ощівська школа сьогодні - це визнаний культурно-освітній центр села, що впевнено крокує у майбутнє.
 
Село живе, коли не сплять лелеки,
 
Із виріїв вертаються далеких,
 
Приносять діток до домівок тихих,
 
Нас захищають і відводять лихо.
 
Село живе, коли сміються діти,
 
Коли у травах пломеніють квіти,
 
Коли пшениці заквітчають поле,
 
Коли живе, працює рідна школа!<ref name=":1">{{Cite web|url = http://shkolaoschiv.jimdo.com/%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F-%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8/|title = Історія школи|last = Новосад|first = Віталій|date = |website = |publisher = |language = українська|accessdate = }}</ref>
 
== Гордість школи - її випускники ==
Мартинюк Володимир Михайлович - заслужений працівник сільського господарства
 
Лінник Єлизавета Сергіївна - доктор економічних наук професор Черкаського університету
 
Андрійчук Леонід Олександрович - голова Горохівської районної ради
 
Притолюк Наталія Романівна - директор Ощівської загальноосвітньої школи
 
Ходоровський Віктор Михайлович - кавалер ордена Трудової Слави
 
Зубко Олексій Антонович - кавалер орденів Леніна і Червоного Прапора
 
Доманський Валерій Володимирович - учасник бойових дій в Афганістані
 
Кузьмич Альвіан Ярославович - кандидат технічних наук, доцент Київського національного аграрного університету
 
Костюк Михайло Петрович - історик, кандидат історичних наук, доцент Луцького національного технічного університету
 
Бродяк Ірина Володимирівна - кандидат біологічних наук, доцент кафедри біохімії Львівського університету
 
Худа Яків Трохимович - льотчик-винищувач, полковник у відставці.<ref name=":1" />
 
== Історія Хрестовоздвиженського храму ==
“Премудрість створила собі оселю”
 
(Притч. 9,1)
 
Немає нічого кращого на землі за любов та ласку Божу. І саме Церква є посередником Господа серед людей. Церква - то є стовп і утвердження істини (1 Тим. 3, 15). Ще за свого життя на землі Господь наш Ісус Христос сказав: «Де двоє чи троє зібралися в ім’я Моє, там Я між ними перебуваю»(Мф.18, 20).
 
Світло Христової віри прийшло на Волинь ще до офіційного запровадження християнства на Русі. Його приніс святий Мефодій, який побував тут ще у 9 столітті, здійснюючи просвітницьку місію у Моравії. Вже тоді Волинь входила до складу Моравської єпархії, що сягала річок Західний Буг та Стир. Існують перекази про те, що святі Кирило і Мефодій посилали проповідників в Сілезію, Польщу і сусідню Русь.
 
Бідним вважалося те волинське село, в якому не було церкви. Історія нашого села сягає 1545 року, ця дата підтверджується архівними документами, у яких значиться, що село тоді належало панам Іванові та Михайлові Ощівським: «Було тоді у селі 89 домів, два млини, церква дерев’яна». Все вказує на те, що ця давня сільська святиня кликала вірних на молитву не одне століття.
 
Книга «Дев’ятсотліття православ’я на Волині», видана 1892 року, розповідає цікаву історію чудотворної ікони Божої Матері з Ощівського храму: «В селі Ощеві в самостійній Богоявленській церкві є благодатна ікона Божої Матері, яку надзвичайно шанують місцеві і жителі навколишніх сіл. Ікона ця, безперечно, давня, писана оригінально і художньо, розміщена на верхньому місці». Очевидно, це була спускна ікона зверху іконостасу. Про походження цієї святині є перекази, що вона була подарована церкві якоюсь місцевою володаркою, яка завдяки старанній молитві сама відчула на собі благодатну допомогу Божої Матері, тому й передала ікону в дарунок церкві. Існують також перекази про зцілення недужих перед цим святим образом. Довгий час у церкві зберігалася милиця із написом «1772 рік» як речовий доказ зцілення одного кульгавого чоловіка, який тут після щирої молитви позбувся недуги. «І в Богородичні свята, і в день Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, і в день апостола Іоанна Богослова жителі села Ощева та навколишніх сіл приходять у церкву села Ощів із безсумнівною надією отримати для себе благодать, допомогу від Заступниці роду християнського», - читаємо в уже згадуваному історичному джерелі «Дев’ятсотліття православ’я на Волині».
 
У 1908-1910 роках поряд зі старовинною дерев’яною церквою жителі села на кошти пана Сурмєнєва (за іншими даними Соромєнєва) почали будувати нову, цегляну. Пан Сурмєнєв обирався у сенат і перебував у Петербурзі, хоча часто навідувався в Ощів. Усіма роботами керувала його дружина, пані Владислава, яка постійно мешкала у селі.
 
Храм був освячений у 1912 році як Богоявленський. У 1913 році пан Сурмєнєв помер. Старожили розповідали, що коли везли померлого пана, ощівці вистеляли дорогу килимами і квітами в знак шани до нього. Пана, а згодом і пані Владиславу, поховали біля церкви, яку вони збудували.
 
Незабаром почалася перша світова війна, яка чорним вихором прокотилася і по новозбудованому храмі. Через село Ощів проходила лінія фронту, всіх жителів було евакуйовано, переважно в Катеринославську губернію. В ході воєнних операцій село було повністю зруйноване і спалене, зазнала великих ушкоджень і церква, яку німецькі солдати перетворили на склад зброї та боєприпасів. Саме тоді безслідно зникла чудотворна ікона Божої Матері, проте ощівці щиро вірять у те, що настане день – і станеться по волі Божій диво – святиня повернеться до свого храму.
 
Під час другої світової війни у 1943 році місцевими жителями біля пошкодженої кам'яної церкви було побудовано дерев'яну, в яку перенесли усі вцілілі ікони та іконостас, і богослужіння продовжувалося у ній до п’ятдесятих років минулого століття. Настоятелем тоді був протоієрей Афанасій Андрійчук із сусіднього Божева.
 
У важкі часи войовничого атеїзму ця дерев’яна церква була закрита і зруйнована, а покалічена війною цегляна так і стояла пусткою, доки хтось із партійного керівництва не додумався зробити тут склад отрутохімікатів. Ікони та церковне спорядження, як розповідають нам старожили, склали на підводу і повезли кудись у напрямку Горохова. Зі сльозами на очах старші односельці згадують, як іржали коні, довго тупцювали на місці, не хотіли рушати і вести дорогий вантаж назавжди із рідного села…
 
Як тільки наприкінці 80-х років минулого століття жителі села відчули свіжий вітер суспільно-політичних змін, відразу постало питання про відбудову знівеченого храму. Наша церква вбралась у риштування, і за відносно невеликий час – протягом приблизно двох років – вона постала в оновленій красі. Ініціатором, натхненником, будівничим і першим старостою відродженої святині був Григорій Андрійович Шкамарда, а всі роботи виконували односельці дружною громадою. І от року відбудована церква була відкрита й освячена з благословення єпископа Варфоломія благочинним Горохівського округу протоієреєм Олександром Пасічником як Хрестовоздвиженська. Настоятелем храму став протоієрей Миколай (Мельничук Микола Терентійович). Вірою і правдою прослужив отець у ній аж до часу, коли Бог покликав його у вічність. Саме тут, в Ощеві, судилося отцю Миколаю відправити останню у своєму житті службу Божу. Це було року. А наступного дня духовного пастиря не стало…
 
Але Бог не залишить стадо без пастиря. Спочатку тимчасовим настоятелем храму був протоієрей Василій (Хомляк Василь Якович), а потім, з благословення керуючого Волинською єпархією митрополита Ніфонта, настоятелем храму було призначено ієрея Романа (Світлика Романа Мироновича), який став для людей істинним порадником і наставником. У храмі функціонує недільна школа. Щорічно з благословення настоятеля організовуються поїздки та піші ходи до Почаєва. У період із 2010 по 2012р. у храмі за допомогою прихожан було зроблено реставрацію іконостасу, встановлено 9 куполів, оновлено престол і жертовник. Реставраційні роботи триватимуть і надалі.
 
…Стоїть в Ощеві на горбочку церква, крихітна Твердиня Православ’я серед мільйонів інших. Це – визнаний духовний і культурний центр села, куди з вірою та надією лине народ для молитви та покаяння.
 
''Молись, народе! Чистоті радій,''
 
''Від храму Божого не відвертай лиця.''
 
''Не відпадай, як чинить блудодій,''
 
''А стій за Православ’я до кінця''.<ref>{{Cite book|title = Небесна святиня|last = Новосад|first = Роман|year = 2015|publisher = Іванюк В.П.|location = Луцьк|pages = 3-12|language = українська|isbn = }}</ref>
 
== Село у роки Другої світової війни ==
Війна… Хто пережив її, той знає, скільки горя і страждань принесла вона нашій мирній волинській землі. Ще й досі важким болем пам’яті озиваються до нас оті далекі, скривавлені ворогом дні і ночі. Озиваються муками закатованих, зниклих безвісти, тих, хто до останнього стояв, визволяючи кожен клаптик нашої рідної землі.
 
Горе і страждання принесла війна в село Ощів. Вже 22 червня 1941 року загинули ні в чому не винні люди. Були розстріляні німцями Мазарчук Уліян Прокопович, Грищук Ілля Данилович, Злотко Іван Григорович, від розриву бомби на шкільному подвір’ї загинула вчителька історії Вержанська Агафія Євстахіївна.
 
В роки німецької окупації на важкі каторжні роботи до Німеччини були вивезені:
 
1. Новосад Степан Антонович
 
2. Шкамарда Іван Андрійович
 
3. Сербалюк Лідія Федорівна
 
4. Новосад Степан Гнатович
 
5. Новосад Петро Вікторович
 
6. Жук Іван Трохимович
 
7. Новосад Петро Васильович
 
8. Марчук Марія Оверківна
 
9. Шкамарда Василь Павлович
 
Окупанти з кожним днем збільшували податки, німецька влада виганяла народ для будівництва окопів та оборонних споруд. Люди з тривогою і надією на визволення відривали листки календаря, кожен день якого приносив все нові й нові успіхи у боротьбі з ворогом. Радянська Армія в той час вела великі наступальні бої. Фашистські полчища під натиском радянських та союзних військ відступали на захід, але при цьому вели великі кровопролитні бої.
 
Настало літо 1944 року. Здійснюючи Львівсько-Сандомирську операцію, війська І-го Українського фронту показали чудеса маневру, швидкості, рішучості наступу. Шість діб потрібно було для того, щоб прорвати сильну оборону ворога на Львівському та Рава-Руському напрямі, пробитися вперед і оточити вісім дивізій противника – більше 50 тисяч гітлерівців.
 
Лінія прориву на Рава-Руському напрямку проходила через села Красів-Звиняче-Ощів-Терешківці-Пустомити. По ньому йшла підготовка до майбутнього прориву. Сюди для зміцнення позицій ішли в наступ бійці і командири 3 гвардійської, 18, 38, 60 армій, 1, 3 та 4 танкових армій. Бойові дії всіх цих з’єднань направляв прославлений полководець – маршал І.С. Конєв. У напрямку Ощева та станції Звиняче була перекинута танкова бригада генерала Баранова, яка здійснила сюди рейд аж із Молдавії.
 
Про початок наступу-прориву розповідають учасники цих подій Шакула П., Капецяк М., Кухта І.:
 
«Хоч як таємно готувався наступ, гітлерівці все ж дізналися про нього. У ніч з 12 на 13 липня генералу Пухову повідомили: на світанні противник почав відхід на другу лінію оборони. Зі штабу армії почали надходити розпорядження та накази. Тут, у районі станції Звиняче та села Ощева були споруджені міцні укріплення».
 
Секирін М.К., учасник цього прориву, розповідає:
 
«…Ішла підготовка до створення ударного угрупування поблизу села Ощів, південної частини станції Звиняче. Тут були споруджені земляні укріплення довжиною по кілометру кожне.
 
У цю ніч на передньому краю уже працювали снайпери. Історія зберегла їхні імена – гвардії сержант білорус М. Мітла, уралець Р. Андрюшин. Прорізуючи ранкове повітря, у небо піднялася ракета. Артилерійські залпи повідомили про початок наступу. Через 15 хвилин передові батальйони піднялися в атаку.
 
Вдалий маневр і рішучість дій поєднувалися з відвагою та доблестю воїнів. Чітко й голосно передавав накази капітана Пастухова сержант Кузнєцов. Виконуючи обов’язки зв’язкового, він за цей період знищив чотирьох фашистів, одним із перших досяг околиці села Ощів. За це командир полку підполковник П. І. Степук представив відважного воїна з Орловщини до високої нагороди – ордена Слави.»
 
Старший сержант П.Н. Омельчук із ручного кулемета знищив гармати ворога і захопив у полон шістьох німців. Старший сержант Т.І. Несвітаєв замінив командира взводу, повів бійців на вогневі позиції і захопив три гармати. Старші сержанти Омельчук і Несвітаєв стали кавалерами ордена Слави ІІ ступеня.
 
Не менш відважно діяли воїни батальйону Федорова. Відділ піхотної розвідки на чолі з сержантом Т. Ткаченком знищив сімох і взяв у полон трьох фашистів, захопив секретні документи.
 
Вперед кинувся взвод москвича молодшого лейтенанта Б. Шурова, що знищив близько півсотні ворогів, залишившись без втрат. Орден Олександра Невського прикрасив груди Бориса Шурова за героїчний вчинок.
 
Комбат Г. Федоров і заступник командира полку майор Єфімов швидко провели перегрупування сил і в тісному зв’язку з батареями старшого лейтенанта Сазонова почали інтенсивний обхід ворожого пункту. В цей час Федоров здійснив швидкий маневр сил для нового наступу. Одна рота нанесла ворогу збройний удар, створивши враження, що саме тут зосереджуються основні сили батареї. Поки німці стягували сюди свою артилерію, рота молодшого лейтенанта І. Єгорова обійшла село з півдня, а рота старшого лейтенанта Трофимця – з півночі. Ворог у цьому бою зазнав великих втрат.
 
За першого дня наступу батальйон Федорова просунувся вперед на і звільнив три населені пункти. Успіх передових батальйонів Пастухова і Федорова, 58 і 121 дивізій, які діяли на головному напрямі, дозволив перейти в наступ і у сторону Красова. Пізніше були визволені станція Звиняче, Ощів, і війська просунулися вперед на Терешківці, Пустомити, а далі – на підступи до Горохова.
 
У боях у ході прориву по Рава-Руському напрямку особливо відзначився старший лейтенант Биков, що керував самохідною артилерійською установкою. Чітко виконувала роботу самохідна установка П. Горшнева, яка на підступах до села Ощів розбила два німецьких дзоти, що перешкоджали руху піхотинців, знищила десятки машин та понад сотню гітлерівців.
 
Першим пострілом «самоходки» був підбитий «тигр», другим – середній німецький танк. Проте ворожий безжалісний снаряд таки потрапив у «самоходку» Горшнева. Із машини вирвалися язики полум’я і дим. Екіпаж потрапив у складну ситуацію, проте бійці продовжували обстріл.
 
Горшнев розумів, що на них чекає загибель. Коли установка була повністю охоплена вогнем, прозвучала команда:
 
- Залишити машину!
 
Механік-наводчик, механік-водій Васильєв відповзли від полум’я і щільно припали до землі, щоб уберегтися від граду куль. Поблизу розірвалася міна, осколок якої потрапив Горшневу в ногу. На це він іронічно відповів:
 
- От тобі й на! У вогні не згорів, а тут така халепа.
 
Йому міцно перев’язали ногу. Петро Горшнев не пішов із поля бою.
 
…У першому батальйоні 504 стрілецького полку всі знали тиху та скромну Марію Приходько. Вісімнадцятирічна дівчина була санінструктором. У боях за визволення сіл Звиняче, Ощів її нагороджено медаллю «За відвагу».
 
Увечері небо Москви освітилося двадцятьма вогнями. Салютами відзначала країна перемогу над ворогом, здійснення прориву на Бродівському напрямі. Ці події описані у книзі М. Вербинського та Б. Самаріна «Бродівський котел», виданій у Львові на честь 30 річниці визволення України від фашистів.
 
Закінчився один із найбільших боїв, було знищено чимало техніки і піхоти ворога. Дорого обійшовся воїнам-визволителям, які стояли на смерть, кривавий котел. У ході наступу в районі сіл Ощів, Звиняче, Терешківці загинуло 60 воїнів – визволителів. Серед них :
 
1. Забелло Олександр Онуфрійович
 
2. Гуменюк Микола Степанович
 
3. Мельник Василь Якович
 
4. Квашев Василь Прокопович
 
5. Дмитрук Петро Омелянович
 
6. Кухта Іван Петрович
 
7. Меладзе Володимир Рожденович та інші.
 
Вони були поховані у шкільному саду. У 1954 році останки воїнів – визволителів було перепоховано на Горохівському Пагорбі Слави. У шкільному саду на місці першого поховання місцеві жителі поставили монумент, посадили дві берізки та Алею Пам’яті. За шістдесят років високо вгору сягнули берізки, а Алея Пам’яті перетворилася на Алею Безсмертя. Приходять поклонитися священному місцю односельчани, тут проводять свої урочисті лінійки учні школи, приїздять сюди рідні і близькі героїв, щоб узяти жменьку священної землі. Навіки залишилися у строю воїни-визволителі. Вони живуть у пам’яті народній, виховують молодь, кличуть на подвиги.<ref name=":2">{{Cite book|title = Львівсько-Сандомирська операція. Прорив на Рава-Руському напрямі|last = Бабій|first = Ганна|year = 2015|publisher = Іванюк В.П.|location = Ощів-Луцьк|pages = 8-14|language = українська|isbn = |editor-last = Новосад|editor-first = Роман}}</ref>
 
== Борці за волю України ==
Цікава, хвилююча, вистраждана життям і боротьбою кращих її синів і дочок України сторінка історії села у 40-х роках ХХ століття. Боролися вони за незалежну єдину Україну.
 
Із літератури, розповідей старожилів довідались, що утвердження влади більшовиків на Україні поклало початок і першим репресіям. Перш за все було заборонено діяльність усіх політичних партій, крім комуністичної, ліквідовано всі їхні газети. Кращих синів і дочок, що боролись за Україну, було піддано суду і покаранню, багатьох з них було розстріляно, інших заслано до таборів ув`язнення Півночі і Сибіру.
 
У нашому краї найбільш масові репресії припадають на перші довоєнні і післявоєнні роки. Хвиля страшних репресій і розбою зачепила і наше село Ощів, почавши з кривавої розправи над активістами. Зозуля Іван Дмитрович (Демків), Давидов Іван Миколайович, Іжевський Іван Уліянович, Зозуля Василь Прокопович не раз були присутні на прийнятті присяги вояками УПА у сусідньому селі Ярівка. Вони тільки що переписали у записні книжечки 10 заповідей.
 
І під час обшуку в Зозулі Івана Дмитровича знайшли записну книжечку з цими заповідями, решту активістів видав енкаведист. 1943 р. став для Давидова Івана, Зозулі Івана, Іжевського Івана, Зозулі Василя роковим. Після обшуку їх заарештували і відправили у Луцьку тюрму, де після важких тортур і знущань вони були розстріляні.
 
Не обминула кривава рука репресій і молоду дівчину, відмінницю навчання Карпунь Марію Василівну, яка проживала тоді у нашому селі Ощів. Батько її був освіченою людиною, багато читав художньої літератури. Після закінчення школи поступила навчатись у гімназію, а коли її розігнали — у торгівельну школу. У Марії були свідоцтва про те, що вона навчалась у цих закладах, а печатки на них — з тризубом. Ростик – однокласник викрав їх у неї і відніс у НКВД. Тричі заарештовували Марію Карпунь. Ніхто, крім батьків та найближчих друзів не знав, що в 1943 р. Марія була присутня на прийняті присяги вояками УПА в сусідньому селі, сама хотіла скласти присягу, але їй відмовили, не було ще й 18. Але ніхто крім батька не знав, що входить Марія до молодіжної сітки, була певний час «кущовою юначкою». Псевдонім «квітка»,котре носила в підпіллі, мало кому було відоме.
 
Під час третього арешту провели обшук у хаті, обнишпорили горище, комору. Не знайшли нічого, але наказали збиратися в Горохів, казали, що там довго не затримуюся. Але один з енкаведистів шепнув, щоб вдягалася тепло, бо назад не вернуся.
 
Після Горохова відправили в тюрму до Луцька, де зустріла Новий 1945 рік і Святвечір. А вранці відбувся суд. Воєнний трибунал засідав у підвалі тюрми. Серед 3 суддів була одна жінка. Дали Марії Карпунь 15 років каторжних робіт і 5—позбавлення прав по статтях 54-1(а) та 54-11.
 
Тут у Норильську, Марія познайомилась з таким же «зеком» Петром Остапчуком, додому повернулись уже вдвох. Виростили і виховали двох дітей. Рада, що дочекалась вимріяної вільної України сама і діти її та внуки.
 
Ще тільки відступила війна, як почалися масові репресії і вивезення на важкі каторжні роботи до Сибіру, на крайню Північ. В селі Ощів такого лиха зазнали сім’ї Мурахевича Дмитра і Савети з дочками Євгенією і Тетяною, Зозулі Демяна і Олени, які вивезені були в Іркутську область Східного Сибіру.
 
Давидова Ганна Дмитрівна була вивезена в Архангельську область на 11 років заслання.<ref name=":0" />
 
== Органи місцевої влади ==
В 1939 році після визволення і возз’єднання західних земель із Східною Україною, були створені перші органи місцевої влади. Приміщення сільської ради в Ощеві було в хаті вивезеного в Сибір Марчука Степана. Першим головою було обрано Демчука Степана, пізніше – Карпуня Лук’яна. Потім приміщення сільської ради було перенесено в Терешківці
 
В 1974 році, коли колгосп імені Матросова приєднали до артілі « Шлях Леніна», то і сільську раду також було перенесено у Вільхівку. Головами колгоспів на той час були Войтович В. Я., Галушка І.Т.
 
З 1977 по 1993 роки головою сільради працював Карпунь В.Й., який перед цим працював на керівних посадах. В 1993 році села Ощів і Терешківці були від’єднанні від Вільхівської сільради, утворилася нова Терешківська. Її головою став Карпунь В. Й. і пропрацював ним до виходу на пенсію у 1996році. За сумлінну працю нагороджений багатьма грамотами, медаллю « За доблесну працю» .Його замінила енергійна, цілеспрямована Притолюк Ганна Степанівна. Пропрацювала вона на цій посаді до 2006 року у зв’язку з виходом на пенсію. В результаті голосування головою вибрали Войтович Тамару Анатоліївну.<ref name=":0" />
 
== Історія виникнення колгоспу ==
Разом із створенням органів місцевої влади, в селі в 1940 році було створено колгосп імені Молотова. Селяни неохоче йшли в колективне господарство. В людей забирали коні, вози, реманент. Перед війною головою колгоспу був Вращук С. Г.
 
Але віроломний напад німецьких загарбників перервав будівництво нового життя. За роки війни село зазнало важких руйнувань, а тому жителі дружно взялися за відбудову рідного села .В селі було відновлено роботу сільської ради, школи, медичного пункту, була відкрита семирічна школа.
 
В1948 році знову було створено колгосп ім.. Молотова, головою якого було обрано Драпчинського Івана, потім Сивокобилянського В.
 
В 1951 році колгосп було укрупнено і з’єднано з терешківським ім. Сталіна. Головою було обрано Новосада Павла, а пізніше Загоруйка П.Д. Укрупненій артілі було присвоєно ім’я Матросова. Артіль мала 1500га орної землі. Впроваджуючи у виробництво досягнення агрономічної науки, трудівники колгоспу добилися значного підвищення врожайності. Так за 1959 – 1961 роки виробництво зерна збільшилось у 2 рази. Майже вдвічі зросли грошові доходи колгоспу. Були механізовані трудомісткі процеси в тваринництві, зріс машинно – тракторний парк колгоспу.
 
Невпізнанно змінився і зовнішній вигляд села. Було побудовано клуб, розпочалося будівництво восьмирічної школи.
 
В 1974 році колгосп ім.. Матросова було приєднано до артілі « Шлях Леніна», де головою працював Жигун В.І. Колгосп став великим багатогалузевим господарством.
 
В 1983 році господарство ім. Матросова було роз’єднано від колгоспу « Шлях Леніна» і утворено колгосп ім.. Карла Маркса, головою якого було обрано Трачевського М. І. За період його господарювання зросла матеріально – технічна база господарства, землеробство було поставлено на наукову основу. Внаслідок цього господарство значні кошти виділило і на закінчення будівництва школи, будівництво медичного пункту. Було закінчено прокладання дороги з твердим покриттям.
 
Пізніше, за роки розбудови незалежності України, господарство реорганізовується у приватно – орендне підприємство « Райдуга» на чолі з М.І. Трачевським.
 
За роки незалежності в селі ефективно почали працювати одноосібні господарства Парія Р.І., Шкамарди Д. Г., Грунта А., Веліканова А.О. та інших. <ref name=":0" />
 
== Сучасне села ==
Сучасне село Ощів – це гарне, розвинуте село, в якому живуть добрі працьовиті люди. Тут знаходиться фельдшерсько – акушерський пункт, яким понад 50 років завідувала Карпунь Валентина Олександрівна. Зовсім юною дівчиною після закінчення Запорізького медичного училища за направлення приїхала працювати в наше село. Тут знайшла свою долю і залишилась працювати.
 
В селі її знали як надзвичайно чуйну і добру людину, висококваліфікованого спеціаліста. Фельдшер вдень і вночі була готова прийти на поміч хворому, в ім’я його одужання не шкодувала своїх сил і знань. У селі вона займалася великою профілактичною роботою. І односельчани за те завжди адресували їй слова вдячності за сумлінну працю. Померла Валентина Олександрівна у 2013 році…
 
В селі також функціонує клуб, два бари-магазини, господарський магазин, тваринницька ферма.
 
Станом на 01. 01.2011 року в селі Ощеві проживають 489 мешканців. Серед них чоловіків - 263, жінок -226 ;
 
Один учасник бойових дій, воїн-інтернаціоналіст Зелюк Віктор; один ліквідатор аварії на ЧАЕС – Солтис Ф.І.<ref name=":0" />
 
== Персоналії ==
* [[Литвин Леонід Єгорович]] — заслужений художник України.
* [[Литвин Леонід Єгорович]] — заслужений художник України. Народився 43 року в с.Ощів Горохівського району Волинської області. Пізніше сімя переїхала до Луцька, де Леонід у 1952 році був зарахований в середню школу №2. У 1959 році вступив у Львівське училище декоративно – прикладного мистецтва ім. Івана Труша. У 1963році виїхав на Північ Росії, де працював робітником в ліспромгоспі с. Кодіно Архангельської області. 1963 року був призваний на військову службу на Балтійському та Північному флотах. Прослужив до 1967 року та повернувся до Львова, щоб завершити навчання в училищі. З 1990 року Леонід Єгорович – член Національної спілки художників України. Він – автор багатьох монументальних розписів та мозаїк різноманітних громадських споруд м. Луцька.<ref name=":0" />
* [[Грищук Ганна Федорівна]] - Заслужений вчитель України. Народилася у селі Стрільче Горохівського району. Після закінчення Луцького педінституту працювала вчителем Лахвичівської та Деревківської шкіл Любешівського району, а згодом переїхала працювати вчителем історії у село Ощів Горохівського району. Вчителька проводила активну громадську роботу, організувала Музей бойової слави у школі. За це їй у 1978 році було присвоєно високе звання – Заслужений учитель України. І зараз Ганна Федорівна на добровільних засадах керує шкільним Музеєм, займає активну життєву позицію.<ref name=":2" />
 
== Посилання ==
Рядок 329 ⟶ 44:
* [http://weather.in.ua/ua/volynskaja/19349 Погода в селі Ощів]
 
{{Ukraine-geo-stub}}
{{Горохівський район}}
 
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Ощів