Тайфа: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
44tuna (обговорення | внесок) |
44tuna (обговорення | внесок) |
||
Рядок 2:
'''Тайфа''' - історико-географічна назва мусульманських еміратів, які були продуктом феодальної роздробленості, що вразила колись могутній [[Кордовський халіфат]] з 1031 року і аж до закінчення [[Реконкіста|Реконкісти]] в 1492 році. [[Гранадский емірат]] (1013 - 2 січня 1492) - став останньою арабською тайфою в Європі і останньою ісламською державою на Піренейському півострові. Захопивши і його, християни завершили 8-віковий процес відвоювання півострова. Падіння Гранади, як і [[Падіння Константинополя|падіння Константинополя]] стало важливою віхою в історії Європи. Тим не менш, наслідки феодальної роздробленості ісламського періоду залишили свої сліди в культурі, мові, традиціях регіонів Іспанії на довгі століття. У певному сенсі практика тайф перенесена іспанськими колонізаторами до Америки, де в XIX-XX століттях утворився цілий ряд незалежних латиноамериканських держав, часто ворогуючих між собою незважаючи на єдність мови і спільність культури.
==Населення тайф==
Значну частину тих, кого іспанці називали [[Маври|маврами]], становили [[бербери]] - вихідці з північноафриканських племен, підкорених [[Араби|арабами]]. Нащадки завойовників і представники елітних династій - араби - залежали від найманців-берберів так само, як згодом турецькі султани - від своїх різношерстих [[Яничари|яничарів]].
У Південній Іспанії на всьому протязі ісламського правління зберігалися групи романоязичних, і частково асимільованих арабомовних, християн-мосарабів - нащадків романізованого населення Римської Іспанії, а також численні [[Сефарди|єврейські]] громади. Значна частина населення Гранади і інших прибережних еміратів (наприклад, Денія) складалася з військовополонених - християн-рабів, у тому числі слов'ян-[[сакаліба]]. У цьому національному конгломераті араби представляли як би вищу феодальну касту. Але численні і ворожі верхівці військові бербери і почасти [[мувалади]] постійно підривали силу аристократії своїми інтригами, партійною боротьбою, змовами і заколотами. Особливу небезпеку становили найманці-ренегати, що співробітничали то з християнами, то з мусульманами в залежності від ситуації і особистої вигоди. У династичній боротьбі брали найактивнішу участь арагонські і кастильські королі, підтримуючи ту чи іншу групу.
== Див. також ==
*[[Аль-Андалус]]
| |||