Відмінності між версіями «Юпітер (ракета)»

462 байти вилучено ,  5 років тому
нема опису редагування
(Створена сторінка: PGM-19 Юпітер (англ. PGM-19 Jupiter, до 1962 року носила позначення B-78 і SM-78) - одноступінчата балісти...)
Мітки: перше редагування Тестове редагування
 
PGM-19 Юпітер (англ. PGM-19 Jupiter, до 1962 року носила позначення B-78 і SM-78) - одноступінчата балістична ракета середньої дальності, розроблена в Сполучених Штатах у другій половині 1950-х років, друга після PGM-17 « Тор »БРСД в історії США. Вважається, що розміщення цих ракет в Італії та Туреччини на початку 1960-х років, викликали у відповідь реакцію СРСР, що привела до Карибської кризи.
 
 
Історія [ред | правити вікі-текст]
Історія
Армійська програма [ред | правити вікі-текст]
Розробка балістичної ракети середнього радіусу дії, здатної доставити ядерний заряд на відстань до 1600 км була розпочата Редстоунскім ракетним арсеналом Армії США з ініціативи Вернера фон Брауна в 1954 році. Ракета розглядалася як подальший розвиток балістичної ракети малого радіусу дії PGM-11 Redstone в лінійці армійських балістичних ракет і призначалася для застосування в масштабах театру військових дій з метою ураження стратегічних тилів супротивника.
 
У листопаді 1956 року, ВМФ США прийняв рішення відмовитися від спільної програми «Юпітер». Рідинні ракети, після ретельного аналізу, були полічені занадто незручними і небезпечними для базування на кораблях. Замість них, ВМФ ініціював роботи за програмою «Jupiter S» (створення твердопаливної ракети на основі «Jupiter»), згодом стала БРПЛ «Поларіс». Позбувшись підтримки ВМФ, Армія здала позиції: наприкінці листопада 1956, рішенням міністра оборони армії було заборонено розробляти ракетна зброя радіусом дії більше 320 кілометрів. Далекобійні ракети були переведені у підпорядкування ВВС.
 
Програма ВВС [ред | правити вікі-текст]
Незважаючи на всі перипетії з перепідпорядкуванням, роботи за програмою йшли повним ходом. У листопаді 1955 був зібраний і успішно випробуваний ключовий елемент проекту - киснево-гасовий ракетний двигун Rocketdyne S-3D. З метою відпрацювання програми, її окремі елементи випробовувалися при пусках експериментальних ракет на базі «Redstone».
 
У березні 1956 року, корпорація «Крайслер» отримала офіційний контракт на всю лінію ракет «Jupiter». Перший прототип «Jupiter-A» - піднявся в повітря в березні 1956 року. Її швидко змінила нова, більш досконала експериментальна ракета «Юпітер-С» На ній відпрацьовувалися такі елементи конструкції, як отделяемая головна частина і тепловий захист вхідної в атмосферу боєголовки, для чого «Юпітер-С» був зроблений триступінчатим: його головна частина мала кілька невеликих твердопаливних двигунів для імітації динамічних умов входу головної частини бойової ракети в атмосферу.
 
Балістична ракета [ред | правити вікі-текст]
Паралельно зі створенням космічного носія, тривали роботи над бойовою ракетою. Хоча ВВС США не ставилися особливо уважно до армійської програмі «Юпітер», віддаючи явну перевагу повністю власної PGM-17 Thor («Тор»), тим не менш, роботи над проектом було вирішено продовжити. У жовтні 1957 року відбувся перший пуск прототипу бойової ракети з позначенням SM-78. Випробування ракети пройшли порівняно вдало, з малим числом аварій, що контрастувало з не надто вдалими першими випробуваннями «Тора».
 
В результаті, 20 листопада 1957, ВПС США офіційно вирішили прийняти на озброєння обидві ракети. Хоча в 1957 році обмеження на розробку далекобійних ракет з Армії були зняті, проте армійське командування не стало наполягати на поверненні ракет «Юпітер» під свою юрисдикцію. Серія успішних випробувань пройшла в 1958-1959 роках, але ряд складнощів політичного характеру затримав розгортання ракет майже на два роки.
 
Конструкція [ред | правити вікі-текст]
«Юпітер» була одноступеневою рідинної ракетою, з єдиним двигуном, що працює на гасі і рідкому кисні. Управління ракетою здійснювалося за допомогою інерціальної системи ST-90, розробленої фірмою «Ford».
 
Ракета транспортувалася горизонтально, на спеціальній машині. Прибувши на місце розгортання, батарея встановлювала ракети вертикально і зводила навколо підстави кожної ракети «навіс» з алюмінієвих листів, вкривають працюючий над підготовкою до старту персонал і дозволяє обслуговувати ракети при будь-яких погодних умовах. Після установки, ракета вимагала приблизно 15 хвилин для заправки після чого була готова до запуску.
 
Розгортання [ред | правити вікі-текст]
 
Позиції «Юпітерів» в Італії в 1961-1963 роках
У квітня 1958 року, після успішного завершення випробувань, Міністерство оборони США оголосило про намір розташувати трьох ескадрильї нових балістичних ракет у Франції. Передбачалося, що ракети доповнять вже розгортуваний у Великобританії арсенал з 60 балістичних ракет «Тор». Погіршення відносин між США і Францією червні 1958 року призвели до того, що президент де Голль відмовився розглядати питання про розміщення американських балістичних ракет у Франції.
У 1963 році, через дуже короткий час після постановки на бойове чергування, ракети були зняті з озброєння у відповідь на демонтаж радянських ракет на Кубі. ВПС США не заперечували проти списання БРСД, оскільки до цього моменту ВМФ США вже розгорнув набагато більш підходящі для передового базування БРПЛ «Поларіс», які зробили «Юпітер» застарілим.
 
Тактико-технічні характеристики [ред | правити вікі-текст]
Довжина: 18,3 м
Діаметр: 2,67 м
Час роботи верньерного двигуна: 12 з
Примітки [ред | правити вікі-текст]
↑ Існує інформація про болгарський разведчике МіГ-17, що розбився на території Італії під час розвідувального вильоту над позицією однієї з батарей.'''''Жирний текст'''''''Курсивний текст'''''<s>Курсивний текст</s><s>'''Жирний текст'''</s>'''''''
2

редагування