Кирилівський монастир: відмінності між версіями

|архітектор =

|замовник =

|дата_початку_спорудження =

|дата_зруйнування =

|дата_відбудови =

|стиль =

|адреса =

|релігійна конфесія =

[[FileФайл:Свято-Троїцький Києво-Кирилівський монастир на плані І.Ушакова. 1695 р..jpg|thumb|ліворуч|Свято-Троїцький Києво-Кирилівський монастир на плані І. Ушакова. 1695  р.]]

Кирилівський монастир історично пов'язаний із чернігівською династією давньоруських князів [[Ольговичі]]в. Тільки князь міг закласти монастир або церкву, у виключних випадках  — дружина покійного князя.

У [[1139]] після смерті київського князя [[Ярополк]]а, під час міжусобної боротьби, взяв штурмом Київ і зайняв київський стіл [[чернігівські князі|чернігівський князь]] [[Всеволод Ольгович]] , і заснував у передмісті [[Дорогожичі|Дорогожичах]] свій родовий Кирилівський монастир, що мав підтримувати династію Ольговичів. Для представників династії Ольговичів храм був заміською резиденцією і родовою усипальнею.

Після смерті у 1150  р. його дружина  — [[Марія Мстиславівна]] своїм коштом збудувала при монастирі [[Кирилівська церква|Кирилівську церкву]] в пам'ять про свого чоловіка. Церква, що відносно добре збереглася до сьогодні, є видатною пам'яткою архітектури доби феодальної роздрібненості Київської Русі.

[[FileФайл:План кирилівського монастиря2.jpg|thumb|План Кирилівського монастиря 1760-х рр. Реконструкція Т. С.  Кілесо: 1 - — Свято-Троїцька Кирилівська церква; 2 - — Благовіщенська церква-дзвіниця з брамою; 3 -  — трапезна; 4 -  — будинок ігумена; 5 - — господарський двір;6 - — пристінна келія; 7 -  — братський корпус; 8 - — келія;9 - — комора; 10 -  — ризниця; 11 - — мури; 12 -  — башти]]

Щодо присвячення Кирилівської церкви існують різні версії. Найчастіше висловлюється припущення про прийняття Всеволодом перед смертю чернечого постригу під ім'ям Кирила. Існує думка, що Всеволод ще при народженні був охрещений під іменем Кирила, адже крім київського існував лише один храм з такою ж посвятою  — поблизу [[Новгород]]а. Втім, нову церкву освятили на честь Святого [[Кирило Олександрійський|Кирила Олександрійського]], і навколо неї почав формуватись [[архітектурний ансамбль]] із нечисленних монастирських [[споруди|споруд]]: [[трапезна|трапезної]], [[братчики|братських]] [[келія|келій]] та келії [[ігумен]]а. Територію монастиря оточили дерев'яними [[фортеця|фортечними]] стінами.

[[FileФайл:Кирилівський монастир у ХІІ ст. малюнок-реконструкція О.І.Кутова, В.А.Розенберга.jpg|thumb|Кирилівський монастир у ХІІ ст. малюнок-реконструкція О. І.  Кутового та В. А. Розенберга]]

З XII століття церква стає [[некрополь|некрополем]] князів династії Ольговичів. До представників цієї династії належить герой «[[Слова о полку Ігоревім]]»  — київський князь [[Святослав]], похований тут у [[1194]].

У [[1240]] під час татаро-монгольської навали хана [[Батий|Батия]], Кирилівський монастир був пограбований, а його укріплення зруйновані.''' До початку XVI  ст. будь-які відомості про нього відсутні'''. Лише у 1530  р. було складено межовий акт земельних володінь цього монастиря.

В грудні 1595  р. представники вищого православного духовенства  — єпископ луцький [[Кирило Терлецький]] і володимиро-волинський [[Іпатій Потій]] від імені «всіх русинів» присягнули на вірність [[папа Римський|папі римському]] [[Климентій VIII|Климентію VIII]]. Уже в 1595  р. уніати почали захоплювати в Києві православні церкви та монастирі. Монахи Києво-Пучерської лаври під керівництвом [[архімандрит]]а [[Никифор Тур|Никифора Тура]] за допомогою козаків-запорожців дали рішучу відсіч уніатам. Не без підтримки київського воєводи К.  К.  Острозького вдалося відстояти й Кирилівський монастир. Усі інші церкви та монастирі Києва опинились в підпорядкуванні уніатів.

У скрутний для монастиря час із [[1650]] до [[1625]] архімандритом його був [[Інокентій Гізель]], німець за походженням, видатний український церковно-політичний діяч, вчений-історик, професор і ректор [[Києво-Могилянська колегія|Києво-Могилянської колегії]], котрого сучасники з повагою називали «нашим Аристотелем». Він був редактором «[[Києво-Печерський патерик|Києво-Печерського патерика]]» (1661  р.) і укладачем «[[Синопсис]]а» (1674  р.)  — першого підручника з вітчизняної історії.

Щедрим покровителем і донатором Кирилівського монастиря був гетьман [[Мазепа Іван|Іван Мазепа]], який у 1687 − 1697  рр. виділив значні кошти ігумену Інокентію Монастирському на відбудову монастиря. За часів архімандритства І. Монастирського (1681—16971681–1697) завдяки його різнобічній діяльності Кирилівського монастиря із нечисленної [[обитель|обителі]] перетворився на другий за багатством і значенням в Україні, поступаючись тільки [[Києво-Печерська лавра|Києво-Печерській лаврі]].

[[FileФайл:Кирилівський монастир на мал. Ф. Солнцева, 1843.jpg|thumb|ліворуч|"«Кирилівський монастир"» (акварель). Ф. Солнцев. 1943  р.]]

У 1734 Троїцькому Кирилівському монастирі трапилася велика [[пожежа]], під час якої згоріла не лишу [[Церква (храм)|церква]], але й дерев'яні братські келії і трапезна. Відбудовчі роботи здійснювалися в 1748—17601748–1760 під керівництвом відомого українського зодчого [[Григорович-Барський Іван Григорович|І.  Г.  Григоровича-Барського]]. За його задумом''' територію монастиря обнесено мурованими стінами з чотирма наріжними баштами, зведено муровані братські келії, корпус архімандрита і трапезну'''. В систему увійшла й споруджена І.  Г.  Григоровичем-Барським надбрамна триярусна [[Благовіщенська церква-дзвіниця Кирилівського монастиря|Благовіщенська церква-дзвінниця]], яка стала висотним композиційним акцентом і завершила формування унікального ансамблю  — перлини українського [[бароко]]. Після його реконструкції характерних рис [[українське бароко|українського бароко]] набула й старовинна Кирилівська церква, в [[інтер'єр]]і якої тоді було встановлено новий чотириярусний [[іконостас]], а стіни розписано художниками Києво-Печерської іконописної майстерні під керівництвом [[Алімпій|Алімпія]] Галика.

[[FileФайл:Ангел, що звиває небо.jpg|thumb|"«Янгол, який звиває небо"». Фреска ХІІ ст.]]

Йшли роки. І ось у 1860  р. священик П. Орловський відкрив у храмі фрески ХІІ ст. Для розчищення фрески промивали концентрованим лужним розчином, що сильно пошкоджувало і змінювало колір зображення, змиваючи шар [[фарби]]. Таку технологію запропонував архітектор [[Беретті Олександр Вікентійович|О.  В.  Беретті]], після цього його усунули від роботи з великим скандалом.

У 1881—18841881–1884 фрески записали [[олійні фарби|олійними фарбами]], що теж не сприяло їх збереженню. Надалі роботи з розчищення фресок з успіхом продовжувались під керівництвом відомого професора [[Прахов Адріян Вікторович|А. В Прахова]]. З усієї Росії почали надходити кошти для проведення робіт. Особливо посилилась увага меценатів до Кирилівської церкви, коли імператор [[Олександр ІІ (російський імператор)|Олександр ІІ]] взяв на себе роль координатора цих робіт.

На жаль, щоб розчистити фрески ХІІ ст., зняли й [[темпера|темперний малярство]], створений під керівництвом видатного українського маляра середини XVII  ст. Алімпія Галика. Тоді розібрали й бароковий різьблений із [[липа|липи]] позолочений іконостас з іконами того самого художника і з рідкісної краси різьбленими царськими вратами. Цей іконостас і всі ікони передали в 1892 до церкви в с. [[Бортничі]], де він загинув у [[1930-ті|1930-х]] рр.

У місцях, де первісного живопису вже практично не існувало, композиції були написані заново. Вибираючи сюжети для нового оздоблення А.  В.  Прахов керувався традиційною програмою іконопису інтер'єрів давньоруських храмів. Виконували новий стінопис учні й викладачі знаної в Україні [[київська рисувальна школа Миколи Мурашка|київської рисувальної школи]] [[Мурашко Микола Іванович|М.  І.  Мурашка]]. У куполі художник [[Селезньов Іван|І.  Ф.  Селезньов]] заново написав Христа Вседержителя з небесною охороною [[янгол]]ів. На західній стіні центрального [[неф]]а було розміщено дві композиції з життя [[Богородиця|Богородиці]], які виконав М.  І.  Клеманов. В апсиді на хорах постать Богоматері намалював тоді ще учень, згодом класик українського живопису [[Їжакевич Іван Сидорович|І.  С.  Їжакевич]]

На кілька щаблів вище за всі разом узяті роботи Київської рисувальної школи М. І Мурашка стоять композиції, виконані тоді ще молодим художником [[Врубель Михайло Олександрович|М.  О.  Врубелем]], якого запросив (за рекомендацією викладача [[Петербурзька Академія мистецтв|Петербурзької Академії мистецтв]] П. Чистякова) професор А.  В.  Прахов.

[[FileФайл:Брама Кирилівського монастиря (малюнок 1931), нині не існує..jpg|thumb|Вхід на територію Кирилівського монастиря. 1760  р. Малюнок (пастель) 1931  р.]]

Ці роботи здійснено під керівництвом архітектора М.  В.  Холостенка і художника-реставратора Л.  П.  Калиниченка . Перед проведенням робіт М.  В.  Холостенко зробив детальні [[обміри]] Кирилівської церкви. Від території психіатричної лікарні церкву відгородили [[залізобетон]]ним [[паркан]]ом, що є там і досі й зовсім не прикрашає це місце.

З 1965 &nbsp;р. Кирилівська церква входить до складу [[Національний заповідник «Софія Київська»|Державного архітектурно-історичного заповідника «Софія Київська»]], що забезпечує її охорону і можливість експозиції унікальних фресок ХІІ ст. Інколи тут влаштовуються концерти [[духовна музика|духовної музики]] професійних колективів. З 1993 року церкква також є діючим храмом [[Українська Православна Церква (Московський Патріархат)|Української Православної Церкви]]. 14 червня 2011 року парафію було перетворено на Свято-Кирилівський чоловічий монастир<ref>[http://orthodox.org.ua/article/zhurnali-zas%D1%96dannya-svyashchennogo-sinodu-ukra%D1%97nsko%D1%97-pravoslavno%D1%97-tserkvi-v%D1%96d-14-chervnya-20 Журнали засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 14 червня 2011 року]</ref>.

[[FileФайл:Кирилівська церква1.jpg|зліва|thumb|Кирилівська церква. Сучасний вигляд церкви-музею]]Кирилівська церква &nbsp;— одна з перлин в скарбниці давньоруського мистецтва. Архітектура храмів Київської Русі &nbsp;— це цілий світ об'ємно- просторових композицій на основі використання [[хрестово-купольна система|хрестово-купольної системи]] і напрочуд міцних і логічних художньо осмислених конструкцій.

Це тринефний, шестистовпний хрестово-купольний храм із одним куполом, його розміри становлять:

'''довжина''' &nbsp;— 20 &nbsp;м,

'''ширина''' &nbsp;— 15 &nbsp;м,

'''довжина''' &nbsp;— 20 &nbsp;м.

Особливістю плану Кирилівської церкви є те, що ширина відгалуження просторового хреста не дорівнює ширині центрального нефа, через що фактичний підкупольний простір утворює не квадрат, а прямокутник, тобто проекцією купола є не коло, а еліпс. Товщина північної стіни церкви становить 1,96-1,98 &nbsp;м, а південної, західної та східної стін &nbsp;— 1,72-1,76. Різниця більш як у 20 &nbsp;см викликана тим, що в товщі північної стіни з двома вузьким [[віконниця]]ми-[[проріз]]ами знаходяться круті [[сходи]] завширшки 76-79 &nbsp;см, що ведуть з [[нартекс]]у на [[хори]]. Неодмінною складовою частиною інтер'єру храму є хори. Князь і його почет слухали службу Божу, стоячи на хорах. Це звеличувало постать князя, у буквальному розумінні підносило його над [[паства|паствою]].

[[FileФайл:Схематичне зображення Кирилівської церкви на гравюрі І. Мігури (1705-1706)..jpg|thumb|ліворуч|Схематичне зображення Кирилівської церкви на гравюрі І. Мігури. 1705-17061705–1706]]

У західній частині храму знаходиться нартекс ([[притвор]]), в південній частині якого є погребальні ніші &nbsp;— [[аркансолії]], куди ставили біломармурові [[саркофаг]]и-гробниці князів &nbsp;— представників чернігівської династії Ольговичів. Існують свідчення про те, що саркофаги були на своїх місцях ще в XVII &nbsp;ст.

Саме І. &nbsp;Г. &nbsp;Григорович-Барський одягнув церкву в розкішні барокові шати, і тепер тільки під бароковим [[декор]]ом можна побачити первісні давньоруські форми цієї споруди. Елегантний рослинний [[орнамент]] щедро прикрашає весь [[фронтон]].

[[FileФайл:Кирилловская церковь1.jpg|thumb|Вид на дзвіницю з церквою Благовіщення та брамою]]

[[FileФайл:Церква-дзвіниця Кирилівського монастиря.png|thumb|Реконструкція фасаду Благовіщенської церкви-дзвіниці]]

Побудована в 1748-1760 1748–1760&nbsp;рр. в Кирилівському монастирі надбрамна &nbsp; Благовіщенська церква-дзвіниця являла собою  новий за планувальною та об’ємнооб'ємно-просторовою композицією тип споруди –&nbsp;— уперше до приміщення надбрамної церкви  вели парадні  відкриті сходи. Саме тому Благовіщенська церква-дзвіниця в кирилівському монастирі стала нашою архітектурною класикою.

На той час І. &nbsp;Г. &nbsp;Григорович-Барський був добре відомим у києві зодчим і мав  значний творчий доробок, тому побудована ним на замовлення ігумена монастиря Феофана Жолтовського Благовіщенська церква-дзвіниця є унікальною спорудою. За об’ємнооб'ємно-просторовим вирішенням –&nbsp;— це поєднання  брами в рівні першого ярусу із церквою в другому ярусі та дзвіницею в третьому.

У першому ярусі ліворуч знаходились вхід і сходи на другий ярус, а праворуч –&nbsp;— капличка. На другому ярусі розміщувалась Благовіщенська церква. Її вівтар був орієнтований не точно на схід через топографічні особливості ділянки, на якій зодчому треба було звести надбрамну церкву-дзвіницю. На третьому ярусі розташовувалась власне дзвіниця з арковим прорізами, де на дубових брусах висіли дзвони.

Два нижніх яруси церкви-дзвіниці являли собою і в плані, і в об’ємахоб'ємах тридільну українську церкву з гранчастими формами. Прекрасні великого виносу розвинені у висоту багатопрофільні барокові  карнизи, пілястри з великими коринфськими капітелями, обрамлення аркових і круглих вікон, декоративні ніші й ліпні прикраси –&nbsp;— усе це створювало  рідкісної краси споруду, що своїми  обрисами формувала художнє обличчя всієї Куренівки.

Після ліквідації в 1784 &nbsp;р. Свято-Троїцького Києво-Кирилівського монастиря надбрамна церква Благовіщенська церква-дзвіниця існувала тривалий час  без будь-яких змін.

У 1849 &nbsp;р. пожежа  дещо пошкодила цей шедевр доби українського бароко, і під час відбудови дах над церквою відновили вже  в традиціях класицизму –&nbsp;— у формі, близькій до півсферичної.

[[FileФайл:План церкви-дзвіниці Кирилівського монастиря.png|ліворуч|thumb|План Благовіщенської церкви-дзвіниці на кресленні Й. Шарлеманя-Боде]]

За радянських часів у церкві планувалося зробити музей, присвячений творчості геніального українського   будівничого Івана Григоровича-Барського. Проте музей не був створений, і в 1937 &nbsp;р. дзвіницю розібрали на цеглу. Так загинула чи не найкраща споруда Києва середини ХVІІІ ст.,  створена одним  із найбільших  талановитих зодчих  нашої землі.

Благовіщенська надбрамна церква-дзвіниця входила до системи мурів, які звів навколо  Троїцького Кирилівського монастиря І. Григорович-Барський.  Композиційним акцентом мурованої огорожі була брама, яку тоді ще молодий архітектор прикрасив ліпленими молочними горщиками з обох боків в’їзноїв'їзної арки, а також тими самими деталями, що й церкву-дзвіницю.  На жаль, мури і в’їзнув'їзну браму зруйновано  разом із церквою-дзвіницею. Залишилося лише 15 &nbsp;м стіни й одна  кругла башта з купольним покриттям по дерев’янихдерев'яних кружалах.

У повоєнний час у храмі провадилися великі протиаварійні роботи по зміцненню стін і [[фундамент]]ів, що [[деформація|деформувалися]] через руйнування древніх підземних ходів, зумовлені тим, що у 1953—1956 1953–1956&nbsp;рр. стіни Кирилівської церкви в північно-східній частині несподівано почали [[просадка|просідати]], на них з'явились тріщини і створилась явна загроза відшарування [[тиньк]]у з фресками. За допомогою геологічних [[шурф]]ів під храмом виявили великі порожнини. У них закачали біля 300 м³ високоміцного цементного [[Розчин (будівництво)|розчину]], і під фундаментами Кирилівської церкви з'явилась нова міцна опора, завдяки якій осідання припинилось. Паралельно проводились професійні обміри і ґрунтовні історико-архітектурні дослідження церкви, здійснені архітектором &nbsp;— реставратором М. &nbsp;В. &nbsp;Холостенком.

== Фрески ХІІ ст. ==

У нартексі на [[стіна]]х і [[склепіння]]х розкрита тема [[страшний суд|страшного суду]]. Монументальну композицію «Страшний суд» доповнюють пов'язані з ним сцени [[апокаліпсис]]а. Іконографія «Страшного суду» досить повно розроблена у [[Візантія|Візантії]] ще в [[іконоборство|доіконоборський]] період&nbsp;— до VIII &nbsp;ст.''' На Русі цей сюжет вперше з'явився саме в Кирилівській церкві, поклавши початок широкому розповсюдженню теми.'''

== Стінопис XVII—XVIIXVII–XVII ст. ==

[[FileФайл:Портрет Інокентія Монастирського, XVII ст..jpg|thumb|Портрет Інокентія Монастирського. ХVІІ ст.]]

Кінцем XVII &nbsp;ст. датують портрет монаха на [[пілястра|пілястрі]] південної стіни. Він зображений у тричетвертному повороті, з посохом у лівій руці й молитовником у правій. Унизу композиція завершена великим і дуже ефектним гербом, оточеним ініціалами І. М. ИТКК, що означає Інокентій Монастирський &nbsp;— ігумен Троїцький Києво-Кирилівський.

== Монументальні композиції М. &nbsp;О. &nbsp;Врубеля ==

[[FileФайл:Кирилловская церковь -1.jpg|thumb|Фрагмент мармурового іконостасу. "«Богоматір"» М.&nbsp;О. &nbsp;Врубель]]

З фресками ХІІ ст. в Кирилівській церкві за їх художньою цінністю можна порівняти лише роботи М. &nbsp;О. &nbsp;Врубеля. Тут присутній могутній талант і глибоке розуміння монументального мистецтва і традицій давньоруської культури.

Першою роботою митця в Києві стало відновлення пошкодженої недолугими реставраторами композиції «Благовіщення» на північному й південному стовпах тріумфальної арки. Під час промивання композиції з неї зійшов увесь шар фарби, залишились лише обриси зображень -&nbsp;— граф'я, яку видавили по вологому тиньку ще давньоруські майстри. Не виходячи за межі первісних зображень М. &nbsp;О. &nbsp;Врубель заново написав постать [[архангел Гавриїл|архангела Гавриїла]] і [[Діва Марія|Діви Марії]]. Художник чудово впорався зі складним завданням: спираючись на вивчення софійських та кирилівських фресок, він розробив усі деталі облич, рук, одягу у візантійському стилі. Це був своєрідний іспит для молодого митця.

[[FileФайл:Зішестя святого духа.jpg|thumb|"«Космос"» (олія). М.&nbsp;О. &nbsp;Врубель. ХІХ ст.]]

Справжньою подією в мистецькому житті Києва стало створення багатофігурної композиції «Зішестя Святого Духа» на коробовому склепінні хорів, де не було старовинних розписів, бо це склепіння зробили в XVII &nbsp;ст. Такі обставини розв'язали руки художнику, адже ніщо крім вибраної теми не обмежувало його уяву.

Композицію розгорнуто по горизоталі. В її центрі розміщено тендітну фігуру Богоматері, а по обидва боки від неї &nbsp;— [[дванадцять апостолів|дванадцять постатей апостолів]] Саме в цій композиції прочитується могутній талант М. &nbsp;О. &nbsp;Врубеля як митця світового рівня. Пензлем художника керувало саме Натхнення, адже робота сповнена колосальної внутрішньої енергетики, що відчувається й у загальному задумі, й у колориті, який немовби випромінює світло, й у вирішенні кожної з деталей. В образах апостолів різного віку і вдачі відчувається внутрішнє напруження, адже саме в цей момент на них сходить Святий Дух… Божу благодать вони сприймають по-різному, і ми бачимо їхні натхненні обличчя. Могутні постаті є майже скульптурними, й особливо виразні, наче виліплені руки. Усі апостоли у білому вбранні, що ніби світиться кольорами перламутру. Тільки великий художник міг зобразити стільки відтінків білого кольору. На відміну від апостолів Богородиця зображена у синьому [[хітон]]і, її голову і плечі вкриває блідо-бузкове покривало. Здається, що німби над головами вкриті [[сухозлітка|сухозліткою]], так вони сяють. Тільки при уважнішому розгляданні тут можна побачити жовту фарбу різних відтінків. М. &nbsp;О. &nbsp;Врубель був неперевершеним колористом. Різноманітні пози апостолів, вирази їх облич і рухи рук за задумом художника відтворюють стан релігійного екстазу, коли вони набули здатності розуміти багато мов і розмовляти ними. Деякі дослідники стверджують, що художник малював їх із хворих які гуляли вдень у дворі Кирилівської психіатричної лікарні. Відомо, що в обличчях персонажів композиції «[[Зішестя Святого Духа]]» є портретна схожість із людьми, що оточували художника під час його перебуванняв Києві. Наприклад, у образі Богородиці сучасники пізнавали фельдшерку М. Єршову, близького друга родини Прахових, яка тривалий час мешкала з ними.

Усі, хто відвідує храм не мржуть не звернути увагу на панно «Надгробний плач». Цей монументальний твір написано не на стіні , а на підрамнику, що відповідає обрисам аркасолія південної стіни нартексу. Для цієї композиції митець виконав чотири попередні ескізи, вибравши, на свій погляд, найкращий. Але у 1930-тих рр., коли за храмом не було належного догляду, волога почала проникати у стіни. Ті фрески, що були реставровані олійною фарбою не постраждали. А від написаного на стіні без ґрунтовки «Надгробного плачу» стали відпадати маленькі шматочки живопису. Тоді вирішили випиляти старим італійським способом тиньк і перенести живопис М. &nbsp;О. &nbsp;Врубеля на тривкіший матеріал.

Композиція твору лаконічна і сувора: три янголи злетіли до труни Ісуса Христа, що розміщена горизонтально до глядача. У цій композиції органічно поєднано і мистецькі традиції Русі, і сучасне нам бачення форм. Саме на горизонтальних пропорціях будуть побудовані майже всі ескізи М. &nbsp;О. &nbsp;Врубеля для розпису інтер'єрів київського [[Володимирський собор (Київ)|Володимирського собору]], але їх не прийме церква.

Наступним етапом роботи художника в Кирилівській церкві стало створення ікон для нового [[мармур]]ового іконостаса запроектованого А. &nbsp;В. &nbsp;Праховим за традиціями Київської Русі у формі низької передвівтарної огорожі лише з одним рядом ікон, який не повинен перекривати основні зображення в центральному вівтарі.

З початку листопада 1884 &nbsp;р. до травня 1885 &nbsp;р. М. &nbsp;О. &nbsp;Врубель перебував у творчій подорожі у [[Венеція|Венеції]], де вивчав твори засновника [[венеціанська школа малярства|венеціанської школи малярства]] Дж. Белліні. Саме там, в [[Італія|Італії]], художник створив на цинкових дошках чотири ікони для іконостасу Кирилівської церкви: «Богоматір», «Христос», «Кирило» та «Афанасій». Кожна з ікон варта спеціального мистецтвознавчого аналізу. Але найголовнішим є те, що в них митець досяг узагальнення форми і в той же час «проробив» кожну, здавалось би, другорядну деталь.

На першому місці серед цих ікон стоїть зображення Богоматері &nbsp;— один з найкращих жіночих образів у світовому мистецтві. В її великих, широкопоставлених очах читається безмірна туга. Вона притискає до себе безтурботну дитину &nbsp;— Христа, який ще не усвідомлює свого покликання. Контраст почуттів матері та сина і є головним у створенні цієї ікони. Прообразом Богородиці стала дружина професора А. &nbsp;В. &nbsp;Прахова &nbsp;— [[Прахова Емілія Львівна|Емілія Львівна]], до якої юний Михайло Врубель відчував велику симпатію

Робота в Києві стала вирішальною для творчого життя М. &nbsp;О. &nbsp;Врубеля &nbsp;— саме тут він тут він усвідомив себе як художник, саме тут розкрився як непересічна особистість.

== Реставрація стінопису та ікон у XX ст. ==

Проблема виникла з іконою «Богоматір»: гладенька поверхня цинку не тримала на собі шар олійних фарб &nbsp;— вони почали відділятися від поверхні й руйнуватися. Реставратори повернули найкращий твір М. &nbsp;О. &nbsp;Врубеля до подальшого життя, наклеївши живопис на нову, тепер уже не на ідеально рівну поверхню. Ще в 1930 -х рр. Почала осипатись композиція «Надгробний плач» &nbsp;— шар олійного малярства перенесли на подвійне [[полотно]], і зараз творові нічого не загрожує. Ці роботи здійснено Московською художньо-реставраційною майстернею під керівництвом академіка І. &nbsp;Е. &nbsp;Грабаря.

Після осідання фундаменту церкви тиньк з фресками почав відшаровуватись від стін та склепінь. Тоді в інтер'єрі церкви були встановлені риштування і спеціально виготовленими щитами притиснули тиньк до стін та склепіння. Потім розробили нову для світової практики методику розчищення фресок і, найголовніше, кріплення тиньку до поверхонь. За цією технологією шар тиньку кріпиться до мурованих стін за допомогою дубових і металевих [[нагель|нагелів]], які виготовляються за індивідуальним замовленням, а проміжок між поверхнею і шаром тиньку заповнюють за допомогою ін'єкцій укріплюючим розчином. За новою методикою розчищення стародавніх фресок від нашарувань олійних фарб передбачає застосування «компресів» із [[органічний розчинник|органічних розчинників]], а не [[Луги (хімія)|лугів]] і [[кислоти|кислот]], як раніше. Цю технологію запропонували засновник української школи реставраційного живопису Л. &nbsp;П. &nbsp;Калениченко і хімік-технолог О. &nbsp;Ф. &nbsp;Плющ.

Стародавні написи і малюнки &nbsp;— [[графіті]] &nbsp;— зустрічаються на стінах усіх древніх споруд. Відкриття графіті часів Русі належить видатному вченому-історику, знавцю давньоруської палеографії С. &nbsp;О. &nbsp;Висоцькому, який виявив їх у Софійському соборі, згодом їх знайшли і у Кирилівській церкві. Виявлення і вивчення графіті відкрило цілий невідомий досі світ життя наших далеких пращурів.

У Кирилівській церкві &nbsp;— в нижній її частині &nbsp;— збереглося відносно небагато первісного тиньку, де б можна було чекати знахідок графіті. Попри те, тут є три стародавні написи, [[палеографія|палеографічне]] датування яких відноситься до ХІІ ст., і знайдено їх в [[апсида|апсиді]] південного [[неф]]а. Перший з них читається так: «Господи, допомозі рабу своєму Мартину Семюновичу». Напис зроблено чітко, вправною рукою, його літери ретельно виписано. Поблизу знаходиться ще один: «Господи, помозі рабу своєму Федору, амінь, дякові». Очевидно, що автор його &nbsp;— Федір -&nbsp;— був дияконом у Кирилівській церкві.

Тенденція до видряпування написів виявилась надзвичайно живучою, про що свідчать стіни давньоруських споруд, укриті численими написами і малюнками, крім написів, зроблених простими людьми, існують і такі , що належать [[князь|князю]], княгині, [[бояри|боярам]]. Коло авторів графіті свідчить про значне поширення [[писемність|писемності]] у давній Русі.

* [[Список мурованих храмів в стилі козацького бароко]]

* ''Кілессо Т. С.'' Кирилівський монастир. -&nbsp;— К.: Техніка, 1999