Відкрити головне меню

Зміни

оформлення, уточнення стилістики перекладу
 
== Історія ==
Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським<ref name="єванг">[http://news.iv-fr.net/index.php?id=608 Євангеліє та циркуляр]</ref>. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІ Отделєнія «звернулись» аноніми, які назвалися представниками «киевского духовенства». В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього: «''считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед''». Дослідники звертають увагу<ref name="єванг" />, що анонимианоніми звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають<ref name="єванг" /><ref name="міллер">[http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/Statti/4-MILLER%20Oleksij.htm Олексій Міллер. Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання Олександра II]</ref>, що ініціатором звернення був [[Київське генерал-губернаторство|київський генерал-губернатор]] [[Анненков Микола Миколайович|Микола Анненков]], оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за смисломзмістом стовідсотково збігається з текстом анонімки: ''«Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии»''.
 
Вже 27 березня 1863 року Долгоруков поінформовав про справу царя<ref name="міллер" />, який розпорядився «розібратися» з ситуацією навколо перекладу<ref name="єванг" />. Внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши листа М. Анненкова<ref name="міллер" />. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. ДолгоруковуДолгорукова в листі від 17 червня.
 
Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ відділення, через підзвітне йому цензурне [[відомство]], новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, останнім був ним інспірований<ref name="міллер" />. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання<ref name="панч">[http://www.day.kiev.ua/69078/ Секрети валуєвського циркуляра 1863 року]</ref>. О.Новицький стверджував, що учням-українцям не потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «''производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено''»<ref name="панч" />.
 
В листі також йшлося про те, що «''само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши»''. «Общерусский язык», сказано там далі, для народа «''гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссиян упрекает в каких-то сепаративных замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии''».
Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 липня 1863 р.
 
Давно вже тривають суперечки ув нашій пресі про можливість існування самостійної малоруськоїмалоросійської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш абочи менш чудовимпримітним талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу отрималонабуло іншийіншого характерхарактеру внаслідок обставин чисто політичних обставин, що ніяк не мають ніякого відношення до інтересівстосуються власне літературних зацікавлень. Колишні твори малоросійською мовою малибули нарозраховані увазілише лишена освічені класиверстви південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. п. У числіСеред подібних діячів знаходилосятраплялось безлічнемало осіб, прона злочинні дії яких проводилосябули слідчузаведені справуслідчі всправи особливійособливою комісіїкомісією.
 
У С.-Петербурзі дехто навіть збираютьсязбирає пожертви дляна видання дешевих книг південноруськоюпівденноросійською говіркою. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд вдо С.-ПетербурзькийПетербурзького цензурнийцензурного комітеткомітету. ЧималеЧимала числокількість таких жесамих книг представляєтьсяподані і вдо КиївськийКиївського цензурнийцензурного комітеткомітету. Цей останній особливомає затрудняєтьсяособливі пропускомзастереження згаданихщодо виданьдозволу на згадані видання, маючиберучи надо увазіуваги такі обставини: навчання в усіх без вилученнявинятку училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоруськоїмалоросійської мови ніде не допущенодозволено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовнообґрунтовано доводять, що ніякої особливої малоруськоїмалоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є тані жчим російська моваіншим, тількияк зіпсованаросійською впливоммовою, налише неїзіпсованою впливом Польщі; що загальноруськазагальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, щояке складаєтьсявигадують для них деякимидеякі малоросамималороси, і особливо полякамиполяки, так звана українська мова. ОсібОсобам того гуртка, який посилюєтьсясилкується доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистськихсепаратистськими задумахзадумами, ворожихворожими до Росії і згубнихзгубними для Малоросії.
 
Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм зобов'язанийзавдячує своїмсвоєю походженнямпоявою, судячи заз рукописамирукописів, які надходили до цензури, і поз томутого, що більша частина малоросійських творів дійснонасправді надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор знаходитьвбачає небезпечним і шкідливим випуск у світ розглянутого нині духовному цензурою перекладу на малоросійську мову Нового ЗавітуЗаповіту, який нині перебуває на розгляді духовної цензури.
 
Беручи до уваги, з одного боку, данеіснуючий тривожнетривожний становищестан суспільства, що збурюєтьсязбуреного політичними подіями, а з іншого боку, маючиберучи надо увазіуваги, що питання про навчання грамотності на місцевих говірках не отримало ще остаточного дозволувирішення в законодавчому порядку, '''міністр внутрішніх справ визнав за необхідне''', надаліаж до угодимайбутнього зрозгляду [даного питання] міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити'''надати порозпорядження цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити'''. ПроЦе розпорядження цього було покладеноподане на високістьнайвищий розгляд царя імператора погляди і Його ВеличностіВеличність вгоднозволив булонадати удостоїтийому йогосвоє монаршогомонарше схвалення.}}
{{oq|ru|'''Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева'''<br />
'''Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.'''
== Наслідки та висновки ==
 
Після остаточного знищення царатом української державності (ліквідація гетьманського правління, зруйнування [[Запорізька Січ|Запорізької Січі]], самостійності правової системи в Україні, запровадження загальноросійського адміністративно-теріторіальноготериторіального устрою тощо) Валуєвський циркуляр засвідчив колоніальне політітичнеполітичне становище України<ref name="юр" />. Почавши з утисків щодо української культури (підпорядкування української церкви московському патріархатові, фактична заборона українського книгодрукування, сприяння занепаду Києво-Могилянської академії та ін.), самодержавна Росія Валуєвським циркуляром продовжила політику зросійщення і репресій, фактично поставивши українську літературу поза законом<ref name="юр">[http://cyclop.com.ua/content/view/239/58/1/6/ Стаття «Валуєвський циркуляр 1863»] Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю.&nbsp;С.&nbsp;Шемшученко (голова редкол.) та ін.&nbsp;— К.: «Укр. енцикл.», 1998. ISBN 966-7492-00-1</ref>.
 
12 липня циркуляр був схвалений імператором Олександром ІІ та 18 липня розісланий П. Валуєвим для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті (нині Тарту)<ref name="міллер" />. Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова<ref>[http://www.vox.com.ua/data/osnovy/2006/07/19/valuyevskyi-tsyrkulyar-1863-roku.html Валуєвський циркуляр 1863 року]</ref>, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.
Обер-прокурор Синоду і шеф жандармів циркуляр підтримали, лист останнього містив лише одну фразу: «Я в печатании книг на малороссийском языке, предназначаемых для простонародья, не нахожу ни пользы, ни необходимости»<ref name="міллер" />.
 
Деякі дослідники вва­жаютьвважають<ref name="міллер" />, що Валуєв передбачав тимчасову дію циркуляру, але за­бороназаборона розтяглася на довгі роки, а, головне, логіка державоохоронної політики царизму не передбачала будь-яких поступок українст­вуукраїнству<ref name="толочко" />. Циркуляр міг мати коротку історію лише в тому випадку, коли б остаточно знищив українофільство, але так не сталося<ref name="толочко" />.
 
Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен<ref name="єванг" />. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту). Кожен з них кинув свій виклик Російській імперії, і Циркуляр 1863 року історики називають спробою самозахисту та ознакою її слабкості<ref name="єванг" />. Дослідники вважають найнебезпечнішою на той час для імперії справу, зроблену Морачевським, адже переклад Євангелія живою українською мовою був прямою антитезою твердженню «не было, нет и быть не может», через те що Святе Письмо українською, у випадку його широкого поширення, перетворювало б «малообразованную» селянську масу вна окремий народ<ref name="єванг" />.
 
Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним<ref name="толочко" />. Якщо в 1860–1863 рр. друком з’явилося 114 назв книжок україн­ськоюукраїнською мовою, то у 1864–1869 рр. це число зменшилося до 24 назв. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в грома­дахгромадах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприк­ладнаприклад, О. Кониський та П. Чубинський, в північні губернії Росії, а час­тиначастина під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепарати­змісепаратизмі та поліційних утисків відійшла від громадської роботи.
 
Валуєвський циркуляр, який не просто зберіг свою силу протягом довгого часу, але й фактично визначив підхід владних структур до українського питання до кінця століття й набув свого розвитку в Емському указі 1876 р., мав дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин<ref name="міллер" />. Він також сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину в український культурний П'ємонт<ref>Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions. Доповідь на III конгресі МАУ. Харків, 1996</ref>. Нарешті, влада на свій кшталт підтримала зусилля українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики в сферу символічних цінностей<ref name="толочко" />. Дослідники вважають<ref name="міллер" />, що орієнтація влади на «французьку» модель тотальної асиміляції українців не виправдала себе, тому як вимушений заборонний захід виник валуєвський циркуляр, який може слугувати своєрідним символом недостатньо продуманої, непослідовної й суперечливої політики<ref name="міллер" />.
В березні 1905&nbsp;р. [[Російська академія наук]] надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 рр. (Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876&nbsp;р.).
 
3 кінця 1905&nbsp;р. почали з’являтисьз'являтись українські періодичні видання. У 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів.
 
== Примітки ==