Голосіння: відмінності між версіями

 

З часу прийняття християнства як офіційної релігії, а особливо з часу масового поширення його в [[Київська Русь|Київській Русі]], церква повела нещадну боротьбу з усіма язичницькими обрядами і звичаями, в тому числі й з традиційними голосіннями оскільки звичай оплакувати покійника не відповідав догматам церкви, які трактували смерть як радісне завершення гріховного земного життя, як Боже благословення, оплакувати яке — тяжкий гріх. Церква розробляє і нав'язує народові свої обряди й ритуали, в тому числі й обряд похорону. Але викорінити створювані віками духовні цінності було неможливо: старі язичницькі обряди співіснували з нови­ми, нав'язуваними духовенством. Особливо виразної двоїстості набули такі обряди, як весілля і похорон.

 

Вперше систематичне вивчення голосіння як виду усної творчості пов'язується з іменем французького [[Фольклористика|фольклориста]], письменника й літературознавця Клода Форієля. Випуще­на ним 1824-го в [[Париж]]і збірка ''«Народні пісні сучасних греків»'', у якій були надруковані й народні голосіння (мирологи), викликала зацікавлення цим жанром у багатьох європейських країнах, в тому числі й в Україні. Збірник Форієля у рік його виходу був перекладений на російську мову [[Гнідич Микола Іванович|М. І. Гнідичем]].

{{цитата|''«Безпосередній рефлекс певно­го психологічного стану та продукт сильного почуття скорботи й горя на який не має впливу самосвідома діяльність інтелекту. В таких голосіннях виразилося безпосереднє глибоке почуття втрати близької людини, що мимоволі прагнуло проявитися у виразних звуках, бо об’єктивований у звуці стан людської психіки, яким би сильним не був, полегшується, як біль, криком»''}}

 

 

== Література ==