Голосіння: відмінності між версіями

[перевірена версія][перевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
мНемає опису редагування
Рядок 18:
}}
 
'''Голосіння'''&nbsp;— [[ритуал]]ьний, ще [[Язичництво|до­християнський]], [[Поховання|поховальний]] об­ряд, що супроводжується відповідними обрядовими піснями-плачами речитативного характеру, зго­дом також єдна з жанрових форм староукра­їнської літератури<ref>Жайворонок В. &nbsp;В. &nbsp;Знаки української етнокультури: Словник-довідник. &nbsp;— К.: Довіра, 2006. &nbsp;— С. 141.</ref>.
 
== Історія ==
Голосіння, як художній вислів туги й горя, болю й розпуки супро­водять різні трагічні моменти в житті людини. Традиційно в Україні, як і в багатьох інших народів, голосіння складають органічну частинку поховального обряду та є ключовим жанром для розуміння генезису, поетики й стилю народної ліричної пісні, дум і балад.
 
Найпоширенішим різновидом жанру є поховальні голосіння. Зви­чайРозмір голоситиїх&nbsp;— зазвичайний померлимипісенний, практичноі відомийнаспів, узмінюваний всіхв народів.окремих Вмісцях, загалом залишається одним і тим же, так що жалібна мелодія, повільна й тягуча, закінчується на високих нотах і нагадує скорботні оклики.
 
Зви­чай голосити за померлими практично відомий у всіх народів. В описах культури найдавніших цивілізацій є згадки про голосильниць. Оплакування померлих культивувалося в римлян. Звичай оплакувати покійника у формі високопостичних голосінь здавна відомий арабам. Мусульманство, як і християнство у слов’янслов'ян, протистояло цим звичаям, однак викорінити їх було неспроможне.
 
Мистецький рівень голосінь досяг розквіту у період культивуван­ня професіональних виконавців, тобто тоді, коли оплакування було
невід’ємноюневід'ємною частиною обряду поховання та пізнішого поминання небіжчика із сакральною функцією як домінантною. В давні часи голосіння виходять за межі поховального обря­ду і звучать також на поминках. Про слов’янськіслов'янські поминки вперше згадує візантійський письмен­ник VII &nbsp;ст. Теофілакт, який в описі походу візантійського війська 590 &nbsp;р. «в середину краю слов’янслов'ян» подав звичай поховання. Згадки про давньоруські голосіння також містять записи візантійського історика Льва Діалопа.
 
Інформацію про давньоруські голосіння мають перші східнослов’янськісхіднослов'янські писемні пам­‘ятки. Літопис під 945 роком передає згадку про тужіння
Ольги за своїм чоловіком Ігорем, якого убили древляни:
{{text|«Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму»}}
Рядок 36 ⟶ 37:
З часу прийняття християнства як офіційної релігії, а особливо з часу масового поширення його в Київській Русі, церква повела нещадну
боротьбу з усіма язичницькими обрядами і звичаями, в тому числі й з традиційними голосіннями. Звичай оплакувати покійника не відповідав
догматам церкви, яка трактувала смерть як радісне завершення гріховного земного життя, як Боже благословення, оплакувати яке &nbsp;— тяжкий гріх. Церква розробляє і нав’язуєнав'язує народові свої обряди й ритуали, в тому числі й обряд похорону. Але викорінити створювані віками духовні
цінності було неможливо: старі язичницькі обряди співіснували з нови­ми, нав’язуваниминав'язуваними духовенством. Особливо виразної двоїстості набули
такі обряди, як весілля і похорон.
 
Перша згадка про українські голосіння як вид усної творчості пов’язуєтьсяпов'язується з іменем французького фольклориста, письменника й літературознавця Клода Форієля. Випуще­на ним 1824 &nbsp;р. в Парижі збірка «Народні пісні сучасних греків», у якій були надруковані й народні
голосіння (мирологи), викликала зацікавлення цим жанром у багатьох європейських країнах, в тому числі й в Україні. Збірник К.Форієля у
рік його виходу був перекладений на російську мову М.&nbsp;І.&nbsp;Гнєдичем.