Патріарх Антіохійський: відмінності між версіями
[неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
TeoBot (обговорення | внесок) м checkwiki за допомогою AWB |
|||
Рядок 3:
Церква бере свій початок від апостольських часів. Ця єпархія є однією з небагатьох, яка імена своїх єпископів зберегла від самого початку.
Сьогодні п'ять церков користуються титулом патріарха Антіохійського: [[Сирійська православна церква]], [[Сирійська католицька церква]], [[Грецька православна церква Антіохії]], [[Мелькітська греко-католицька Церква]] та [[Маронітська церква]], а історично, там також був [[Латинський Патріарх Антіохійський]].
Відповідно до церковного переказу, цей древній патріархат був заснований Апостолом Петром. Патріархальна спадкоємність була оскаржена в момент Мелетіянського розколу 362 року і ще раз після Халкідонського Собору в 451 році.
Після Першого Хрестового походу католицька церква почала призначення Патріарха Антиохійського латинського обряду. У 18 столітті, наступність спорів у грецькій православній і сирійської православної церкви Антіохії призвело до фракцій з цих церков входять в спілкуванні з Римом під претендентів на патріаршество: Мелькітского греко-католицького патріарха Антіохійського та Сирійського католицького патріарха Антіохійського, відповідно.
Рядок 15:
* [[Маронитський патріархат]]
* [[Мелькінська греко-католицька церква]] 628 - present
== Древня історія ==
Антіохійська Церква була заснована ще самим апостолом Петром і саме тут послідовників Христа було вперше названо християнами (Діян. 11,26).
Частина християн древніх Антіохійського й Олександрійського Патріархатів прийняла постанови цього Собору (в яких, зокрема, було остаточно сформульовано догмат про повноту людської і божественної природи в Ісусі Христі), а інша частина вбачала у формулюваннях Халкедонського Собору відхід від богослов'я святого Кирила Олександрійського і не прийняла соборових формулювань, тому їх часто називають «дохалкедонськими». Задля збереження політичної і релігійної єдності держави імператор Візантійської імперії Маркіян намагався схилити «дохалкедонців» до прийняття соборових постанов, у тому числі й силовими методами. Водночас він всіляко підтримував ту частину християн, яка прийняла Халкедонський Собор, а це було переважно грекомовне населення міст, на відміну від [[арамеї|сирійців]] та [[копти|коптів]]. Таким чином на території Сирії і Єгипту християнська спільнота розділилась на дві паралельні церковні сім'ї: Церкви візантійської традиції, що були в єдності з Константинополем (Патріархат Антіохії і Патріархат Олександрії, які були встановлені на Нікейському Соборі 325 року, і Єрусалимський Патріархат, заснований на Халкедонському Соборі 451 року) та Сирійську (сучасні Сирія і Ливан) і Коптську (на території Єгипту) Церкву. Через підтримку «халкедонців» державною владою [[арамеї|сирійці]] та [[копти]] почали називати їх «мелхітами», тобто «імператорськими». Сьогодні остаточно невідомо, відколи самі мелхіти почали використовувати це слово як самоназву для своєї Церкви та традиції.
Рядок 25 ⟶ 24:
== Після мусульманського завоювання ==
У [[VII]] столітті територія Антіохійського, Олександрійського і Єрусалимського Патріархатів була завойована арабами. «Дохалкедонські» християни, які зазнавали утисків від візантійського імператора, під час війни із завойовниками більше допомагали їм. Однак після завоювання і «дохалкедонці», і «мелхіти» цих Патріархатів стали переслідуваними меншинами під [[Халіфат|арабським пануванням]]. Візантійці відвоювали Антіохію у 968-969 роках, і саме на цей період (з [[969]] по [[1085]] роки) припадає етап найінтенсивнішого засвоєння мелхітами візантійського обряду та впровадження практик Константинопольської Церкви. У цей час також міцнішає зв'язок між Патріархатами Сходу й Константинопольським престолом, тому після [[розкол християнської церкви 1054|розриву єдності]] ([[1054]]) між Римом і Константинополем Єрусалим, Антіохія і Олександрія залишаються головним чином на боці Константинополя. Хоча за примирення між греками та латинянами виступав тодішній Патріарх Антіохії Петро III ([[1053]]-[[1076]]?), то все ж Церкви Сходу перервали зв'язки із Римським Апостольським Престолом. Як зазначає у своїй праці з історії Мелхітської ГКЦ Екзарх Парижа єпископ Джозеф, розрив між мелхітами і римо-католиками посилився після завоювання [[хрестові походи|хрестоносцями]] Сходу, а саме після того, як мелхітську ієрархію замінили латинськими Патріархами. Насильне підпорядкування місцевої Церкви латинській ієрархії, за словами Екзарха, спричинило подальше відчуження та повний розрив зв'язків Антіохії з Римом. Після відвоювання візантійцями Антіохії Мелхітська Церква остаточно уніфікувала свої традиції із Константинопольською Церквою, цілковито відкинувши древню сирійську традицію. Найбільшою мірою процес «візантинізації» відбувався в час патріаршества Теодора IV (Вальсамона), який очолював Антіохійську Церкву з 1189 до 1195 року. Крім того, з [[XII]] століття Патріархи Антіохії жили в Константинополі та звідти здійснювали свою владу.
Після чергового завоювання Палестини і Сирії, цього разу [[мамелюк]]ами, у 1268 році резиденцію Антіохійського Патріарха було повернено назад до Сирії, однак [[мамелюк]]и не дозволили повернутись Патріарху в Антіохію. Відтоді й до сьогодні першопрестольним містом Мелхітської Церкви є [[Дамаск]].
Після завоювання Дамаску [[Оттоманська імперія|Оттоманською імперією]] в [[1516]] році Антіохійський Патріарх підпорядковується Константинопольському Патріарху як єдиному главі християн в турецькій державі. З цього часу Олександрійська та Єрусалимська, як раніше Антіохійська Церква, були остаточно асимільовані візантійською традицією. Починаючи з 1543 року, їхні єпархії очолюють лише греки. Тільки в Антіохійській Церкві Патріархів обирали з-посеред місцевого кліру, а також багато очільників Антіохійського Патріархату намагались підтримувати зв'язки з Римським Апостольським Престолом.
Рядок 33 ⟶ 32:
== Між Сходом і Заходом. Відновлення єдності з Римом ==
У [[XVII]] та [[XVIII]] століттях на політичну арену Близького Сходу виходять Англія і Франція. Завдяки цьому свою місійну діяльність на території Антіохійського Патріархату розпочали латинські ордени [[Кармель|Кармелітів]], [[Єзуїт]]ів та [[Капуцини (чернечий орден)|Капуцинів]]. До окремих місіонерських успіхів цих монахів слід зарахувати те, що до ідеї відновлення єдності з Римським Престолом схилилась частина єпископату та духовенства Патріархату.
Мелхітська Церква знову розділилась — група, яка виступала за відновлення єдності з Римом, зосередилась у [[Дамаск]]у, а група противників — у місті [[Алеппо]].
На початку [[XVIII]] століття кілька сирійських ієрархів намагались відновити єдність із Римом. Проте Патріарх Атанасій III (Даббас) перед своєю смертю 5 серпня 1724 року призначив наступником монаха-кипріота Сильвестра. Його підтримали Константинопольський Патріарх і антикатолицька група Антіохійського Патріархату. Однак опоненти 20 вересня цього ж року обрали главою Антіохійської Церкви Серафима Та-наса, який взяв собі монаше ім'я Кирило VI. Турецький султан визнав Патріархом Антіохії проконстантинопольського Сильвестра, натомість Кирило був змушений втікати у ліванський Сидон. А вже 13 серпня [[1729]] року Папа [[Бенедикт XIII]] визнав Кирила IV Патріархом Антіохії.
Рядок 41 ⟶ 40:
== XIX-ХХ століття - час боротьби за автономію ==
Визнання з боку турецької влади надійшло тільки 31 жовтня [[1837]] року, цього ж року Патріарха Максима III (Мазлума) було визнано главою Мелхітської Греко-Католицької Церкви — незалежної від будь-якої церковної влади в Османській імперії. Осідок Патріарха було перенесено назад з [[Сидон]]а в [[Дамаск]].
У 1838 році юрисдикція Патріарха поширилась також на території Олександрійського і Єрусалимського Патріархатів, що було відображено в титулі глави Церкви. Розквіт унійної Мелхітської Церкви припадає на час патріаршества Максима III. У цей період клір МГКЦ є найосвіченішим на всьому Близькому Сході. Крім покращення внутрішнього розвитку Церкви, Патріарх також доклав значних зусиль для врегулювання взаємин із Римською курією. Він намагався боронити Мелхітську Церкву від втручання Римської курії у її внутрішні справи. На жаль, ці дії провокували затяжні конфлікти з ватиканською адміністрацією.
Напруга в стосунках між керівництвом Мелхітської Церкви і Ватиканом тривала впродовж усього [[XIX]] століття. Усередині Антіохійського Патріархату зростало невдоволення через латинізацію богословського та богослужбового життя Церкви. Апогеєм конфлікту став [[Перший Ватиканський собор|І Ватиканський Собор]] ([[1868]]-[[1870]]). Мелхітський Патріарх Григорій II (Юсеф) покинув [[Рим]] напередодні голосування за догматичну Конституцію Pastor Aeternus, у якій йшлося про [[догмат про непомильність Папи|непомильність Римського Папи]], а також його повну юридичну владу в усій Церкві. 8 лютого [[1872]] року Григорій II все ж підписав Конституцію, але під тиском та із застереженням наприкінці документа: «... зі збереженням всіх прав, привілеїв і прерогатив Східних Церков».
== Див. також ==
* [[
* [[Список патріархів Грецької православної церкви Антіохії]]
Рядок 55 ⟶ 54:
* [http://www.pgc-lb.org/english/index.shtml Melkite Greek Catholic Patriarchate of Antioch, Alexandria and Jerusalem]
[[Категорія:Антиохійська православна церква]]▼
{{Пентархія}}
▲[[Категорія:Антиохійська православна церква]]
|