|
'''Петро́ Петро́вич Гула́к-Артемо́вський ''' (*{{ДН|27|1|1790|16}}, [[Городище (місто)|Городище]] — †{{ДС|13|10|1865|1}}, [[Харків]]) — український [[письменник]], [[вчений]], [[перекладач]], [[поет]], байкар.
== БіографіяЖиттєпис ==
[[Файл:POL_COA_Łuk.svg|міні| 200пкс100пкс|Родовий герб Гулака-Артемовського «Лук»]] ▼Народився в містечку [[Городище (місто)|Городищі]] [[Київська губернія|Київської губернії]] (нині Черкаська[[Черкаська область| область]]) в сім'ї священика. Не закінчивши академію, у [[1813]] році почав викладати в приватних пансіонах [[Бердичів|Бердичева]], вчителював у будинках багатих польських поміщиків. У [[1817]] році переїхав до [[Харків|Харкова]] і вступив до [[Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна|університету]] вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки заступництву попечителя Харківського навчального округу графа Потоцького, затверджений Радою університету лектором польської мови. З [[1820]] року йому було доручено викладання також російської історії, географії та статистики. У 1821 році П. П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспит, захистив дисертацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад'юнктом російської історії та статистики, у 1825 — екстраординарним; 1828 — ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. — секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. — ректор [[Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна|Харківського університету]] ▼Народився в містечку [[Городище (місто)|Городищі]] [[Київська губернія|Київської губернії]] (нині Черкаська[[Черкаська область| область]]) в сім'ї священика. Не закінчивши академію, у [[1813]] році почав викладати в приватних пансіонах [[Бердичів|Бердичева]], вчителював у будинках багатих польських поміщиків.
У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П. П. Гулак-Артемовський з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. Він належав до числа засновників «[[Украинский Журнал|Українського журналу]]». Був членом Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у [[Варшава|Варшаві]]. ▼
[[Файл:Могила Гулака-Артемовського П.П., письменника.JPG|міні|ліворуч|200пкс|Могила П. Гулака-Артемовського]] ▼▲Народився в містечку [[Городище (місто)|Городищі]] [[Київська губернія|Київської губернії]] (нині Черкаська[[Черкаська область| область]]) в сім'ї священика. Не закінчивши академію, у [[1813]] році почав викладати в приватних пансіонах [[Бердичів|Бердичева]], вчителював у будинках багатих польських поміщиків. У [[1817]] році переїхав до [[Харків|Харкова]] і вступив до [[Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна|університету]] вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки заступництву попечителя Харківського навчального округу графа Потоцького, затверджений Радою університету лектором польської мови. З [[1820]] року йому було доручено викладання також російської історії, географії та статистики. У 1821 році П. П. Гулак-Артемовський здав кандидатський і магістерський іспит, захистив дисертацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад'юнктом російської історії та статистики, у 1825 — екстраординарним; 1828 — ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. — секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. — ректор [[Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна|Харківського університету]]
▲[[Файл:Могила Гулака-Артемовського П.П., письменника.JPG|міні |ліворуч|200пкс|Могила П.Петра Гулака-Артемовського]]
▲У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П. П. Гулак-Артемовський з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. Він належав до числа засновників «[[Украинский Журнал|Українського журналу]]» . Був членом Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у [[Варшава|Варшаві]].
Був членом Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у [[Варшава|Варшаві]].
== Творчість ==
До творчого доробку П. Гулака-Артемовського належать [[Байка|байки]] ([[байка-казка]], [[байка-приказка]]), [[Притча|притчі]], [[вірш]]і, [[послання]], [[Балада|балади]]. Він також ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Його найкращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму. З 1817 р. почав друкуватися в журналі «[[Украинский Вестник|Український вісник]]», де були опубліковані його переклади класиків світової літератури: [[Жан-Жак Руссо|Жана Жака Руссо]], [[Джон Мільтон|Джона Мільтона]], [[Адам Міцкевич|Адама Міцкевича]], [[Йоганн Вольфганг Гете|Йоганна Вольфганга Гете]], [[Горацій|Горація]] та інших.
Інтенсивне формування і зростання П. Гулака-Артемовського як письменника відбувається після переїзду до [[Харків|Харкова]], де він одразу ж активно включається в культурне життя, основним осередком якого був університет, зав'язує дружні контакти з [[Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович|Г. Квіткою-Основ'яненком]], Р. Гонорським, Є. Філомафітським та іншими діячами культури, починає систематично виступати на сторінках [[Украинскій Вестникъ|«Украинского вестника»]] з перекладними й оригінальними творами різних жанрів. Був одним з лідерів гуртка [[Харківські романтики|Харківських романтиків]].
Петро Гулак-Артемовський ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Його кращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму.
Певний інтерес в ідейно-естетичних пошуках П. Гулака-Артемовського становлять надруковані в 1817–1819 pp. вільні й наслідувальні переклади російською мовою з Ж.-Б. Руссо, Д. Мільтона, Ж. Расіна, П.-Ж. Кребійона, Горація, з Біблії тощо. Вони засвідчують широку обізнаність поета із світовою класичною літературою, інтерес насамперед до французької класицистичної традиції, схильність до раціоналістичної моралізаторської дидактики. В перших з цих перекладів («Ослепление смертных» Ж.-Б. Руссо, «Мучение сатаны при воззрении на эдем» — переспів уривка з «Втраченого раю» Д. Мільтона та ін.), сповнених високої риторики, релігійного пафосу, П. Гулак-Артемовський зачіпав і деякі громадянські мотиви: осуджував тиранію, необмежений деспотизм «владык царств земных», підносив доброчесність, гідність людської особистості. Проте вже починаючи з «Подражания пророку Иоилю» (1818), в російських творах П. Гулака-Артемовського (неопубліковане наслідування однієї з глав «Книги пророка Ісаїї», «Чаяние души христианской 25 дек.» — надруковане лише в 1825 р. та ін.) під впливом посилення в університеті незадоволення, пов'язаного з призначенням його ректором запеклого містика і реакціонера З. Карнєєва та прагненням молодого викладача зблизитися з ним, відчутно поглиблюються мотиви резин'єкції, неприхованого пієтизму, захоплення апокаліптичними жахами. Не випадково видавці «Украинского вестника», займаючи загалом прогресивні позиції в тогочасних дискусіях про шляхи розвитку вітчизняного письменства, літературної мови, поетичного стилю, зокрема про роль перекладів у цьому процесі, тактовно рекомендували П. Гулаку-Артемовському звернути «свое воображение» на «менее страшную» тематику «священных песнопений» і показати «прелесть выражений нежных», органічно властивих благозвучному «славянскому языку».
На складний літературно-суспільний розвиток П. Гулака-Артемовського значно вплинуло польське письменство, до якого він виявив глибокі симпатії ще з часів навчання в Київській академії. У Харкові П. Гулак-Артемовський уже в 1818 р. стає лектором заснованої з його ініціативи «кафедри польської мови». В «Речи…» з нагоди її відкриття він, виклавши у загальних рисах історію польської культури та високо оцінивши заслуги її визначних діячів (М. Коперника, Я. Длугоша, А. Нарушевича, І. Красіцького та ін.), наголошував на потребі вивчення польської мови — «языка живого, богатого, сильного» (і що «важнее всего» — «языка единобратнего, умевшего воспользоваться всеми сокровищами древней учености и нашего собственного языка и в благодарную замену сему отверзающего богатства свои нашему»), а також інших слов'янських мов, зокрема і «языка малороссийского». Того року П. Гулак-Артемовський переклав присвячену пам'яті І. Красіцького «Речь…» Ф. Дмоховського.
Давши ґрунтовний огляд художньої творчості І. Красіцького на широкому фоні літературного процесу, Ф. Дмоховський визначив його виняткову роль у становленні польської просвітительської літератури, нових стилів, жанрів, віршових форм. Показово, що переклад цієї «Речи» П. Гулак-Артемовський супроводжував багатьма оригінальними «примечаниями», коментарями, значно доповнюючи характеристику літературної діяльності не тільки «оракула польського слова» І. Красіцького, а й інших письменників епохи Відродження і Просвітництва в Польщі. Приміром, він окремо зупиняється на літературній постаті самого Ф. Дмоховського як талановитого перекладача творів Гомера, Д. Мільтона, Е. Юнга і автора теоретичного трактату «Мистецтво віршування», в якому помітно намічалися відхід від естетичних догм Буало, наближення до сентименталістських тенденцій, до просвітительсько-реалістичної течії.
У 1817–1819 pp. П. Гулак-Артемовський перекладає з польської ряд публіцистично-філософських праць І. Красіцького, [[Ян Снядецький|Я.Снядецького]] та ін. («Критика», «Нечто для сочинителей», «О философии», «О письмах» тощо), поділяючи погляди на викладені в них основні положення. У цих статтях йшлося про високе звання письменника як «наставника и учителя», про його відповідальність перед суспільством, про необхідність посилення вимогливості літераторів до своєї праці («Нечто для сочинителей»); висловлювалося негативне ставлення до поетів, які, «углубляясь в бездну обильного и бесчувственного воображения», відходили від натуральності і простоти («О письмах»). З просвітительських позицій розглядалася і літературна критика, яка мусить бути «безпристрастной», керуватися «правилами строгой справедливости» (важливо, щоб критик умів не лише «побранить», а й «дать удовлетворительные причины охуждения», — «Критика»).
І хоча в цих статтях ще досить відчутні класицистичні нашарування (приміром, критик не повинен зачіпати конкретних осіб, «не превращать в личность то, что должно быть общим»), у них, як і в деяких оригінальних матеріалах «Украинского вестника», ставилося питання про вироблення у критиці нових естетичних засад.
У плані літературно-естетичних пошуків П. Гулака-Артемовського слід розглядати і надруковані в «Украинском вестнике» (1819) його переклади з польської («каледонської повісті» «Бен-Грианан», у якій у сентиментально-преромантичній тональності звеличувалися почуття дружби й кохання, оспівувалася сувора природа Шотландії, її знаменитий бард Оссіан) та сповненого елегійно-сентиментальних настроїв прозово-поетичного нарису «Синонимы: задумчивость и размышление».
У ранніх російських творах (поетичних і прозових) П. Гулак-Артемовський постає переконливим прихильником французького й польського класицизму і водночас виявляє симпатії до нових літературних стилів і напрямів, зокрема до просвітительського реалізму, в дусі естетичного кодексу якого написані в ті ж часи його найкращі українські поезії.
Перший український твір П. Гулака-Артемовського «Справжня Добрість (Писулька до Грицька Пронози)», написаний 1817 р. (незавершений і за життя автора не друкувався), — це лірико-філософське послання, адресоване Г. Квітці-Основ'яненку як одному з керівників «Товариства благодіяння». Закликаючи його пожвавити громадські починання на користь суспільству, поет засобами інакомовлення створює узагальнений образ Добрості як сукупності високих моральних якостей; вона життєрадісна й стоїчно непохитна, їй не страшні найтяжчі життєві випробування, врешті вона не боїться сказати відверту правду і «хоч яким панам вельможним». Возвеличуючи Добрість, П. Гулак-Артемовський відповідно до естетичних концепцій класицизму прагне до утвердження громадянської мужності, справедливості й доброчинності, віри в могутність людського розуму. Позитивний ідеал письменника — ідеал справжньої Добрості — осмислюється з його гуманістично-просвітительського уявлення про добро і зло, про «природну» рівність людини.
У посланні П. Гулак-Артемовський загалом не виходить за межі абстрактного уособлення доброчинностей і пороків, критики загальнолюдських вад, але часом у його моральні роздуми проникають мотиви суспільного звучання — критичне ставлення до «злого» панства, обстоювання інтересів людини-трудівника. Дидактично-моралізаторський вірш «Справжня Добрість», торкаючись «високих» етично-філософських проблем, написаний у жартівливій, бурлескній манері з широким використанням стилістичних ресурсів національного фольклору (образні розмовні вислови, яскраві метафори, повтори, дотепні приказки й прислів'я тощо). А це вже свідчило про порушення автором нормативів класицистичної поетики.
Літературно-естетичні настанови П. Гулака-Артемовського — просвітителя, закладені в «Справжній Добрості», знаходять конкретнішу реалізацію в його найкращих байках та «писульках» і «супліках». Найзначнішим у байкарському доробку українського поета по праву вважається «казка» «Пан та Собака», яка одразу ж після опублікування в «Украинском вестнике» (1818) набула великої популярності не тільки в Україні, а й у Росії. Використавши в «казці» фабульну канву однойменної чотирирядкової байки І. Красіцького (а також окремі епізоди з його сатири «Pan niewart slugi»), П. Гулак-Артемовський значно поширив її, збагатив колоритними побутовими зарисовками, життєвими реаліями, комічно-драматичними колізіями, емоційним розмовним діалогом, увів моральну сентенцію тощо, а головне — переніс дію в українське середовище, актуалізував умовно-абстрактний зміст «першоджерела», тобто створив цілком самостійний твір нового, злободенного ідейно-тематичного спрямування.
Головними передумовами написання «Пана та Собаки» були насамперед активізація передової суспільної думки, піднесення народної самосвідомості, викликані переможним завершенням Вітчизняної війни 1812 p., настрої, породжені ліберальними обіцянками Олександра І щодо можливого скасування кріпацтва. Тому не випадково у байці «Пан та Собака» з просвітительських позицій порушується одна з кардинальних проблем соціального і політичного життя епохи — проблема кріпосного права. Перед нами недвозначно постає розгорнута в бурлескно-гумористичних тонах інвектива проти паразитизму, самодурства й розбещеності панства, сувора правда про рабське існування простих трударів. Увівши в байку гострий соціальний конфлікт, автор зображує характери її головних персонажів — і пана і Рябка — як представників двох протилежних суспільних «сфер» у реалістично-побутовій конкретності й виразності. Це вже не статичні класицистичні «портрети», не умовно-алегоричні маски (хоча алегоричним залишається увесь смисл байки), а життєві образи-персонажі, які розкриваються в динаміці — в діалогах, поведінці, в самохарактеристиках, а також в оповіді «простодушного» автора, який виступає стрижневою фігурою, що організує і спрямовує увагу читача навколо суспільного конфлікту. В усьому цьому, безперечно, виявилося новаторство П. Гулака-Артемовського як байкаря.
Жорстокість поміщиків, їхнє зловживання необмеженою владою було об'єктом гнівної критики П. Гулака-Артемовського і в інших творах, приміром у згаданій уже «Справжній Добрості», у «Супліці» до Г. Квітки-Основ'яненка, у «Писульці» до Є. Філомафітського. Але в них, як і в байці «Пан та Собака», позначеній викривальним антикріпосницьким спрямуванням, поет картав лише надмірне свавілля «злих» панів та закликав їх більш людяно ставитись до кріпаків. Його Рябко, ще покірний, темний і забитий, не мислить життя, незалежного від пана і вірить у його гуманність. Тому показане в байці обурення Рябка проти незаслужених поміщицьких знущань («Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума угодити!»), яке поділяв і сам автор, не набувало характеру усвідомленого соціального протесту. П. Гулак-Артемовський, зрозуміло, не міг посягати на структуру самодержавно-феодального ладу. Він, за словами М. Добролюбова, як і інші представники поміркованої течії російського просвітительства, намагався не нашкодити будові існуючого порядку, оскільки вона цілком досконала і її треба тільки очистити трохи від накопиченого сміття; байкар плекав ілюзорні надії на «освіченого монарха», на розумні закони, на моральне самовдосконалення людей.
І все ж байка-«казка» «Пан та Собака» — завдяки злободенності тематики, яскравому народному колориту, реалістично-сатиричним тенденціям у зображенні кріпосницької дійсності (в цьому позначився вплив сильних сторін бурлескних традицій І. Котляревського та російської сатиричної літератури) — об'єктивно сприяла посиленню антикріпосницьких громадських настроїв. І. Франко, відзначаючи сильні й слабкі сторони байки П. Гулака-Артемовського, підкреслював, що поет «добув собі відразу почесне місце в українськім письменстві широко разведеною гумористичною байкою „Пан та Собака“. Хоча основана на фальшивій ідеї, що признає управнення підданства, а тільки висміває явні надужиття і капризність панів, яким підданий ніколи не може догодити, ся байка… була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських відносин» [41, 261].
Важливу роль відіграла «казка» П. Гулака-Артемовського і в розвитку байкового жанру в Україні. Це була, по суті, перша літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією автора на фольклорні, демократичні джерела, на традиції народної сміхової культури, на живу розмовну мову.
У 1819 р. П. Гулак-Артемовський опублікував в «Украинском вестнике» ще дві байки — «казку» «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехеньку» «Тюхтій та Чванько». У першій з них поет, з одного боку, у лукаво-в'їдливій формі висміює панську нікчемність та егоїзм, недотепність і обмеженість деяких сучасників (зокрема В. Каразіна), що захоплювалися безглуздими прожектами господарських нововведень («як локшину варить для війська із паперу»), а з іншого — проголошує заклик до розумової, суспільно корисної діяльності як єдиний, на його думку, шлях до добра й справедливості. У «казці» наявні реалістичні зарисовки селянського побуту, яскраві розмовні діалоги, фольклорні елементи, зокрема приказки і прислів'я тощо, але загалом вона поступалася «Панові і Собаці» художньою майстерністю. Ця «казка» написана у тій же бурлескно-комічній манері, однак «простакуватість» у стилі (багатослів'я, вульгаризми та ін.) виявилася значно різкіше.
У другій байці «Тюхтій та Чванько» автор з властивим йому глузливим гумором картає «віршомазів»-графоманів, що своїми «творіннями» нікому не приносили естетичної насолоди. Ця «побрехенька» генетично пов'язана із згаданою уже перекладеною з польської мови статтею «Нечто для сочинителей», у якій також гостро говорилося про численних «бумагомарателей», поетичні «опуси» яких «достойны не сохранения, но совершенного истребления». У доданій до «Тюхтія та Чванька» публіцистичній замітці «Дещо про того Гараська» П. Гулак-Артемовський, розвиваючи іронічний погляд на нікчемних тогочасних писак, виступає представником просвітительської орієнтації — настійливо проводить думку про необхідність проникнення митця в реальне життя і правдивого відтворення його відповідно до власного розуму.
Перу П. Гулака-Артемовського належить також невеликий цикл байкових мініатюр: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров'я» (1820). Ці, за визначенням автора, «приказки» (як і їхнє «першоджерело» — «Przypowielci» І. Красіцького), на відміну від його попередніх сюжетних «казок», написані у формі гранично лаконічних народних гуморесок або розгорнутих прислів'їв і не виходили за межі вузькопобутових тем, алегоричних повчань.
Пізніше Гулак-Артемовський ще раз повертається до байкового жанру. В 1827 р. він пише байки «Батько та Син», «Дві пташки в клітці», «Рибка» (перша й остання були надруковані того ж року у «Вестнике Европы»). В них, як і в ранніх «казках», поет часом торкається громадянських мотивів. У байці «Дві пташки в клітці» він, майстерно користуючись засобами алегорії, зоологічних уподібнень, чітко висловлює думку про те, що свобода краще неволі, навіть «ласої». Ідея твору, прогресивна за своєю суттю, не раз знаходила художнє втілення в інших байкарів (наприклад, у Г. Сковороди — «Чиж і Щиглик», у І. Хемніцера — «Волк и неволя», пізніше у Л. Глібова — «Вовк і Кундель»). У байці «Рибка», позначеній стрімким розвитком дії, «трагікомічними» ситуаціями, є критичні випади проти «великих» риб-хижаків, у яких «пелька й живіт» «з ковальський міх». Щоправда, автор закликає «малих» не заздрити «великим», а задовольнятися тим, що послала доля, В цьому виявилася обмеженість просвітительських поглядів П. Гулака-Артемовського. Цілком життєву основу має художньо вивершена байка «Батько та Син», де в дусі дотепного народного гумору висміяно схоластичну систему навчання в старій дяківській школі.
І цей, останній, цикл байок П. Гулака-Артемовського пов'язаний з творчістю І. Красіцького. Проте, як і раніше, український поет зовсім не повторював польського байкаря. Використовуючи його теми, мотиви, образи, Гулак-Артемовський художньо переосмислює, оригінально інтерпретує їх відповідно до своїх естетичних смаків, наповнює конкретно-побутовим національним змістом. Побудовані на реальному ґрунті, ці твори належали до іншого жанрового різновиду байки. За характером опрацювання традиційної фабули вони наближалися до усталеної на той час байки в російській літературі, творцем якої виступив І. Крилов. П. Гулак-Артемовський намагається уникати надмірної описовості, зниженої бурлескності, зайвої деталізації, характерних для його «казок»; чіткіше тепер проступають у нього жанрово-структурні ознаки байки — епічність розповіді, сюжетність, сконденсованість дії, своєрідна «сценічність»; дидактичний елемент випливає вже з самого оповідання, алегорія набуває ще більшої реальності. Поет, отже, прагне до переборення абстрактного раціоналізму і схематизму жанру.
Спираючись на багатющі надбання світової і російської байкарської культури (не оминаючи, зрозуміло, й попередньої української традиції), П. Гулак-Артемовський творив оригінальні вірші. У своїй поетичній практиці він випробовує, по суті, всі найголовніші різновиди жанру, йдучи від просторої байки-«казки» Лафонтена та І. Хемніцера через байку-«приказку» І. Красіцького (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до класичної криловської байки, з якою згодом успішно виступив Є. Гребінка. Жанр байки давав можливість поету, використовуючи власну спостережливість, фольклорні джерела (зокрема образотворчі елементи казки, приказки тощо), надавати своїм байковим персонажам соціально-конкретної визначеності, під алегоричним прикриттям змальовувати суспільні явища дійсності й оцінювати їх із позицій загально гуманістичних ідеалів. П. Гулак-Артемовський першим у новому національному письменстві подав високохудожні зразки просвітительської реалістичної байки, чим активно сприяв разом з іншими найкращими своїми творами демократизації й інтенсифікації літературного процесу в Україні.
▲[[Файл:POL_COA_Łuk.svg|міні|200пкс|Родовий герб Гулака-Артемовського «Лук»]]
Художні твори П. Гулака-Артемовського писалися в період, коли на порядок денний дедалі частіше висувалася вимога національної самобутності й народності літератури, реалістичного відтворення поетичним словом життя найнижчих верств суспільства. В руслі цих тенденцій виступають і байки письменника, і його «супліки» та «писульки». У приписці до «Пана та Собаки» — «Супліці до Грицька Квітки» П. Гулак-Артемовський висловлює практичні поради, як слід вимовляти українські слова і окремі звуки, високо підносить «Енеїду» 1. Котляревського та гостро осуджує оперу-водевіль «Козак-віршотворець» О. Шаховського за спотворений, фальшивий показ побуту й звичаїв простих людей, калічення їх мови (з аналогічною критикою цього твору виступали І. Котляревський, О. Сомов, Є. Гребінка та ін.). П. Гулак-Артемовський намагається осягнути нове розуміння літературної творчості, вільної від ортодоксальних класицистичних догм, висуває, по суті, головним критерієм творчості письменника правдиве зображення тогочасної дійсності. Причому критерій правдивості літератури він, як і інші представники просвітительського реалізму, пов'язує з орієнтацією на демократичного читача. У цьому плані заслуговують на увагу Гулакові переклади з польської (часом із власними суттєвими корективами і доповненнями) літературно-критичних статей «О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке», «О поэзии и красноречии в древних и в особенности у греков и римлян» (Украинский журнал, 1825).
У цей час у вітчизняній естетичній думці все голосніше лунала критика класицистичного раціоналізму, все помітніше завойовували місце нові літературні напрями — просвітительський реалізм і романтизм. Викладені у цих статтях теоретичні положення ще значною мірою залежали від раціоналістичної естетики класицизму, греки й римляни визнаються «вечными наставниками в тайне искусства и красноречия», але водночас авторитетними дослідниками в розробці нової філософської концепції прекрасного називаються Лессінг, Мендельсон, Кант, Гердер та ін. Досить продуктивною рисою згаданих статей був дух історизму в розумінні природи і мистецтва, судження про розвиток поезії і «красноречия» залежно від конкретних суспільних умов, думка, що основою прекрасного є чуттєва сфера інтелектуального життя людини тощо. П. Гулак-Артемовський, як свідчать ці статті і його художні твори, поступово відходив від класицистичних канонів і висловлював погляди, тією чи іншою мірою пов'язані з теорією романтизму. Принципи романтизму вторгалися в естетичні погляди в суперечливому поєднанні з вимогами народжуваного тоді реалістичного напряму.
Тяжіння П. Гулака-Артемовського до нових, романтичних віянь обумовлювалось його глибокими симпатіями до польських романтиків, насамперед А. Міцкевича, автора знаменитих «Балад і романсів» (1822). Не останню роль у захопленнях українського поета романтизмом відіграло читання ним у 1825 р. в університеті лекцій з естетики за відомою тоді книгою О. Галича «Опыт науки изящного», де були викладені основні положення романтичної теорії, зокрема визначалися нові жанри — романтична балада, поема, романс тощо, пропагувалася творчість В. Жуковського та інших російських поетів. Усе це спонукало П. Гулака-Артемовського випробувати свої сили в романтичній манері.
Ще 1819 р. П. Гулак-Артемовський, як уже зазначалося, здійснив російський переклад преромантично-сентиментальної повісті «Бен-Грианан», а в 1825 р. — уривка з легендарної поеми В. Ганки «Суд Любуши»: «Царский стол (Древнєє чешское предание)», позначеної виразними тенденціями романтизму.
У 1827 р. український поет виступає на сторінках «Вестника Европы» з «малоросійськими баладами» «Твардовський» і «Рибалка». Перша з них — досить вільна переробка балади А. Міцкевича «Пані Твардовська», створеної за популярним у слов'янському фольклорі переказом про пана (козака)-гульвісу, що запродав душу чортові. Традиційний фольклорний сюжет А. Міцкевич опрацьовує у романтично-гумористичному стилі, зрідка пересипанім простонародною лексикою. У баладі «Твардовський» Гулак-Артемовський загалом зберігає тематичні мотиви оригіналу, але надає їм виразної національної своєрідності. Сюжет переноситься на український ґрунт і розробляється в бурлескно-травестійній манері. Порівняно з Міцкевичем український автор помітно підсилює гумористичну тональність твору, досягає ще більшого комізму завдяки введенню нових незвичайних епізодів, жартівливих сцен і драматичних колізій, запозичених з народних переказів, анекдотів, демонологічних повір'їв. Значно розширюючи «першоджерело» зарисовками українського побуту, Гулак-Артемовський створює яскраве фольклорно-етнографічне тло, на якому рельєфно виступає колоритна постать шляхтича-гультяя [[Пан Твардовський|Твардовського]]. Основним засобом естетичної оцінки цього образу є сміх, насамперед травестійно-розважальний. Звертаючись до фольклорної поетики і народної мови, Гулак-Артемовський вдало використовує стильові прийоми (символи, гіперболізовані метафори, звукописи, емоційний розмовний діалог тощо), просторічну лексику, згрубілі вирази й ідіоми.
Балада, що належить до типу гумористично-фантастичних, витримана в дусі народної поезії, написана коломийковим віршем, однак вище від надання їй «простонародного» характеру Гулак-Артемовський не піднявся. Цьому заважала передусім ще досить сильна в українській літературі й у творчості самого автора бурлескна стихія. І все ж «Твардовський», зберігаючи деякі жанрові прикмети балади (драматично-напружений сюжет з елементами незвичайності, казковості, експресивність оповіді тощо), засвідчував потяг до романтичних пошуків відбиття фольклорними засобами образності окремих сторін предметного, об'єктивного буття.
Балада «Твардовський» користувалася значним успіхом у читачів. Відразу ж після публікації у «Вестнике Европы» вона була передрукована в журналах «Славянин», «Dziennik Warszawski», у «Малороссийских песнях» М. Максимовича, вийшла окремим виданням. Цікаво, що А. Міцкевич, з яким, до речі, Гулак-Артемовський був особисто знайомий, відгукувався про цей твір, за свідченням сучасників, «з найбільшою похвалою» і, «не шкодуючи свого авторського самолюбства, зазначав, що малоросійський переклад вище оригіналу»2. Балада Міцкевича відома й у перекладі білоруською мовою («Пані Твардоуская», 40-ві роки XIX ст.), причому показово, що в опрацюванні її сюжету автор ішов переважно за «малоросійською баладою».
Другий твір Гулака-Артемовського — «Рибалка» — переспів однойменної балади Гете (ще раніше її переклав російською мовою В. Жуковський). Надсилаючи свою баладу до редактора «Вестника Европы», автор наголошував на «некоторых особливых побуждениях, заставивших его передать на родном языке» твір німецького поета. «По влечению любопытства, — зазначав М. Каченовський, — захотел он попробовать, нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя или слушателя смеяться, как от „Энеиды“ Котляревского и от других, с тою целию писанных стихотворений. Указывая далее на некоторые народные песни малороссийские, на песни самые нежные, самые трогательные, он, с благородною неуверенностью в успехе, выдает балладу свою единственно как простой опыт».
Фабула балади Гете (мрійливий юнак, зачарований русалкою, кидається у звабливе підводне царство) сягає у світову, зокрема й українську народну міфологію. У своєму переспіві Гулак-Артемовський на цей раз повністю зберігає тематичний і сюжетно-композиційний каркас оригіналу, але опрацьовує його в дусі національної традиції. Теплою задушевністю і ще глибшим ліризмом пройнятий, приміром, опис незвіданого підводного світу («Сонечко і місяць червоненький хлюпощуться… в воді на дні і із води виходять веселенькі!»); образи рибалки і водяної красуні подані в емоційно-мелодійному освітленні. Поет широко вплітає в художній контекст твору характерні для народної пісні зменшувально-пестливі звороти, елементи казкового епосу, розмовні окличні форми тощо. Все це увиразнює національний колорит балади, її сентиментально-романтичну тональність (щоправда, тут часом трапляються й бурлескно-травестійні інтонації).
«Рибалка» — одна з перших спроб романтичної поезії в українському письменстві початку XIX ст., зокрема літературної балади, для якої, до речі, характерна версифікаційна майстерність: вдале поєднання чотиристопного ямбу з п'яти- і шестистопним.
Показово, що перші українські балади в добу романтизму (П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського та ін.) при надзвичайно сильних фольклорних традиціях в Україні ще наприкінці XVIII — перших десятиліттях XIX ст. оминули, так би мовити, благодатний ґрунт баладної народної поезії і виникли на основі баладних сюжетів польської, німецької і російської літератур, хоча ці сюжети завдяки обробці їх засобами української народнопоетичної творчості набували виразного національного колориту.
Того ж 1827 р. і в тому ж «Вестнике Европы» Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од «До Пархома», і звертається він до них під впливом загальноросійського захоплення творчістю давньоримського поета. У російському письменстві другої половини XVIII — початку XIX ст. з'являються переклади й наслідування творів Горація в різних жанрах з їх епікурейськими мотивами, еротичним ліризмом, мотивами гармонійного злиття особистості з природою. Трансформуючи у власному стилі оди, послання Горація, О. Сумароков, Г. Державін, В. Капніст, В. Жуковський та ін. пристосовували їх до російської дійсності, робили фактами національної поезії. Гулак-Артемовський у наслідуванні Горацієвих од типологічно близький насамперед до Капніста. Він добирає для перекладу часом ті ж самі твори, що й російський поет, зокрема оди, в яких на першому плані епікурейська й стоїчна тематика (мотиви громадянської лірики, яскраво виражені в перекладах-наслідуваннях Капніста, Гулак-Артемовський свідомо ігнорував).
Уперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819 p., надрукувавши виконаний в поважному стилі переклад його оди «К Цензорину». На кінець 20-х років і пізніше (1832, 1856) припадає кілька наслідувань Горацієвих од. З-поміж них вирізняються два послання «До Пархома». Як і Капніст, Гулак-Артемовський досить вільно поводиться з першоджерелами, послідовно «українізує» їх, насичує реаліями місцевого побуту, фольклорними елементами. У другому посланні «До Пархома» (ода Горація «До Левконої») у дусі класицистичного стоїцизму Гулак-Артемовський, до речі, як і Капніст, закликає до терпіння, поміркованості, покірливості долі («Терпи!… За долею, куди попхне, хились, як хилиться од вітру гілка…») і водночас (уже на відміну від російського поета) у виразних гумористичних тонах проголошує мотиви епікурейства — культ безтурботного існування, веселощів («Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!… Журись об тім, чи є горілка!…»). У такому ж, по суті, плані написані й пізніші Гулакові переспіви од Горація. У деяких з них («До Постума») поряд з мотивами ефемерності людського життя звучить проповідь відходу від громадянських проблем. Звертаючись до Горація, український автор опрацьовував їх у підкреслено жартівливій, а то й просто пародійній манері; його наслідування сповнені елементів бурлеску, який, проте, втрачає критичне начало та реалістичну спрямованість, характерну для творів 10—20-х років.
З початку 30-х років Гулак-Артемовський поступово відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідно, здебільшого у зв'язку з пам'ятними подіями в його службовому і родинному житті. У творчості письменника починають переважати консервативні тенденції (казенним патріотизмом пройняті його вірші, пов'язані з деякими епізодами Кримської війни), зумовлені, очевидно, посиленням урядової реакції після придушення повстання декабристів та кар'єристичними пориваннями самого автора. Т. Шевченко, характеризуючи еволюцію ідейно-естетичних поглядів Гулака-Артемовського, до творчості якого 20-х pp. ставився загалом прихильно, у передмові до «Кобзаря» 1847 р. з осудом писав: «Гулак-Артемовський хоть чув (народну мову. — Б. Д.), так забув, бо в пани постригся». Проте й в останній період творчості Гулак-Артемовський написав ряд цікавих поетичних творів (за його життя вони не друкувалися і не були відомі Шевченку).
Це, з одного боку, невеликий цикл «переложених псалмов» (1857–1858), позначених філософсько-медитативним характером. Відштовхуючись від біблійних тем і образів, автор витлумачував їх у просвітительсько-гуманістичному дусі — виступає проти існуючого зла і кривди, возвеличує людську особистість, її природні права на земне щастя. Переспіви псалмів виконані у властивих тогочасній українській літературній традиції формах, часом у народно-розмовній і бурлескній стильовій манері. З іншого боку, це яскраві ліричні медитації: «Не виглядай, матусенько…», «Текла річка…», «Ой не вода клубом крутить…», «До Любки» (перекладена російською мовою А. Фетом) та ін. Написані в народнопісенному стилі, з використанням фольклорних тропів і ритміки, засобів синтаксичного паралелізму тощо, вони відзначалися ліричною задушевністю й тужливістю, щирістю почуттів, свідчили про сталий інтерес поета до творчості народу, його моралі, мови, уснопоетичного віршування і завдяки високій художній вартості користувалися (у списках) популярністю серед читачів.
В останні роки, як і раніше, Гулак-Артемовський продовжує цікавитись культурним і літературним життям Росії, історією і творчістю українського народу, захоплюється «Кобзарем» Шевченка, підтримує дружні контакти з українськими і російськими вченими — М. Максимовичем, М. Погодіним, І. Срезневським, Г. Данилевським та ін. Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов'янських літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов'янських народів. Показовою з цього погляду є редагована ним «Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы» (1839). «Путешественник», підкреслювалося в цьому документі, має звернути особливу увагу на «узнавание характеристики славянских народов», їх спосіб життя, мову, звичаї, їх «увеселения», «предания и поверия»; не повинен залишатися «равнодушным к важным заслугам мужей, подвизавшихся с честию и пользою на поле славянской литературы», — Шафарика, Ганки, Лінди та ін.
Також належав до числа засновників «Українського журналу».
У 1855 р. Гулака-Артемовського обрано почесним членом Харківського університету, а ще раніше — членом «Московського товариства аматорів російської словесності», «Московського товариства історії і древностей російських», «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві, членом Копенгагенського товариства північних антикварів та ін.
== Досягнення ==
В історії української літератури значення Гулак-Артемовського визначається його положенням наступного за [[Котляревський Іван Петрович|Котляревським]] поета, який, використовуючи творчі методи останнього ([[бурлеск]], [[травесті]]), спробував ввести в українську літературу ряд нових жанрів ([[Балада|балади]]: «Твардовський» (опублікована в журналі «Славянин» в 1827 році), «Рибалка»).
=== Твори ===
* ''Батько та син''
* ''Дві пташки в клітці''
|
