Бріцина Олександра Юріївна: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
незавершена стаття: шаблони |
Немає опису редагування |
||
Рядок 90:
Наприкінці сторіччя українська фольклористика дедалі активніше вела пошук у царині теорії традиції, розпочались поглиблені дослідження механізмів усної трансмісії, до наукового обігу введено низку теоретичних понять, що удосконалювали розуміння специфіки функціонування народної традиції. Нового спрямування набули розвідки у сфері виконавства, що на попередніх етапах розглядалося переважно крізь призму особистісного фактора у фольклорі (тобто в межах «творчих портретів» виконавців). Нині виконавство почало осмислюватися як одна зі специфічних рис усної традиції на відміну від літературної творчості. Усе це визначило посилення теоретичного спрямування досліджень.
Розгляд історії української фольклористики сторіччя неможливий поза врахуванням стану досліджень цієї проблематики за межами України – в діаспорі. Українська усна традиція в діаспорі має, безумовно, ряд особливостей, зумовлених характером її функціонування в постіндустріальному суспільстві. Через це осмислення закономірностей розвитку традиції здійснюється переважно в теоретичному та історіографічному аспектах. Штучне роз’єднання української фольклористики Старого та Нового світів, властиве попереднім десятиріччям, звичайно, не могло не позначитися негативно на її загальному стані. Однак процес інтеграції української науки у світову, який особливо активно розпочався у 90-і рр. після здобуття незалежності та руйнування ідеологічних і методологічних обмежень розвитку науки, призвів до поступового зближення наукових позицій українських дослідників та представників діаспори в різних країнах світу. Дослідження української фольклорної традиції активно проводились у Європі, зокрема на теренах Східної Словаччини, а також у Румунії, де компактно проживають українці (Р. Гиряк, М. Шушинка, М. Шмайда, [[Ребошапка Іван|І. Ребошапка]]).
У цей час іде активне творення нових методологічних засад української фольклористики, що дедалі більше «відкривається» для кращих надбань світової науки. Одночасно відбувається й повернення до обігу забутих сторінок української фольклористики. Дедалі прикметнішою рисою української фольклористики з кінця ХХ ст. стає потяг до відновлення методологічного плюралізму та розмаїтості пошукових методик, що тепер уже не сприймається в суто політичному аспекті, а осмислюється як бажання віднайти найбільш адекватний предмету та меті дослідження інструментарій.
| |||