Кахлі: відмінності між версіями

[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Albedo (обговорення | внесок)
Немає опису редагування
Рядок 1:
[[Файл:Myrhorods'kyi Kraeznavchyi Myzej 86.JPG|міні|праворуч|330пкс|Кахлі в експозиції [[Миргородський краєзнавчий музей|Миргородського краєзнавчого музею]]]]
'''Ка́хлі''' ([[множина (мовознавство)|мн.]]), '''ка́хля''' ([[однина|одн.]]) — різновид [[кераміка|кераміки]], художньо-декоративний [[кахель]], що використовується для облицювання [[піч|печей]], стін осель і палаців, фонтанів тощо. Кахлі мають цінну властивість: вони накопичують тепло, поступово віддаючи його та не перегріваючи повітря в приміщенні<ref>Каміни і кахельні грубки // Наш дім. – 1998. – № 6. – С. 6.</ref>.
 
== Історія дослідження кахлів в Україні ==
Вперше кахлі Поділля став досліджувати Юхим Сіцінський<ref>Сицинский Е. Материалы для истории цехов в Подолии // Труды Подольского историко-археологического общества. – Т.10. – Каменец-Подольск, 1904. – 643 с.</ref>. Кахлярське мистецтво Івано-Франківщини описане у праці Володимира Шухевича «Гуцульщина»<ref>Шухевич В. Гуцульщина // Матеріали до українсько-руської етнології. – Т.4. – Львів, 1901. – 452 с.</ref>. Євгенія Спаська досліджувала кахлі Чернігівщини <ref>Спаська Є. Ганчарські кахлі Чернігівщини XVIII-XIX ст. / Є. Спаська. – К.: Вид. Київського краєвого сільськогосподарського музею та П.П.П. виставки, 1928. – 30 с.</ref>, <ref>Спаська Є. Кахлі Чернігівщини (XVIII-XIX ст.) / Є. Спаська. – К.: Видання Укрнауки УСРР, 1927. – 24 с.</ref> Лідія Орел вивчала кахлі Ічні <ref>Орел Лідія. Ічнянські кахлі / Л. Орел // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник [науковий збірник за минулі літа]. – Кн.1. – Київ–Опішне: Молодь–Українське Народознавство, 1993. – С. 437–443.</ref>. У післявоєнний період з’явились роботи Катерини Матейко <ref>Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ-ХХ ст. / К.І. Матейко. – К. : Видавництво АН УРСР, 1959. – 107 с.</ref> та Лесі Данченко <ref>Данченко Леся. Народна кераміка Наддніпрянщини / Л. Данченко. – К.: Мистецтво, 1969. – 140 с.</ref>, Пантелеймона Мусієнка <ref>Мусієнко П.Н. Кераміка / П.Н. Мусієнко // Історія українського мистецтва : [в 6-ти томах]. – Т.3 : Мистецтво другої половини XVII – першої половини XVIII ст. – К. : Вид-во АН УРСР, 1968. – С.322-355.</ref>, <ref>Мусієнко П.Н. Сидір Перепілка – видатний майстер кахлярства XVIII ст. / П.Н. Мусієнко // Народна творчість та етнографія. – 1963. - №4. – С. 98–100.</ref>. Серед сучасних досліджень можна виділити узагальнюючу працю Олександра Тищенка <ref>Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII-XVIII ст.) / О. Тищенко. – К.: Либідь, 1992. – 191 с.</ref>. Патріарх української керамології Юрій Лащук розробив схему поділу теренів України на три керамічні зони <ref>Лащук Ю.П. Українська народна кераміка ХІХ-ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. – Львів, 1969 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп.2. – Од. зб. 16/1. - С. 40-41.</ref>, що є актуальним і для кахлярства.
Вперше кахлі Поділля став досліджувати Юхим Сіцінський <ref>Сицинский Е. Материалы для истории цехов в Подолии // Труды Подольского историко-археологического общества. – Т.10. – Каменец-Подольск, 1904. – 643 с.</ref>. Кахлярське мистецтво Івано-Франківщини описане у праці Володимира Шухевича «Гуцульщина»
 
<ref>Шухевич В. Гуцульщина // Матеріали до українсько-руської етнології. – Т.4. – Львів, 1901. – 452 с.</ref>. Євгенія Спаська досліджувала кахлі Чернігівщини <ref>Спаська Є. Ганчарські кахлі Чернігівщини XVIII-XIX ст. / Є. Спаська. – К.: Вид. Київського краєвого сільськогосподарського музею та П.П.П. виставки, 1928. – 30 с.</ref>, <ref>Спаська Є. Кахлі Чернігівщини (XVIII-XIX ст.) / Є. Спаська. – К.: Видання Укрнауки УСРР, 1927. – 24 с.</ref> Лідія Орел вивчала кахлі Ічні <ref>Орел Лідія. Ічнянські кахлі / Л. Орел // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник [науковий збірник за минулі літа]. – Кн.1. – Київ–Опішне: Молодь–Українське Народознавство, 1993. – С. 437–443.</ref>. У післявоєнний період з’явились роботи Катерини Матейко <ref>Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ-ХХ ст. / К.І. Матейко. – К. : Видавництво АН УРСР, 1959. – 107 с.</ref> та Лесі Данченко <ref>Данченко Леся. Народна кераміка Наддніпрянщини / Л. Данченко. – К.: Мистецтво, 1969. – 140 с.</ref>, Пантелеймона Мусієнка <ref>Мусієнко П.Н. Кераміка / П.Н. Мусієнко // Історія українського мистецтва : [в 6-ти томах]. – Т.3 : Мистецтво другої половини XVII – першої половини XVIII ст. – К. : Вид-во АН УРСР, 1968. – С.322-355.</ref>, <ref>Мусієнко П.Н. Сидір Перепілка – видатний майстер кахлярства XVIII ст. / П.Н. Мусієнко // Народна творчість та етнографія. – 1963. - №4. – С. 98–100.</ref>. Серед сучасних досліджень можна виділити узагальнюючу працю Олександра Тищенка <ref>Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII-XVIII ст.) / О. Тищенко. – К.: Либідь, 1992. – 191 с.</ref>. Патріарх української керамології Юрій Лащук розробив схему поділу теренів України на три керамічні зони <ref>Лащук Ю.П. Українська народна кераміка ХІХ-ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. – Львів, 1969 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп.2. – Од. зб. 16/1. - С. 40-41.</ref>, що є актуальним і для кахлярства.
Патріарх української керамології Юрій Лащук розробив схему поділу теренів України на три керамічні зони<ref>Лащук Ю.П. Українська народна кераміка ХІХ-ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. – Львів, 1969 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп.2. – Од. зб. 16/1. - С. 40-41.</ref>, що є актуальним і для кахлярства.
 
== Різновиди кахлів ==
Рядок 42 ⟶ 43:
[[Файл:Ave Maria embedded in the floor before the altar of Zinna Abbey, Brandenburg, Germany.jpg|міні|праворуч|200пкс|Молитва Аве Марія, викладена кахлями з літерами перед вівтарем, абатство Цинна, до 14ст., Бранденбург, [[Німеччина]]]]
 
Кахлі відомі в Західній Європі з 8 століття, тобто з ранішнього [[середньовіччяСередньовіччя]]. Дешевизна матеріалу і початкова нескладність виготовлення надали їм поширення. Найбільший розквіт використання кахлів прийшовся на 15-1715–17 і на 19-2019–20 століття.
 
В післямонгольський період на Русі для облицювання печей в інтер’єрі житла почали використовувати плитку. На зворотній стороні почали робити стінки у вигляді коробки (так звана румпа). Це забезпечувало міцне з’єднання з кладкою печі. У такому вигляді плитка ставала кахлею. Перші горщикові кахлі використовувались у кладці печей<ref>Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII-XVIII
ст.) / О. Тищенко. – К.: Либідь, 1992. – С. 46</ref>.
 
В деяких країнах використання сюжетних і орнаментальних кахлів було таким широким, що стало ознакою національної культури ( азулєжу [[Португалія|Португалії]], [[Бразилія|Бразилії]], кахлі [[Іспанія|Іспанії]], кахлі [[Голландія|Голландії]]16-1716–17 ст. ).В інших країнах кахлі набули поширення лише в якусь добу культури чи історичний період ( кахлі Московії 17 століття, кахлі [[Петербург|Петербурга]] початку 18 століття ) і дуже відрізнялись від попередніх використанням, зразками, технікою виконання,сюжетами чи візерунками, відсутністю культурної спадковості.
 
Фахівці вважають помилковою назву «кахлі» для коробчатих і архітектурних кахель з румпою на зворотній стороні, що слугує для укріплення їх і стіну. Але сучасна назва «кахлі» поширилася на всі їх різновиди попри зауваження фахівців-пуристів.