Територіальна автономія: відмінності між версіями

Дослідивши практику світового державного будівництва доволі часто можна зіткнутися з таким явищем, коли у складі [[Унітарна держава|унітарної держави]] держави має місце певна автономна територія (о. Корсика у Франції, Фарерські острови та о. Гренландія у Данії, автономія народу саами в Швеції, Аландські острови у Фінляндії, 5 областей в Італії, Північна Ірландія у Великобританії, Азорські острови в Португалії, префектури в Японії, 2 округи в Нікарагуа, Курдистан в Іраці, Республіка Каракалпакія в Узбекистані, Республіка Нахічевань в Азербайджані, Горно-Бадахшанська автономна область в Таджикистані, 2 округи в Молдові та деякі інші). Також яскравим прикладом є Україна, де [[Автономна Республіка Крим|Автономній Республіці Крим]] надано статус територіальної автономії (на даний момент тимчасово окупована Російською Федерацією) . Дані утворення виникають в багатонаціональних унітарних та федеративних державах, як один із способів вирішення трьох основних проблем, що проявляються під час державного будівництва та подальшого існування: децентралізація влади, врегулювання відносин між національностями та захист їх культурних цінностей.
Питання про утворення автономії вирішується легітимно вираженою волею народу чи його складової частини. Самоцінність народу чи етносу виступає головним критерієм при наданні такого права на самовизначення і розвиток. Але не варто не враховувати рівень його соціально — - культурного та економічного розвитку, чисельність, історичні форми національної державності. Таким чином, саме народу делеговано повноваження обирати форму автономії, що буде реалізовуватися на конституційно-правовій основі.