Експресіонізм (кінематограф): відмінності між версіями

В експресіоністських фільмах світ поставав фантастично деформованим, позбавленим природних контурів. Натура замінювалася декораціями, використовувалися різкі контрасти світла і тіні, оптичні ефекти. У «Кабінеті доктора Калігарі» геометризовані декорації гранично далекі від реалізму. Зображення ліхтарів, тіней і предметів нанесені прямо на стіни приміщення. Розлад психіки головного героя, його нестабільна внутрішня реальність передається за допомогою {{нп3не перекладено|Голандський кут|зйомок з гострого кута|ru|Голландский угол}} і т. зв. «суб'єктивної» (що хитається, рухливою) камери. Гра акторів екзальтована, їх міміка і жестикуляція утрирувані, рясніють великі плани. Широко використовуються кольорові світлофільтри.

Для фільмів, що послідували за «Калігарі», так само характерні гротескні спотворення простору і гранично [[контраст]]не освітлення, яке іноді підкреслюють намальовані на стінах тіні (т. зв. «калігарізм»). У «[[Носферату. Симфонія жаху|Носферату]]» (1922) до арсеналу прийомів додалися використання негативів і прискорене відтворення кадрів. Розвиваючи основну ідею «Калігарі», режисери-експресіоністи розкривають двоїстість кожної людини, бездонне зло, що таїться в ньому, і у зв'язку з цим передбачають неминучість соціального апокаліпсису<ref>На думку {{нп3не перекладено|Лотта Ейснер|Лотти Ейснер|ru|Эйснер, Лотта}}, яка в післявоєнні роки зробила багато що для перевідкриття кіноекспресіонізму, ці фільми слугували свого роду колективною фантазією усього німецького суспільства. У книзі 1947 року «Від Калігарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіно» [[Зігфрід Кракауер]] висловлює схожу точку зору: режисери неначе передчували неминучість швидкого встановлення «[[Третій рейх|диктатури зла]]». З особливою силою ця тема виявлена в циклі фільмів Фріца Ланга про доктора Мабузе.</ref>.