|
Коли тіло було вже винесене з хати, зараз же зачиняли за ним двері, і їх доти не можна було відчиняти, аж поки поховальний похід не зникав із поля зору: інакше ще хтось із родини міг померти. На Київщині в багатьох місцевостях, не тільки зачиняли двері і ворота, але й обв'язували ворота червоним поясом — ''«щоб господарство не втікло»'' (К. Ст. 1889, V, 636). На Снятинщині — ''«як винесуть домовину на дорогу, хтось із учасників припре на хвилю ворота, задержуючи частину учасників на обістю. Це робиться для того, щоб ніби не всі пішли за ним, не всі люди вмерли…»'' (Етн. Зб. НТШ. XXXII, 332)
Як уже трохи відійшли від хати, хтось чужий замітав її. Свойому, хатньому не годиться замітати — ''«бо би не видівся з покійником на тім свігсвіті»''. Потім палили содомусолому від ліжка і стружки від труни. ''«Дивляться, куди дим несе: як на хату, то знову буде мерлець, як від хати, то не буде»'' (там же 312). На Горличчині солому з постелі, де лежав і помер хворий, давали під худобу, а околіт, на якім лежав мертвий, палили, або робили з нього сніпки і вшивали до стріхи, щоб буря не дерла даху (там же, 206). Тут, коли виносили вже тіло з хати, клали на стіл хліб, а родина обходила йото тричі; під стіл забивали зуб із борони, щоб люди не мерли. Попід пороги сипали зерно, а на [[лемківщина|Лемківщині]] [[овес]], щоб те збіжжя ніколи не лишало господарства. Все відчиняли — комори, стайні, сусіки, скрині, — ''«щоб часом душа, де не задержалася і довго на цім світі не покутувала…»'' (там же, 207). На Надвірнянщині, як тільки виносили домовину на подвір'я, хтось із родичів виганяв усіх із хати і, залишившись сам, брав горщик, що стояв увесь час в головах покійного, кидав з усієї сили де порога і вигукував: ''«За всі голови!»'' Потім перескакував за поріг, уважаючи, щоб не стати на який черенок (там же, 246). Подекуди, нагомість, у лаву, в кінець голови, забивали цвях щоб не було більше мертвих. При цьому замовляли: ''«Забиваю туй, аби стояв туй за всі голови, доки туй будеш, аби нікому з нас, хрещеним, не шкодило»'' (там же, 249). Розбивали також люльку покійного — ''«бо могла б із неї біда вночі курити»'' (там же).
Труну звичайно, як не дуже далеко, несли на руках. На Снятинщині пояснювали: ''«Як везуть, то душа має ще рік пасти ту худобу, що везла її тіло»'' (там же).
|
