Громадянська війна в Стародавньому Римі (49—45 до н. е.): відмінності між версіями

'''Громадянська війна в Стародавньому Римі (49—45 рр до н. е.)''' — боротьба за владу між Гаєм Юлієм Цезарем та Гнеєм Помпеєм Великим таі його синами, що зрештою призвела до остаточного занепаду [[Римська республіка|Римської республіки]].

У 50-х роках до н. е. Римська республіка остаточно вступила до складної внутрішньої політичної, соціальної та економічної кризи. Республіканські інститути були вже не взмозі здійснювати управління величезними територіями, а також забезпечувати інтереси різних верств населення. Назріла необхідність з одного боку, забезпечити захист інтересів великих латифундистів та рабовласників, з іншого боку, забезпечити землею збіднілих громадян. За зміни виступала партія популярів, що утворилася ще за часи Тиберія та Гая Гракхів, намагалася здобути перевагу за народного трубина Луція Аппулея Сатурніна та віськовика Гая Марія. До цієї партії належав представниківпредставник аристократів Гай Цезар. Їм протидіяла партія оптиматів, що відстоювала консерватизм у внутрішній політиці. Зрештою небажання оптиматів реформувати державу призвелапризвело до численних громадянських війн. Особливо жорсткою була боротьба у 80-х роках до н. е. між Марієм та Суллою. Перемога останнього та оптиматів не вирішило проблем.

Утворення першого тріумвірату між Цезарем, Ліцинієм Крассом та Гнеєм Помпеєм маламало на меті владнати накопичені проблеми. Проте це було компромісним рішенням. Після загибелі Красса та смерті доньки Цезаря таі дружини ПомееяПомпея — Юлії тріумвірат фактично розпався. Така ситуація неминуче вела до військового протистояння між Цезарем та сенатом, що спирався на Помпея. Водночас амбіції Гая Цезаря після успішного завершення Галльської війни спонукала до бажання посилити свою вагу у державі та провести основні ідеї популярів у життя. Втім це виявилося неможливим.

У 49 році до н. е. Цезар перейшов річку Рубікон, що віокремлювалавідокремлювала провінцію Цізальпійську Італію від Італії. А згідно закону СуллуСулли римська армія не мала права вступати до Італії. Це означало оголошення війни. Тоді ж було захоплено м. Арімін, де його очікували прихильники, що втекли з Риму. Згодом було захоплено також міста Пізавр, Анкона, Аррецій.

Цезар у Аріміні зустрівся з претором Росцієм та Луцієм Юлієм Цезарем-молодшим, помпеянецем. Цезар наголосив на готовності розпустити військо одночасно з Помпеєм, а після цього взяти участь у виборах, не порушуючи звичайного порядку. Посередники повернулися до ПомпеюПомпея і консуламконсулів 23 січня, застав їх уже в Капуї, проте пропозиції Цезаря не були прийняті.

Слідом за цим Цезар рішучірішуче рушив на Рим. СпочачткуСпочатку захопив м. Ауксум, згодом усю Піценську область. В цей час сили помпеянців були роз'єднані — сам Помпей перебував у Кампанії, а його прихильник — Доміцій Агенобарб — у м. Корфіній. Проте цезаріанці на чолі з Марком Антонієм швидко захопили місто Сульмону, а незабаром й Корфіній.

Довідавшись про падіння Корфінія, Помпей рушив до Брундізія, а потім — у лютому — переправився до Діррахія. Сам Цезар підійшов до Бріндізія набагато пізніше — 9 березня. Після цього рушив до Риму, де захопив державну скарбницю. Він розіслав по найважливіших і найближчим провінціям — Сицилії, Сардинії, Галлії — своїх уповноважених, які повинні були змінити намісників, спрямованих туди сенатом. Водночас Цезар доручив керівництво міськими справами претору Марку Емілію Лепиду, а управління Італією і командування Марку Антонію як своєму легатові. після цього Цезар рушив до Ближньої Іспанії, де стояли війська помпеянців. По дорозі відправив Децим Юнія Брута Альбіна захопити Массилію, де укріпилися помпеянці.

У Ближній Іспанії Цезарю довелося вести боротьбу проти двох легатів Помпея — [[Луцій Афраній|Луція Афранія]] і Марка Петрея. Військові дії зосередилися в районі міста Ілерда. Спочатку вони розвивалися не надто успішно для Цезаря, який опинився в облозі, проте зрештою він зумів перетягнути на свій бік громади іберів та змусити ворогів відступити до областей кельтіберів. У вирішальній битві при Ілерді Цезар розбмврозбив Афранія та Петрею таі змусив їх здатися. Після цього Цезар рушив до провінції Дальня Іспанія, якою керував помпеянець [[Марк Теренцій Варрон]]. Війська останнього перейшли на бік цезаріанців, а сам Варрон здався Цезарю у Кордубі (сучасна Кордова).

Слідом за цим Цезар рушив через Гадес (сучасний Кадіс), Тарракон висадився у Массилії, яка все ще знаходилася в облозі цезаріанців. Тут він довідався про оголошення його диктатором. Це рішення провів претор Емілій Лепід. В цей Куріон захопив Сицилію та висадився в Африці, де спочатку переміг при Утікі, проте потім зазнав поразки від військ Публія Атія Вара та нумідійського царя Юби I при річці Баград. такожТакож цезаріанці зазнали поразки у провінції Іллірик від військ помпеянців Октавія та Скрибонія. У підсумку цезаріанці контролювали Іспанію, Сардинію, Корсику та Сицилію.

Облогу вдалося прорвати Марку Антонію та Фуфію Калену у квітні 48 року до н. е. До липня тривала позиційна боротьба між помпеянцями та цезаріанцями. У липні 48 року до н. е. Цезар зазнав відчутної поразки від Помпея при Діррахії. Після цього цезаріанці рушили через Македонію до Фессалії, де захопивзахопили міста Гомфра та Метрополь, після цього підійшовпідійшли до Лариси.

На Балканах слідом за Цезарем до Фессалії рушив Помпей, що тут приєднав до себе додаткові сили. В результаті армія Помпея у 1,5 рази стала перевищувати армію Цезаря. Проте у вирішальній битві при Фарсалі цезаріанці завдали помпеянцям рішучої поразки. Помпей втік до м. Мітілена на о. Лесбос, де перебувала його родина., після цього рушив до Єгипту, де його було вбито за наказом Птолемея XIII.

Цезар призначив прокоснулапроконсула провінції Азія Доміція Кальвіна, прокоснулом Ахайї Фуфія Калена. Сам же Цезар відправився до Іліона у Малій Азії. Після цього рушив через Родос до Єгипту на чолі із 3200 легіонерів та 800 кіннотників, де опинився у жовтні. Тут вступив у конфлікт із радниками єгипетського царя з приводу вимагання боргу Єгипту у 10 млн сестерціїв. Відмова в цьому призвелопризвела до втручання у конфлікт між Птолемеєм XIII та його сестрою-дружиною Клеопатрою VII.

Для контролю над Італією Марка Антонія було призначено заступником диктатора — начальником кінноти. Сам Цезар висадився у Тарсі (Кілікія), після чого рушив проти Фарнака II, якому завдав поразку 2 серпня 47 року до н. е. у битві при Зелі. По результатамрезультатах битвібитви відновлено владу Риму над Понтом, союзники Цезаря — Мітридат Пергамський отримав тетрахію в Галатії, [[Дейотар]] зберіг владу над іншою частиною Галатії, Аріобарзан з Каппадокії став царем [[Мала Вірменія|Малої Вірменії]]. Після цього Цезар перебирається до Італії. Тут обираються консули-суфекти — [[Публій Ватіній]] та Фуфій Кален. Розпочалася підготовка до африканської кампанії.

У грудні амріяармія цезаріанців ув складі 6 легіонів висадилася біля м. Гадрумента (Африка), але усі атаки цезаріанців відбив комендант гарнізону — помпеянець Гай Консідій.

На новий рік коснуламиконсулами стали сам Цезар та Марк Емілій Лепід. Деякий час цезаріанці діяли біля м. Лептіс, що підтримав Цезаря. Потім їх військо перейшло до м. Руспіни. Тут 4 січня відбулася битва, в якій цезаріанці зазнали відчутних втрат. Становище врятувало тільки те, що помпеянець Марк Петрея не став продовжувати наступ, дозволивши Цезарю відступити до військового табору.

Цезарю вдалося попередити об'єднання військ своїх ворогів — Сципіона, Лабієна та царя Юби. В цей час до Нумідії вдерся Бокх, цар Мавретанії, та цезаріанець [[Публій Сіттій]]. після цього бої припинилися до лютого. Отримавши нові підкріплення Цезар рушив до м. Узіта, під час маршу до якого кіннота цезаріанців розбила вершників на чолі із Лабієном. В Узіті цезаріанці доповнилися ще 2 легіонами. післяПісля цього їх арміюармія рушила на м. Тапс. Тут 6 квітня відбулася вирішальна битва, де помпеянці зазнали ніщивної поразки. Залишивши після битви 3 легіона упоблизу Тапса для подальшої облоги міста (і два легіонулегіони у м. Тіздри), Цезар з рештою силамисил спішно рушив у напрямку до УтіиаУтіки. ОстанюОстанню зміцнив Катон й готувався до захисту, проте населення виступилавиступило проти продовження війни. Утіка капітулювала, а Катон наклав на себе руки.

Помпеянці Фауст Сулла і Луцій Афраній, які намагалися через Мавританію дістатися до Іспанії, були схоплені Сіттієм, який, розбивши одного з військовиків царя Юби, рухався у напрямку до Утіки. За наказом Цезаря вони обидва були вбиті. Згодом Сітій завдав поразки флоту помпеянців на чолі із Метеллом Сципіоном, який також потрапив у полон до цезаріанців. Цар Юба разом з Петреєю втік до Зами, де знаходилися його дружини і діти, ій куди були звезені всі його багатства. Проте жителі Зами відмовилися впустити в місто царя і його супутників іта навіть звернулися до Цезаря за допомогою. Зрештою Юба та Петрея загинули. До Дальньої Іспанії вдалося втекти Лабиєну, Атію Вару і Гнею і Сексту Помпеям.

В провінції дальня Іспанія 2 легіоналегіони перейшли на бік помпеянців, які об'єдналися під орудою Гнея Помпея Молодшого. Помпеянці почали збирати потужну армію. Цезар вимушенвимушений був готуватися до нової кампанії. Перед цим своїм заступником Цезар призначив Емілія лепідаЛепіда, якому доручено справи Італії. У грудні 46 року до н. е. цезаріанці висадилися в Іспанії. Вирішальна битва відбулася при Мунді 17 березня 45 року до н. е. Напружена битва тривала увесь день, цезаріанцям перемогу приніс рейд вершників на чолі із [[Богуд]]ом, царем Мавретанії. Помпеянці були повністю розбиті.

Цезаріанці захопили Мунду, Кордубу та Гіспал. Останнім здався Гадес. Секст Помпей та Тит Лабієн втекли, проте Гней Помпей потрапив у полон та його було вбито. Міста і громади, що активно підтримували помпеянців, були піддані конфискаціям й обкладені сувороїсуворою контрибуцією. Спротив владі Цезаря було повністю придушено. Намісником Дальньої Іспанії призначено [[Гай Карріна|Гая Карріну]].

Війна була завершена, цезаріанці перемогли, а Гай Цезар знаходився на верхівці могутімогутності. Військові підрозділи помпеянців були розбиті.