Соляний шлях (Україна): відмінності між версіями

За версією відомого історика, професора Новоросійського університету Пилипа Карловича Бруна (1804 -1879), Соляний шлях поєднував центр древньої Русі не з “зовнішніми" перекопськими соляними озерами, а з розташованими поза Кримського півострова "внутрішніми" Бердянськими і Генічеськими соляними озерами на узбережжі Азовського моря [2]: Брун Ф. К., «Черноморье. Сборник исследований по исторической географии Южной России». Ч. I, стр. 127. Одесса, 1879 г. Тобто, починаючи від Перевалочної, Соляний шлях ішов правобережжям Дніпра, а поблизу Хортиці повертався на його лівобережжя і прямував вздовж Кінських Вод до її верхів’я і розташованих поруч верхів’їв р. Берди (Каяли - Агарліберт - Берли) і р. Молочної (Сутені - Сюткьолі - р.Сют), а далі вздовж р. Молочної (літописної Сутені) до Молочних і Генічеських озер, або вздовж р. Берди (літописної Каяли) до Бердянських соляних озер відповідно.До 1783 р. територія Північного Приазов’я на південь від Кінських Вод і на захід від Берди входила до складу Кримського ханства. Потім же на протязі 100 років була материковою частиною Таврійської губернії Російської імперії. Тому навіть для автора «Історії Русов или Малой Россіи», написаної наприкінці XVIII ст., або на початку XIX ст., "кримський степ" починався не за Перекопом, а за Кінськими Водами (Конкою) - лівої притоки Дніпра, стікаючої с Приазовській височині. [3]. ▼

І, певна річ, сіль, привезена на Київщину козаками або чумаками “з Берди або з Молочних” вважалась, певна річ, кримською, тобто привезеною з Криму. Саме самосадові озера “на Бердах і Молочних” в XVІІ ст. за свідченням славетного козацького хроніста Самійла Величка (1670 - 1728) були для запорізьких козаків головною базою забезпечення Запоріжжя і всієї Наддніпрянщини “кримською” сіллю [4]. А на початку XVIII ст., у 1703 – 1710 рр. за сприяння і з дозволу, певна річ, запорожців, які за свідченням російського історіографа XVIII ст. Герарда Міллера завели “у Азовскаго моря, на устьє рєки Берды селеніе холостыхъ Козаковъ для рыбнаго промысла, съ походною церковью” [5], завантажувались самосадовою “кримською” сіллю кораблі Азовського флоту московського царя Петра I: «Святой Георгий» («Сант Иорий»), «Разженное железо» («Гитейзер»), «Ёж», «Соединение» («Уния», «Энихкейт»), «Меркурий» («Меркуриус») … Так, приміром, у 1706 р. військові команди Азовського флоту Петра I доставили з “урочища Берди” до Таганрога 28200 пудів самосадової солі, а в 1707 р. - 30564 пуди [6].▼