Архітектура Візантійської імперії: відмінності між версіями

'''Архітектура Візантійської імперії'''  — важливий етап розвитку європейської архітектури доби середньовіччя, більш зосереджений на територіях, котрі входили як складові частини до Візантійської імперії.

Вивчення архітектури Візантійської імперії розпочалось із значним запізненням в порівнянні з вивченням середньовічної архітектури західноєвропейських країн.

* [[Німеччина]] наприкінці 19 ст. активно скуповувала пам'ятки середньовіччя в сусідніх країнах, бажаючи мати мистецькі скарби в музеях Берліна, гідні витримати порівняння з колекціями [[Париж]]а. Державні гроші були використані на придбання [[іконопис]]у і примітивів в провінціях Італії, пам'яток середньовіччя в Єгипті, Сирії і, особливо, в Туреччині, ісламська імперія якої розташувалась на історичних землях зниклої Візантійської імперії. В межах зборів середньовічного мистецтва взагалі в Туреччині почали купувати і пам'ятки мистецтва Візантії, абсолютно не потрібні в мусульманській країні. Так в Берлін потрапили уламки скульптур, [[кераміка]], портретні [[погруддя]] доби згасання і кризи античної цивілізації, [[рельєф]]и, низка старовинних [[Надгробок|надгробків]], середньовічні [[Капітель|капітелі]] і [[Архітектура|архітектурні]] уламки <ref>Гос. Эрмитаж. Каталог выставки «Памятники византийской скульптуры. Из собраний Государственных музеев Берлина», М, «Наука», 1982</ref>. Але це були залишки візантійської культури, специфічні і відірвані від цілого, де не було найкращих її здобутків ( [[іконопис]]у, ювелірних виробів, [[Мозаїка|мозаїк]], [[рукопис]]ів і мініатюр).

* Не найкращим був і стан з вивчення культури Візантії і в [[Російська імперія|Російській імперії]], де цими проблемами наприкінці 19 ст. опікувалась мале число російських [[Наука|науковців]] і [[колекціонер]]ів. Оригінальні архітектурні споруди Візантії опинились у віддалених від російських столиць провінційних містах ( [[Севастополь]], [[Керч]], [[Феодосія]]), поруйновані і практично непотрібні. З поруйнованих візантійських базилік Херсонеса позабирали капітелі і мозаїки з підлог. Про відновлення хоча би однієї з ранніх базилік не йшлося ніколи ні за [[царат]]у, ні за доби [[СРСР]].

Пильну увагу приділяли лише зборам старовинних ікон, де ще не розрізняли суто візантійські зразки від зразків грецьких островів, Італії, Балкан і майстерень Київської Руси-України, виконаних під впливом здобутків візантійських майстрів. Невелика кількість архітектурних уламків і капітелей була придбана зі збірок Російського археологічного інституту в [[Стамбул]]і <ref>В. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 9</ref> та під час хижацьких розкопок в [[Херсонес]]і, [[Феодосія|Феодосії]] тощо. Комплексності в вивченні пам'яток в Росії не було ніколи, незважаючи на історичну традицію російського церковного життя в канонах Візантії.

На запізніле вивчення культури Візантії в Європі вплинули негативні інвективи [[Вольтер]]а, котрий всю культуру середньовіччя безпідставно вважав [[варвар]]ською і жахливою <ref>В. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 8</ref>. Нищівно-самовпевнена [[естетика]] 18 ст., орієнтована на пізнє [[бароко]] і легковажне [[рококо]], утримала панівні позиції до доби [[романтизм]]у, коли найкращі представники покоління '''оголосили важливими для культури і історії всі періоди минувшини'''. Науковці в Європі розвернулися до пильного вивчення [[середньовіччя]], а відтак &nbsp;— і до Візантії.

До 19 ст. більшість пам'яток Візантії на мусульманських територіях була знищена, пограбована, вивезена в інші країни, втратила історичні корені і [[провенанс]]. Частина споруд втратила історичні імена і отримала нові &nbsp;— арабські. Тому досі так багато ''турецьких назв у візантійських храмів'', бо нікому було ні вчасно описати їх, ні зберегти історичні назви, особливо в мусульманських [[провінція]]х. Частина візантійських споруд давно перетворена на мечеті, перебудована і отримала відповідне начиння. Мусульманська заборона на реалістичні зображення сприяла нищенню місцевими фанатиками ікон, очей і облич святих на [[мозаїка]]х і [[фреска]]х, на [[рельєф]]ах, котрі розбивали на шматки або переробляли на будівельне [[вапно]]. Навіть в православних країнах ( Сербія, Болгарія, Росія, Білорусь, Румунія ) століттями перебудовували і [[ремонт]]ували старовинні [[храм]]и, нищили фрески, записували наново фрески і збряклі ікони тощо. Із історії візантійського мистецтва таким чином випали в небуття і в ніщо цілі періоди. До руйнацій причетні також [[Війна|війни]], [[Пожежа|пожежі]], [[землетрус]]и.

Важливим свідоцтвом зацікавленості в Європі у вивченні проблем і наслідків середніх віків були періодичні видання. Першими подібними виданнями були «Живописні і романтичні подорожі», тобто [[альбом]]и з замальовками західноєвропейських [[собор]]ів і [[Замок|замків]], з описами архітектури і окремих антикварних речей. Тематику альбомів наслідували важливі для науки видання наукових журналів «Археологія», яке розпочали в Британії, де інтерес до середньовіччя пережив на початку 19 ст. чергове піднесення <ref>Труды Гос. Эрмитажа, [[Ленінград]], «Аврора», 1977, с.7 </ref>. До видання «Археології» приєдналося друкування «Записок» місцевими відділками істориків і антикварів, а [[1817]] &nbsp;р. свій перший том досліджень оприлюднило товариство істориків і антикварів [[Франція|Франції]]. Французи почали щорічно організовувати історичні [[конгрес]]и, а з [[1834]] &nbsp;р. Французьке національне археологічне товариство почало друкувати «Монументальний бюлетень».

До [[1916]] року вийшло 22 томи об'ємом в середньому по 800 сторінок кожний. В цей період у журналі, крім власне історичних, було багато текстів, присвячених релігійним питанням, а особливо історичному та духовному зв'язку між Візантією та Київською Руссю.<ref>http://byzantinorossica.org.ru/arv/arv/bibliography_Vizantiiskii_vremennik_list.php</ref>Під час [[Перша світова війна|Першої світової війни]] процес видання журналу був перерваний. З [[1915]] до [[1928]] року головним редактором був інший відомий візантиніст [[Успенський Федір Іванович|Федір Іванович Успенський]]. В цей період вийшло лише три тонкі випуски журналу&nbsp;— у [[1922]], [[1925]] та [[1927]] роках. У [[1928]] році Ф.&nbsp;І.&nbsp;Успенський помер і журнал був закритий через незацікавленість в історії допереворотного періоду [[1917]] &nbsp;р. більшовицьким урядом.

Не найкращим був і стан збереження візантійських пам'яток на теріторії [[СРСР]]. Згідно '''радянського циркуляру від [[1928]] року''' формально дотримувались хронологічного принципу : все вибудоване до [[1825]] &nbsp;р. вважали мистецькі вартісним ( у випадках необхідності дозволяли перебудовувати при збереженні фасадів, але необхідність знаходили завжди ), все після 1825 &nbsp;р. -&nbsp;— гідним знищення, перебудування чи пристосування до новітніх потреб. Підхід був абсолютно безглуздий, бо і серед старовинних споруд 11-14-18 століть '''не всі шедеври''', а серед споруд 19 ст. '''було чимало значимих і мистецькі важливих'''. Саме цей непрофесійний і безглуздий підхід приведе до знищення навіть архітектурних комплексів чи храмів 11-12 ст., на фундаментах яких урочисто поставили знаки з позначками про колишнє існування тут старовинних споруд середньовіччя ( Михайлівський Золотоверхий собор і монастир в Києві, Десятинна церква 17 ст. там же та ін.)

В 6 ст. &nbsp;н. &nbsp;е. Візантія переживала економічне і культурне піднесення. Завдяки військовим перемогам на заході до держави приєднали теріторії північної Італії, південний схід Іспанії, Сіцилію, Сардінію, Корсику, узбережжя північної Африки, Далмацию. Військові захоплення на сході були більш скромними -&nbsp;— до її складу входили Босфор, Херсон, Таманський півострів. Візантія на недовгий період завдяки захопленням імператора Юстиніана І мала найбільші власні розміри, яких не мала ні до, ні після. Посилення адміністративного тиску відбилось в христианізації [[Філософія|філософської]] думки та [[Мистецтво|мистецтва]], '''в ліквідації 529 року Юстиніаном І''' Афінського університету, головного центру світської науки і ще язичницької освіти в імперії<ref>Лихачева В. «Искусство Византии 6-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 40-41</ref>.

Купольні споруди стануть головувати в візантійській архітектурі з 6 ст. &nbsp;н.&nbsp;е. Саме до 6 ст. завершилось формування церковних обрядів, в першу чергу [[Літургія|літургії]]. Вона проводилась в центрі храму під куполом і неподалік вівтаря, що мимоволі сприяло виділенню його в структурі споруди. Нові храми будують в різних містах імперії від [[Равенна|Равенни]] до [[Єрусалим]]у, котрий поки що належить Візантії. Серед ранніх храмів доби Юстиніана &nbsp;— церква Св. Сергія та Вакха ( 527-536 527–536&nbsp;рр. ) Вважають, що ідея поєднання базиліки та купольного, центричного храму вперше була реалізована в [[Церква святої Ірини|церкві св. Ірини]] в Константинополі.

Першим п'ятибанним храмом Візантії вважають [[Церква Дванадцяти апостолів|церкву Святих апостолів]] в Константинополі. Церква давно поруйнована, але свого часу вразила візантійців і відвідувачів столиці, що відбилося в спробах повторити її план і об'єми. Серед численних місцевих повторів -&nbsp;— церква Сен Фрон в Перігьо на півдні [[Франція|Франції]] та [[Собор Святого Марка]] в [[Венеція|Венеції]]. Венеціанців настільки полонив красою храм Святих апостолів, що будувати головний храм Венеції в 11 столітті запросили візантійських [[архітектор]]ів.

В другій половині 9 століття візантійський престол у кривавих сутичках здобув Василій І (867—886867–886), засновник Македонської династії. Його прихід на трон був результатом убивства імператора Михайла ІІІ. Василій І Македонянин ініціював значне [[палац]]ове та [[храм]]ове будівництво. Серед низки започаткованих ним споруд сучасникам запам'яталась так звана Нова церква, прикрашена коштовними [[мозаїка]]ми та кольоровим [[мармур]]ом. Її схвальний образ зафіксував патріарх Фотій. План церкви нагадував храм Святих апостолів, мав п'ять бань. Споруда була центричною, рамена його хреста були однакові за довжиною. Церква була вщент поруйнована в роки Латинської імперії<ref>Лихачева В. «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986. с. 100</ref>.

Перший храм, що відігравав роль головного в столиці, вибудували за імператора Констянтина І на площі [[Августейон]]<ref>''Хронография [[Феофан Исповедник|Феофана]]'', год 5816 / 316</ref>. В історичних джерелах з цього приводу є розбіжності. Сократ Схоластик відносив перший храм до правління імператора Константина II. В період з 360 до 380 &nbsp;рр. храм належав [[Аріанство|аріанам]]. Імператор Феодосій ІІ передав його Григорію Богослову, котрого невдовзі зробили константинопольським [[архієпископ]]ом. Цей храм постраждав від пожежі 404 року під час народного [[повстання]]. Храм відновили, але він знову горів 415 року. Імператор Феодосій ІІ повелів відновити базиліку, котру прикрасили [[мармур]]овим декором. Базиліка Феодосія ІІ постраждає від пожежі 532 року під час повстання «Ніка». Величні залишки мармурового декору базиліки Феодосія ІІ знайдуть під час розкопок лише [[1936]] року і виставлять на подвір'ї. Відомості щодо базиліки Феодосія ІІ надто малі, але вона вже мала посвяту св. Софії, премудрості божої. За припущеннями, вона мала великі розміри та двоярусні бічні галереї на кшталт церкви святої Ірини, котру вибудували в той же період.

По придушенню повстання «Ніка» імператор Юстиніан І ( котрий ледь не втратив трон) дав наказ відновити храм, але з завданням зробити його найбільшим в імперії. Константинополь і до цього відігравав роль художнього центру, куди прибували талановиті майстри з усіх усюд. Імператор викупив земельні ділянки навколо руїн, споруди поруйнували і вивільнили ділянку для небаченого храму. Головний храм доручили проектувати і будувати двом архітекторам, імена яких дивом збережені з доби середньовіччя. Ними були [[Анфемій Траллський|Анфемій із Трал]] та [[Ісидор Мілетський|Ісидор із міста Мілет]], котрі вже відзначилися побудовою храму св. Сергія та Вакха. Освічені і обдаровані [[архітектор]]и були відомі також як автори [[Математика|математичних]] трактатів.

На будівництві працювало до 10 000 осіб щоденно. Використали найкращі будівельні матеріали ( [[мармур]], готові колони з [[Рим]]у та [[Ефес]]у, золото, срібло, коштовне каміння тощо). Будівництво тривало три роки і коштувало державі три річні бюджети. Храм вибудували неподалік від імператорських палаців на найвищому зі столичних схилів, аби його було видно з усіх кінців тодішньої столиці.

Висота Софійського собору &nbsp;— 55 метрів, діаметр бані &nbsp;— 31 метр, довжина храму досягала 77 метрів. Декілька століть цей храм був найбільшим в християнському світі. ( [[Собор Святого Марка]] в Венеції мав довжину 76, 5 метра разом із вівтарною частиною. Довжину Софійського собору перебільшать готичні собори Франції ).

Розвиток архітектури не припинився і в тривожну добу іконоборства. Він йшов шляхом пошуків нових різновидів хрестово-купольних споруд. Частина цих храмів або перебудована пізніше, або зруйнована.

Серед них &nbsp;— церква Св. Софії в місті [[Салоніки]], датована [[780]]-–[[797]] &nbsp;рр. Її вибудували на місці меншої церкви, збільшивши розміри до 35 на 43 метри. Центральний купол підтримували чотири напівкуполи, що утворювало хрест. Але простір храма вийшов більш статичний і важкуватий.

== Церква в Дере-Агзи і Чернігів ==

До візантійських церков, що випадково знайдені, але давно втратили власне історичне ім'я, належить церква в Дере-Агзи на півдні Малої Азії. [[Храм]] давно втратив не тільки ім'я, але і [[декор]] та всі [[дах]]и. Збереженість стін дозволила виміряти розміри та відтворити поземний план споруди. Церква була 21 метр завширшки та 39 метрів довжиною. В центрі &nbsp;— хрещата центрична структура, перекрита поруйнованим зараз єдиним куполом. Діаметр бані складав сім (7) метрів.

Дослідників пам'ятки архітектури здивували довершеність плану, виважене рішення хрестово-купольної композиції, збагачене на сході видовженим тричастинним [[вівтар]]ем, а на заході &nbsp;— [[нартекс]]ом та екзонартексом. Три нави церкви закінчувались трьома абсидами. Храм мав дві бічні прибудови-вежі, де розмістили сходи на галереї-хори. Вежі зі сходинками не затісняли внутрішній простір церкви і збагачували західний фасад споруди.

Незвичною сторінкою споруди в Дере-Агзи були дві гранчасті і центричні прибудови на південому та на північному фасадах. Це вказівка на ранній етап побудови малоазійського храму, коли за церемоніалом для нехрещених неофітів виділяли окреме приміщення -&nbsp;— баптистерій. Лише після обряду хрещення їх допускали до постійної громади вірян в храм. (Згодом і обряд хрещення перенесуть в храм, а необхідність в окремих хрещальнях відпаде.)

Початок кам'яного будівництва візантійського зразка в Київській Руси-Україні датують останніми десятиліттями 10 століття<ref>Комеч А. И. «Древнерусское зодчество конца 10-начала 12 вв.» М., «Наука», 1987, с.133</ref>. [[Спасо-Преображенський собор (Чернігів)|Спасо-Преображенський собор в місті Чернігів]] почали будувати за наказом князя Мстислава Володимировича, коли той на недогий період не поступався впливовістю київському узурпатору, відомому як [[Ярослав Мудрий]]. В рік смерті чернігівського князя ( [[1036]] ) храм встигли вибудували лише на 3,5 або чотири метри<ref>Комеч А. И. «Древнерусское зодчество конца 10-начала 12 вв.» М., «Наука», 1987, с.135</ref> . Прагнення мати у власному центрі князівства довершений храм спонукало до копіювання тих візантійських храмів, яскравий зразок яких являла церква в далекому Дере-Агзи. Провінційні майстри навряд чи були в Дере-Агзи, але точно перенесли всі споруди малоазійської церкви в [[Чернігів]]. Тотожність планів церкви в Дере-Агзи та в Чернігові довели розкопки. Обидва храми, незважаючи на значну географічну відстань, успадкували єдину планувальну схему. Відмінностей небагато. Чернігівський храм був вибудований дещо грубувато, відсутній не потрібний тут екзонартекс, а вежа ліворуч вибудована круглою. Тоді як в церкві Дере-Агзи професійно витримано симетрію, тому обидві вежі квадратні, а фасади відтворені більш професійно і якісно.

== Зразки 10-12 ст. ==

Тривалий розвиток хрестово-купольної архітектури у 7-8 століттях н.&nbsp;е. став головувати, а згодом витіснив із візантійської архітектури [[Базиліка|базиліку]] як тип. Хрестово-купольна архітектура стала єдино сприйнятою, практично обов'язковою. В цьому теж був відбиток давнього відходу візантійського мистецтва від античних прототипів, подолання античного спадку, як то було в [[живопис]]у і, досить послідовно, в візантійській [[Скульптура|скульптурі]].

На ранніх етапах розвитку візантійської архітектури будівничі і замовники мало звертали уваги на [[фасад]]и споруд, переносячи всю силу вражень на інтер'єри храмів, прикрашених кольоровими [[мармур]]ами, коштовними металами, [[мозаїка]]ми, тканинами тощо. Візантійська архітектура 10-12 ст. практично відмовилась від величних споруд, а типові храми не перебільшують в довжину 30-39 метрів. Так, візантійський історик [[Михайло Псьол]] вважав церкву св. Георгія в Манганах надто великою, тоді як її довжина досягала лише 30 метрів. Зменшення храмових розмірів пояснюють замовами окремих монастирів, окремих феодалів у власних маєтках, релігійними громадами міського кварталу, провінційного міста чи села. Нарешті стали звертати увагу і на зовнішні фасади храмів. Фасади почали відігравати власну роль, вони більш пов'язані з композицією храму, їм притаманна пластичність, ритмична побудова, котра віддзеркалювала внутрішню побудову споруди. В архітектурі виокремлюються місцеві школи &nbsp;— в Греції, в Македонії, в Грузії, в Сербії і слов'янських державних утвореннях. Головує константинопольська архітектурна школа, саме тут ще активно будують ( храм Петра і Марка 9-го століття (нині мечеть Аттік-Мустафа-джамі), церкву Христа Акаталепта (нині мечеть Календер-джамі), надгробкова церква візантійського [[імператор]]а Романа Лакапіна (920-944920–944) &nbsp;— [[Мірелейон]] ([[мечеть]] Бодрум-джамі). Остання вибудувана на штучній платформі і мала два поверхи, але її довжина тільки сімнадцять (17) метрів. Зате [[фасад]]и церкви Мірелейон пластичні, прямокутні лопатки замінені на напівколони, дивує ретельна, високоякісна, цегляна кладка, що стала додатковим засобом декору і виразності всіх її [[фасад]]ів. Не мав невеликий храм і звичних хор. З [[1986]] року споруду колишньої церкви [[Мірелейон]] ремонтували ( відновлені [[дах]]и, [[Вікно|вікна]] і дерев'яна [[галерея]] на місці колишнього [[екзонартекс]]а) і передали під місцеву мечеть.

Дослідники помітили, що монументальна храмова архітектура навіть в Константинополі не мала нових принципових рішень в першій половині 12 століття<ref>«Культура Візантии, вторая половина 7-12 веков», М., «Наука», 1989, с.501-502</ref>. Гордовиті візантійці не помічають значних і позитивних зрушень в романській архітектурі [[Франція|Франції]] і [[Іспанія|Іспанії]], нічому у них не вчаться. Візантійську архітектуру практично неможливо зарахувати до [[Романський стиль|романської архітектури]] (настільки вона особиста і орієнтована на власні стародавні зразки), тоді як романика у Франції логічно перейде в величну [[Готика|готику]]. Колишні західноєвропейські учні у Візантії &nbsp;— давно її наздогнали і в освіті, і в творчості, і перебільшили в інженерно-будівельних навичках і відкриттях. Вони творчо переробили колишній римський тип [[Базиліка|базиліки]], виробивши також власні блискучі і самостійні рішення [[фасад]]ів, [[дах]]ів, системи опор-стовпів і невізантійського декорування (відмова від мозаїк на склепіннях, поширення вітражного мистецтва, власний розвиток скульптурного декору). Архітектура Франції на цьому етапі практично повністю відмовилась від купольної архітектури візантійського зразка і замінила її [[нервюра]]ми, здатними перекривати як симетричні, так і несиметричні приміщення, ретельно розробила інженерну складову готичної каркасної конструкції. З'явився відчутний розрив як між планами храмових споруд Візантії і Франції 12 століття, так і між їх інженерними розрахунками, декором [[фасад]]ів і [[інтер'єр]]ів, був відчутний розрив між будівельними матеріалами і будівельними технологіями. Висотні стіни французьких храмів створені з тесаного каменю, каркасна система готичних споруд надала можливість надто збільшити [[Вікно|вікна]], прикрашені [[вітраж]]ами. Візантійці практично відмовились від круглої скульптури, котра нагадувала їм ідоли язичників. '''Готична скульптура Франції і Німеччини переживе новий злет і розквіт, другий після [[Античність|античності]] в Європі'''.

В візантійських провінційних містах практично неможливо знайти собори, де б могло розміститися усе місто. Навпаки, все місто спокійно могло розміститись в головному готичному соборі провінційної Франції, бо '''гнучка готична система ( на відміну від візантійської ) дозволяла створити собор будь якої довжини'''. (Технологічні обмеження були лише по висоті <ref>Муратова К. М. «Мастера французкой готики 12-13 веков», М., «Искусство», 1988, с. 237</ref>)

В 11-12 століттях Візантія перейшла в добу розвинених феодальних відносин. Завершувалось формування великих земельних володінь як [[Феодалізм|феодалів]], так і візантійських [[монастир]]ів<ref>Лихачева В, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 134</ref>. [[Рабовласництво]] зберігається, але його витісняє закріпачення селян і частки рабів. В державі смута, візантійські імператори намагаються утримати владу і проводять низку реформ, спрямованих на зміцнення власної влади<ref>Лихачева В, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 134</ref>, хоча це не завжди спрацьовує, не допомагає. Так, історіограф і [[письменник]] [[Михайло Пселл]]( 1018-11961018–1196) працював впродовж життя при шести візантійських імператорах...імператорах…

Столичний Константинополь ще залишається центром з помітною будівельною активністю. Перш за все це монастирське будівництво. Кожний із патріархів, заступаючи на престол, починав будівництво нового [[монастир]]я, котрий підтримує все власне життя. Так, Михайло Керуларій заснував монастир власного патрона &nbsp;— Архангела Михаїла, Константин Ліхуд &nbsp;— церкву і монастир Богородиці, Іван Ксифилін &nbsp;— монастир Аргурія тощо. Нові споруди будують на горі Афон, на півострові Халкідіка.

В 11 столітті виникає і типова схема розбудови монастиря візантійського зразка. Це комплекс споруд сакрального, господарчого і житлового призначення. Територію облямовували фортечні мури з брамою і вежами. Монастир мав відокремлювати чернецтво від грішного світу. Вхідна бара була одна, котру зачиняли на ніч і відкривали лише вранці. Головував на території кафолікон -&nbsp;— головний храм. Серед житлових і господарчих споруд -&nbsp;— келії, [[трапезна]], [[склад]]и, власна [[лікарня]], [[скрипторій]], котрі часто перебудовували.

Чим більшим був монастир, тим відповідно більшим і складним за архітектурою був його головний храм, як [[Осіос-Лукас]] в Фокіді. Він вибудований [[1011]] року за наказом імператора Василя ІІ Болгаробойця в пам'ять перемог над болгарами.

Головний храм монастиря [[Осіос-Лукас]] в Фокіді хрестово-купольний, але видовжений за віссю схід -&nbsp;— захід через наявність [[нартекс]]а. Він однобанний, діаметр якої лише дев'ять метрів. Баня невисока, приземкувата, гранчаста, з обмеженою кількістю віконних отворів. Мури храму товсті, єдина окраса фасадів &nbsp;— подвоєні вікна. Землетруси примусили зміцнити мури храму товстими контрфорсами. Збережені старовинні [[мармур]]и на підлогах, [[Фреска|фрески]] і [[Мозаїка|мозаїки]] &nbsp;— лише фрагментами. Кафолікон ( головний храм ) [[Осіос-Лукас]] в Фокіді став зразком для побудови храму в [[Монастир Дафні|монастирі Дафні]] поблизу Афін, але храм останнього помітно менший за кафолікон [[Осіос-Лукас]].

[[Імператор]] Мануїл Комнін [[1150]] року наказав вибудувати новий [[палац]] (Влахернський), але подалі від старого Великого, біля фортечних мурів, котрі спускались до затоки Золотий Ріг<ref>Лихачева В, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 137-138137–138</ref>. Назва «" [[Малий Влахернський палац|Влахернський палац]] »" походить від близькості до церкви Богородиці Влахернської, де головною реліквією вважали ризи Богородиці. Саме у Влахернському палаці була резиденція візантійського імператора Ісаака Ангела, коли Константинополь захопили хрестоносці [[1204]] року і на руїнах Візантії виникає низка дрібних державних утворень, малих імперій<ref>Лихачева В, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 138</ref>.

Характерною особливістю 11-12 ст. були досить широкі зв'язки Візантійської імперії з іншими державами, особливо з Грузією, Сербією, Півднем Італії, Венецією, Київською Руссю.

До кола візантійських споруд слід віднести і Софійський собор в Києві. В той період точилася гостра боротьба культури низового народу з культурою феодально-церковною<ref>Кресальний М. Й. «Софійський заповідник у Києві», 1960, с. 15</ref>, провідниками якої були місцеві князі і візантійське священство. Створенню Софійського собору передувала [[Десятинна церква]], зведена за князя Володимира у [[989]]-–[[996]] &nbsp;рр. Вона була тринавна, хрестово-купольна, триапсидна з шістьма внутрішніми стовпами. Згодом її облямували відкритими галереями з трьох боків.

Збільшення міста і вірян спонукало до побудови нового і більшого храму. Його вибудували на шляху від Золотих воріт до князівського центру і помешканням (палацу) міста Володимира.

Показовою для візантійської споруди долею може служити Софійський собор в Києві. Запрошені майстри не відрізнялись новаціями в архітектурі, тому збільшення храму досягнуто лише за рахунок збільшення нав, їх п'ять. Не дуже відрізнявся Софійський собор ні композицією, ні розмірами. Це хрестово-купольний храм з хорами для князя і наближених до нього осіб та прибудованими зовнішніми галереями. Ширина центральної нави сім з половиною (7,5) метрів, котру перетинає [[трансепт]] того ж розміру. Перехрестя нав перекрито банею не круглої, а параболічної форми з внутрішнім діаметром сім з половиною (7,5) метрів. Найбільша висота первісного храму від підлоги до зеніту досягала 29 метрів<ref>Кресальний М. Й. «Софійський заповідник у Києві», 1960, с. 73</ref>. Тобто, Софійський собор в Києві не надто відрізнявся розмірами від типового храму Візантії тої доби. Як і Десятинну церкву, з трьох боків собор оточили відкритими одноповерховими галереями.

Прорахунки будівничих і нестача їх освіти під час будівництва викликали необхідність зміцнення споруди, котра пішла тріщинами. Мури Софійського храму зміцнили системою піварок ([[аркбутан]]ів). Дослідники в 20 ст. пояснили це малою глибиною закладання підмурків собору та нерівномірністю осаду готової споруди<ref>Кресальний М. Й. «Софійський заповідник у Києві», 1960, с. 87</ref>.Кресальний М. Й. зауважив, що первісні фасади собору дійшли до середини 20 ст. дуже зміненими, практично невпізнаними через [[Пожежа|пожежі]], перебудови і руйнації, через які пройшов собор. Руйнації і перебудови мали місце і всередині споруди. Так, в 17 ст. завалилася трипрорізна арка, котра замикала західну частину планового хреста, котру так і не відбудували ( два її гранчасті стовпа виявили дослідники лише [[1939]] року).

Достеменно невідомо, як саме князь і князівське оточення піднімались на хори. Можливо, первісно існував окремий перехід до собору із палацу, який не збережено. Це типова візантійська система зв'язку храму з палацом володаря, яку мали наслідувати і київські князі. Згодом вибудували сходові вежі. Південо-західна вежа вбудована в кут між південною галереєю та нартексом. Поряд з нею колись обладнали невелику прямокутну хрещальню, прикрашену [[стінопис]]ами. Пізньою за часом побудови була північно-західна сходова вежа на хори. Вона асиметрична і за розташуванням на фасаді( симетрії не дуже дотримувались середньовічні будівники), і за поземним планом. За припущеннями, створення сходових веж передбачалось в первісному начерку плану. Але уповільнене будівництво храму впродовж декількох десятиліть обумовило будівництво собору частинами, тому до побудови сходових веж звернулись в останню чергу. Хрещате розпланування в центрі собору добре виявлене фіксаційним планом 2-го поверха. Кутові приміщення обабіч хреста на заході з центральним стовпом посередині були перетворені на світські приміщення для князівських зборів.

* [[1125]] &nbsp;р. поховано Володимира Мономаха.

* [[1154]] &nbsp;р. -&nbsp;— Вячеслава Володимировича, сина Володимира Мономаха<ref>Кресальний М. Й. «Софійський заповідник у Києві», 1960, с. 22</ref> .

== Архітектурний консерватизм ідей ==

Хрестово-купольна архітектура Візантійської імперії абсолютно відмовилась від античної ордерної системи<ref> «Всеобщая история искусств», т 2. М., «Искусство», 1960, с. 54</ref>. Важкі маси візантійської архітектури та її важкі опори не підкорені раціональному ордерному ладу. Тектоніка візантійського храму має власну логіку, але сполучає різні елементи і різні масштаби цих елементів. Втрачене і співвідношення архітектури з масштабом реальної людини, яким відрізнілась архітектура Стародавньої Греції. Вплив на людину зберігався, але це вплив підкорення, відриву від реальності заради спорідненості з небом і Богом, спорідненості з вічністю і заради обіцянки вічного життя після смерті.

* [[Спасо-Преображенський собор (Чернігів)]]

* [[Середньовічна культура]]