Відмінності між версіями «Литовсько-Руська митрополія»

м
Відкинути редагування 91.124.33.151 до зробленого Green Zero
м (Відкинути редагування 91.124.33.151 до зробленого Green Zero)
== Історія митрополії ==
 
На початку XIV століття, після того, як більшість українських земель, в тому числі й [[Київ]], увійшли до складу [[Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське|Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського]] - особливо гостро стало питання окремої митрополії. [[1300]] року тодішній [[Митрополити Київські|київський митрополит]] [[Святитель Максим|Максим]] (грек за походженням) переїхав з Києва до [[Володимир-на-Клязьмі|Владимира-на-Клязьмі]] - столиці підтримуваного татарами Великого князівства Владимиро-Суздальського і таким чином офіційно здійснив те, що до нього неофіційно практикували деякі його попередники. Перенесення митрополичої кафедрикатедри, (при цьому залишивши за собою титул «Київського», митрополити підтримували політику північних князів), викликало великі ускладнення в житті православних на Литовсько-Руських землях.
 
Стараннями Великого князя Литовського [[Гедимін]]а, після 1300 року, [[Константинопольські патріархи|Константинопольський патріарх]] [[Йоанн XIII Гликіс|Йоанн XIII Добрий]] (1316-1320) заснував{{fact}} Литовсько-Руську митрополію з центром у Новгородку. Точна дата заснування митрополії невідома, деякі джерела вказують на 1302-1305 рр., інші називають 1317 рік. Але точно відомо, що 1329 року [[Митрополити Литовсько-Руські|Литовсько-Руський митрополит]] Ф[[митрополит Теофіл|еофілТеофіл]] брав участь у патріаршомупатріяршому соборі в Царгороді. Але вже 1330 р. митрополит Київський (Московський), грек Ф[[Феогност|еогностТеогност]] приїздив на Волинь «за спадщиною по митрополитові ФеофіловіТеофілові». В каталозі архієрейських кафедркатедр зазначено, що цю кафедрукатедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко може нею правити»{{fact}}. Після того активними діями того ж ФеогностаТеогноста та{{fact}} великого князя Московського Семена Гордого [[1347]] року було скасовано [[Галицька митрополія|Галицьку митрополію]].
 
З 1351 по 1354 рік, в Києві правив [[Митрополит Теодорит|Митрополит Феодорит]]. Деякі дослідники вважають, що його підтримував князь [[Любарт Ґедимінович]]. ФеодоритТеодорит був офіційно висвячений на Київського митрополита, але рукоположив його не Константинопольський, а болгарський патріарх у Тирнові. Митрополіт ФеодоритТеодорит жив у Києві, де його підтримувало місцеве населення{{fact}}. Крім Київщини, нового митрополита визнали Чернігівщина, та деякий час - Твер. Але [[1354]] року патріарший собор визнав неправомочним призначення ФеодоритаТеодорита, і він мусив залишити митрополичу кафедрукатедру.
 
У 1353-1354 рр., після смерті ФеогностаТеогноста, за митрополичий престол боролися у Києві та в Царгороді. Майже одночасно до Константинополя приїхали - ставленик Москви [[Олексій (Бяконт)|Олексій]] та ставленик Великого князя [[Ольгерд (князь)|Ольґерда]] - Роман.
 
Питання підлеглости українців Московському митрополитові загострилось через те, що [[Олексій (Бяконт)|Олексій]] (син чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хрещеник великого князя [[Іван Калита|Івана Калити]], близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за його дитинства) був речником політики Москви. Основи його політики були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Ольгерд добре розумів, чим загрожує [[Велике князівство Литовське|Литовсько-Руській державі]] зайняття митрополичої кафедрикатедри промосковським політиком. Після різних перипетій патріярх іменував у [[1353]] році Олексія митрополитом «Київським і всея Руси», а в [[1354]] році Романа — митрополитом Литовським і Малої Русі з єпархіями — Полоцькою, Туровською і кафедроюкатедрою в Новгородку (тепер [[Білорусь]]). Цим рішенням відновлювалася Литовсько-Руська митрополія. Так здійснилося прагнення Великого князя Литовського мати окремого митрополита й припинити церковну пов’язаність православної Литви із митрополитом «київським і всієї Руси», що тоді проживав переважно у Москві й підтримував великодержавницькі прагнення московських володарів.
 
[[1356]] року до Литовсько-руської митрополії офіційно було приєднано Галичину. Однак, як сказано у рішенні царгородського синоду від [[1361]] р., Роман «прагнув чогось більшого» - претендував на звання митрополита Київського. Як і ФеодоритТеодорит, він жив у Києві, відправляв там службу Божу на власному престолі, і навіть зумів підпорядкувати собі Брянське єпископство. Проте, [[1362]] року, після смерті Романа, Константинопольський патріарх не призначив нікого на його місце, і Олексій залишився єдиним митрополитом.
 
Зусиллями московських князів та митрополита, [[1364]] року патріарх [[Філотей Коккін|Філотей]] мав намір підтвердити ліквідацію Литовської митрополії, звівши її до рангу «київського єпископства», підлеглого Олексієві. Однак ця трансформація так ніколи й не була втілена в життя, хоча саму грамоту було внесено до Святого Кодексу (до патріарших архівів).
Патріарх його призначив з тією умовою, що після смерті Олексія він буде митрополитом Києва і всієї Русі. Олексій помер у 1378 році. Проте московські князі намагались поставити своїх митрополитів – [[Пимен]]а та [[Святитель Діонісій|Діонісія]], але вони не були висвячені патріархом. 1386 року Кипріян підпорядкував собі цілу митрополію. А 1401 року його стараннями було підпорядковано та зліквідовано Галицьку митрополію.
 
1370 року польський король [[Казимир III Великий|КазимирКазімір]], на прохання православних галицьких князів і бояр, вислав до Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не пропав закон русинів». На випадок відмови патріархапатріярха, КазимирКазімір попереджав, що тоді «прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх поставив Антонія митрополитом, а після його смертысмерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу Ягайла, поставив митрополитом ІоанаІвана, єпископа Луцького (1392-1415).
 
1406 року, після смертісмерти Кипріяна, [[Вітовт]] просив Константинопольського патріархапатріярха висвятити окремого митрополита Київського, але патріархпатріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека [[Фотій (митрополит Київський)|Фотія]], як єдиного митрополита. Погодившись на це, Вітовт зажадав від Фотія, щоб він жив у Києві. Але, пробувши недовго до Києва, Фотій переїхав до Москви, забравши з собою багато цінних речей.
 
Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив здобути окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав, що «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні …».
 
Соборами єпископів православної церкви 1415 р. в [[Новгородок|Новгородку]] (березень, серпень, листопад) було вирішено поставити митрополитом «Церкви Київської і всієї Русі» [[Григорій (Цамблак)|Григорія Цамблака]]. Це поставлення зустріло шалений опір Московського митрополита Фотія та московських князів. Спочатку, з своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріархапатріярха свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського монастиря, Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак до патріархапатріярха приїхали посли з дарами від Фотія і «відмовили» патріарха та скомпрометували Григорія. Тоді, на другому соборі, Вітовт з єпископами знову звернувся до патріархапатріярха з проханням висвятити митрополита, обраного самим патріархомпатріярхом. Відповіді не одержано.
 
Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав у Новгородку собор єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький, Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та Холмський — з Галичини; священики та багато князів, бояр та української шляхти. Собор висвятив на митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор мотивував його обрання прикладами [[Клим Смолятич|Клима Смолятича]] 1147 р., а також подібними прецедентами в Болгарії і Сербії. Таким чином [[Руська православна церква]] виявилась фактично розділеною між Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським та [[Московське князівство|Московським князівством]]. Обрання Цамблака викликало спротив Фотія та, відповідно, обурення патріархапатріярха.
 
Попри це, Литовський митрополит провадив активну діяльність. У 1418 році він був присутнім на [[Констанцький собор|соборі у Констанці]], де, серед іншого, було подолано результати [[Західна схизма|великого розколу]] католицької церкви та вирішувалась справа [[Ян Гус|Яна Гуса]]. Посольство з Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на укладення унії Східної та Західної Церков, чого, мовляв, бажають багато православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію можна тільки через скликання собору з участю видатних богословів і знавців з обох сторін. Такий спосіб укладення унії не відповідав бажанням папи, і на цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені репрезентацією Цамблака.