|
Але, якщо п'ятничанська дерев'яна церква Святої Параскевії у 1742 році була вже «стара» і вимагала «значної реставрації», то це означало, мабуть, тільки одне: що це одна зі старіших, на той час, дерев'яних церков на Львівщині. Вік дерев'яної церкви до першої значної реставрації, як підказують приклади інших дерев'яних церков, це 100–150 років, якщо не було інших стихійних пошкоджень — від пожежі, бурі тощо (про що, звичайно, згадувалося). Напрошується висновок, що п'ятничанська дерев'яна церква Святої Параскевії була побудована, щонайменше, на початку XVI ст., якщо не на переломі XV–XVI ст. А це, в свою чергу, підказує висновок, що П'ятничани як село засноване ще раніше. А, якщо взяти до уваги ще наявність на землі П'ятничан важливого шляху та оборонної башти, що є, мабуть, залишком оборонного городища ХІІІ-XIV ст., то можна зробити висновок, що П'ятничани це одно зі старіших сіл Львівщини, яке могло, правдоподібно, існувати в княжий період.
== У складі Австро-Угорської імперії Габсбургів ==
Коли після першого розподілу Речі Посполитої, у 1772 році,року Галичина ввійшла до складу Австро-Угорської імперії, на землях Бібреччини крім того, що вона стала належати тепер до Бережанського округу, практично нічого не змінилося. Безпосередні власники земель і сіл, а звідси і селян залишились ці ж самі - — магнати та дрібні орендарі. Мінялися і дальше тільки їх прізвища, а мінялися знову ж таки досить часто.
Так, зЗ 1780 року власником бібрецьких земель був граф Скарбек. В 1790 році ці землі купує вже Казимир Красінський.
А забігаючи дещо в перед, слід сказати, що підПід час ліцитації, яка відбулася в 1830 році,року село П'ятничани разом з цілим бібрецьким староством (тобто цілу «бібрецьку державу»), за 71000 золотих купили брати Ян та Август Чайковські. Куплену землю і села вони поділили на дві половини: Ян Чайковський осів в Бібрці, де незабаром побудував невеликий, але гарний палацик в псевдобароковому стилі, з офіцинами та господарськими приміщеннями, які навколишнє населення почало називати «білим двором»; Август осів в П'ятничанах, а свій двір розташував у північній околиці села, на пагорбі покритому лісом, на якому побудував строгий двоповерховий будинок, в класичному стилі, та господарські приміщення. Цю околицю п'ятничанці називали «Кучерешкою». До речі, за даними Географічного Словника в 1880 році, ще один з родини галицьких землевласників у Бібреччині - — Чайковських, а саме - — Валерій, проживав у відновленому [[Свірзький замок|Свіржському замку.]]
В той час, в кінці XVIII - — на початку XIX ст., село П'ятничани залишаються й надалі ще невеликим селом. В 1785 році згідно з архівним записом, в селі було 29 дворів та 186 чоловік населення.
Докладний перелік грунтів та посілостей п'ятничанської церкви, з точним визначенням їх розташування щодо земель п'ятничанських селян, бачимо в офіційному описі складеному 29 серпня 1798 року.
;'''Опис грунтів та посілостей парохії церкви Св. Параскевії села П'ятничани'''
# Отець парох посідає «Під Горою» площу, на якій стоїть священича резеденція з грунтом, запустом, садом і городом на доброго пів дня оранки, на якій знаходяться церква з цвинтарем — о межу одну на схід запусту Яцка Парадзяна і від півдня, а від заходу з другої порожнього городу, і простягається на північ від потічка, що пливе через село, як свідчить візитація Vi Erectionis Sub №1№ 1. Lit.
# Посідає поле за селом, ниву одну на день оранки, о межу з одного боку Федька Федоришина, а з другого Песька Паша.
# На «Кривім» також ниву, на один день оранки, з тими ж межами.
# На так званому «Жолобі» посідає клин на день оранки, о межу з одного боку пасовиська Войцєха Осінського, а з другого - — біля дороги, що йде до Бертешова.
# Від Репехівської границі дві ниви, днів на два оранки, о межу з одного боку ниви Леська Паша, а з другого — Степана Гуменного.
# Під «Свиною» від Соколівської границі ниви дві, днів на два оранки, о межу з одного боку Івана Федоришина, а з другого - — Соколівська границя, де в кінці цих нив посівне місце з Бережником.
# «За Хрестом» поле до пів дня оранки, о межу з одного боку Івана Федоришина, а з другого - — Соколівська границя.
# «За Люзком» стаї, на пів дня оранки, лежить о межу з одного боку Леська Паша, а з другого — Івана Федоришина.
# «На Грабові» дві ниви, днів на два оранки, але з ниш одна заросла вільшиною, о межу з одного боку Леська Паша, з другого — Леська Гвозда.
# Вище загумінків Івана Федоришина — одна нива, на один день оранки, о межу з одного боку цього ж Івана, а з другого - — Леська Паша.
# У «Верховині» одна нива, на один день оранки, о межу з одного боку Леська Паша, а з другого — Леська Гвозда.
# На «Могилках» — нива на один день оранки, о межу з одного боку Івана Шлияна, а з другого - — Івана Колодійного.
# На «Зайчій долині» — дві ниви, на добрих два дні оранки, о межу з одного боку Федька Микуша, а з другогт Федька Шлияна.
# На цій же долині — клин, на якому березняк, сіножатщ косарів на три, о межу з одного боку сіножаті колоністів, а з другого — сіножать порожня, і нижче цього клину знаходиться сіножать на одного косаря, яка лежить з одного боку сіножаті колоніської, а з другого — Гвоздової.
# На долинах, що називаються «першими», є три ниви поля, на три дні оранки, о межу з одного боку Дмитра Балука, а з другого — порожня.
# На «задніх» долинах є три ниви, днів на три оранки, о межу з одного боку Івана Колодійного, а з другого - — Шлияна, в кінці ціеї ж ниви є поле на пів дня оранки, з одного боку Івана Шлияна, а з другого - — Сенишиної, пустого.
# На т. зв. «середній» є поле корців на п'ять засіву, гар 29 (гар-колишня назва міри ємності, що дорівнювала 3,76 л), згідно з комплянацією; за інше колоністам відступлено, як засвідчує.
Цікаво, що деякі з цих назв — «Жолоб», «За хрестом», «Могилки», — сьогодні мешканці П'ятничан умісцевити вже не можуть.
;Ще черезЧерез 16 років (на підставі опису грунтів та посілостей п'ятничанської парохії з 1798 року) основними власниками грунтів в П'ятничанах (які сусідували через межу з церковними), були вже: Яцек Парадзян, Федько Федоришин, Лесько Паш (шість разів), Войцех Осінський, Степан Гуменний, Іван Федоришин (чотири рази), Лесько Гвозд, Іван Шлиян (три рази), Іван Колодійний (два рази), Федько Микуш, Федько Шлиян, Дмитро Балук, Сенишина. Найбагатші з них це: Лесько Паш, Іван Федоришин, Лесько Гвозд, Іван Шлиян, Іван Колодійний. А були ще бідні - — загородники, комірники та інші.
Опис грунтів та посілостей п'ятничанської парохії з 1798 року стверджує також, що в другій половині XVIII ст. П'ятничанах, в північно-західній частині, проживали вже німецькі колоністи. Свою частину села вони назвали Мільбах ((нім. Muhlbach) — дослівно - — млин (Muhle) і потічок (Bach)), тобто Млинівці або Мельники, так само, як звався хутір в західній частині села, з яким вони були по-сусідству. Тут, де протікають й надалі два невеликі потічки, що зливаються в один, був в минулому водяних млин і жили тут мельники, що його обслуговували. Місце для цього тут дуже придатне. Однак, млин цей не зберігся. І, можливо, тому, що трохи дальше на південь, в селі Сенів був на цьому ж потічки ще один водяний млин, який стоїть ще сьогодні. Поява німецьких колоністів на землях Львівщини пов'язана з переходом Галичини в 1772 році до складу Австро-Угорської імперії. На землях Бібреччини, крім Мільбаху (рік заснування якого — 1786 р.) появилося тоді ж ще декілька таких колоній, зокрема колонія Ернсдорф (нім. Ernsdorf) — дослівно - — Ернестове село), всього кілометр на південь від Бібрки (тепер село [[Благодатівка (Перемишлянський район)|Благодатівка]]).
;В 1820 роціроку Францісканська метрика називає таких селян-землевласників у П'ятничанах: Балук Ілько, Балук Лесько, Балук Микола, Балук Яцко, Головчук Ілько, Задерецький Павло, Заремба Іван, Колодійний Василь, Микуш Петро, Парадзян Михайло, Пищула Іван, Рудий Федір, Телішевський Андрій, Федоришин Василь, Шлиян Іван, Шлиян Тимко та Шпак Ілько.
Суттєвим доповненням Францісканської метрики є кадастрова карта П'ятничан з 1845 року.
Деякі зміни у житті селян можна спостерігати після реформ і, зокрема, після скасування австрійською монархією, у травні 1848 року, [[панщина|панщини]]. Селяни стали вільними.
В [[1867]] році, вроку наслідоквнаслідок адміністративної реформи в Галичині, проведеної урядом [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]], створено Бібрецький повіт, з центром в місті Бібрка, який вже в наступному, 1868 Році, названо староством. До Бібрецького повіту входило спочатку 90 громад, а згодом — 127, в тому числі і село П'ятничани.
В 1880 році в П'ятничанах було 265 мешканців, а 29 на території двірській ([[фільварок|фільварку]] — Ц. З.), і в Мільбаху 154 мешканці.
Ліс в кінці XIX ст. покривав майже всю північну частину п'ятничанських пагорбів і простягався від тодішнього Мільбаху аж до села Репехова на сході, а на півночі — до Серник. Частина цих лісів займала і південні п'ятничанські пагорби, зокрема — південно-західні. В цьому ж Географічному Словнику згадується, що: «При дорозі до Рогатина стоїть у лісі коло П'ятничан добре збережена вежа і, здається, рештки монастиря». Отже, південні пагорби п'ятничанської долини теж були лісистими. В 1939 році залишки тих лісів на південних п'ятничанських пагорбах ще зберігалися, а називали їх: «громадський», «ліски», «соснина», «дубина» та ін. І, мабуть, саме наявність великих лісів, зокрема на північних пагорбах п'ятничанської долини, в деякій мірі довго стримувала розбудову села. А вирубання їх в другій половині XIX ст. дало можливість перенести забудову і на північий бік дороги.
Але, і в кінці XIX ст. село П'ятничани займало ще в основному південно-західні землі сьогоднішнього села, тобто південну сторону гостинця, від башти на заході до церкви і цвинтаря на сході, а від півдня було обрамлене лісом. В селі проживало на той час 265 чоловік, на фільварку — 29 і в Мільбаху — 154 мешканців.
П'ятничанська дерев'яна церква, що стояла на пагорбі на східній околиці села, була вже стара і вимагала значної реставрації. Не було в селі і свого священника, що на той час мало не мале від'ємне значення, бо ж парохіальний уряд тоді дуже часто був єдиним українським урядом в селі. Нема в архівних записах жодної згадки і про будь-яку тогочасну п'ятничанську школу, хоч в сусідних селах Соколівці та Кологурах, загальні філіальні школи вже діяли.
Були в селі свої ремісники — теслі, столярі, ковалі, стельмахи, а також кравці, шевці. Хоч не можна впевнено сказати, що в П'ятничанах усі ці ремісники перебували одночасно. Перша філіальна народна школа, що підлягала наглядові повітової шкільної ради, відкрилася в П'ятничанах на початку XX ст. Імена перших вчителів у П'ятничанах, які пам'ятають старші люди, це вчителька Ворона (Врона ?), після неї вчителька Павліна Когутівна і, врешті, вчитель Кулак. Всі вони були українцями і навчання в школі велося українською мовою.
На початку XX ст. село було вже значно більше і, зокрема, за рахунок дальшої забудови північної сторони п'ятничанської долини, бо південна сторона у східній її частині, не була придатна для цього, крім декількох невеликих площ. І, саме, на одній з них була побудована сільська школа, а по сусідству — нова мурована церква.
Точна дата побудови п'ятничанської школи, на жаль, не відома. Однак, будували її, у два етапи. Спочатку це був довгий будинок фронтом на північ, до дороги, збудований на каркасній дерев'яній основі й «валькований», під солом'яною стріхою, в якому в східній його частині було велике приміщення класу з п'ятьма великими вікнами, у західній, меншій частині — мешкання вчителя, що складалося з двох невеликих кімнат та невеликої кухні. Сьогодні будинок школи вже не існує.
П'ятничанську церкву Св. Параскевії збудовано в 1906 році! Це тридільна, одноверха невелика церква, покрита бляхою, і завершена восьмигранною банею над центральною квадратною навою, з купольним верхом. Ще дві невеликі декоративні баньки завершують двосхилий дах церкви над півкруглим вівтарем та квадратним бабинцем.
В 1938 році, у 950-річницю Хрещення Руси-України, білі церкви поставлено великий дерев'яний хрест з датами: 988 щ 1938, який стоїть до сьогодні.
Стара дерев'яна п'ятичанська церква Св. Параскевії, що стояла біля цвинтаря на пагорбі, була перенесена до сусіднього села Соколівки, де знаходилася матірна церква П'ятничанської парохії, яка згоріла. У 1924 році соколівчани побудували нову дерев'яну церкву, а стареньку п'ятничанську знову перевезли до П'ятничан. І, як переказують старші люди, саме з її зрубин-колод побудували дзвіницю нової п'ятичанської церкви.
Майже одночасна побудова в П'ятничанах будинку для народної школи і церкви, на фоні соціального та національного самостановлення українського населення в той час в Галичині, що на початку XX ст. ознаменувалися посиленим зростанням Національної свідомості, що дає підстави стверджувати, що ці процеси в П'ятничанах проходили надзвичайно стрімко та плідно.
Однак, наближався вже 1914 рік, а з ним ще одне випробування для Галичини.
|
