|
Наскільки важливим і знаним був Сокуль у ті часи, свідчить те, що у 1564 році містечко отримало від литовського князя Сігізмунда Августа Магдебурзьке право. За цим правом воно звільнялось він центральної адміністрації та влади місцевого феодала, мало свої органи самоврядування, що сприяло подальшому економічному та культурному розвитку. Селяни навколишніх сіл відробляли повинності на користь князів Сокульських: орали їх ниви, сіяли, збирали врожай, заготовляли гриби, ягоди, лагодили мости й дороги… Тим часом населення містечка було звільнене від цих повинностей і платило лише незначні податки. Як центр Сокольської волості — Сокіл, маючи право тримати корчми, млини, рудні, проводити ярмарки двічі на рік, — першого листопада і п'ятнадцятого серпня — і торги, був своєрідним посередником між містом і селом. Занепад, мабуть, розпочався, як припускають дослідники, з того часу, коли його обминула залізниця, що пішла через Рожище.
== Центр і сьогодні називають містом ==
І донині соколян називають міщанами, а центр села називають містом. Йдучи в магазин, соколяни так і кажуть: «Йду у місто…». І ми з сільським головою Валентиною Саковець направляємось у те «місто». Колись там була площа, довкруг якої стояли єврейські крамнички. Хтось крам продавав, хтось хліб, гончарні чи бондарні вироби… На початку війни німці вивезли єпреів в гетто у Рожище. Там вони і полягли. А на місці цієї площі соколяни посадили згодом парк. Після війни довгий час тут стояв пам'ятник Свердлову (це ім'я носив місцевий колгосп). Пам'ятник знесли, а на його місці тепер стоїть пам'ятник Олександру Богачуку.
— Всі добре знають, що Олександр Богачук народився в Соколі,— говорить Валентина Олександрівна. — Всі співають його пісні. Тож рішенням сесії ми назвали вулицю, на якій він жив, на його честь. І вирішили поставити пам'ятник. З особливим почуттям приходить до цього пам'ятника Галина Шинкаренко — подруга Богачука, як вона каже. Галина Модестівна трохи старша — з тридцятого року, але добре пам'ятає Шурика — так Олександра називали в дитинстві. Пам'ятає, як малеча забавлялась, разом з молодцю співала на колодках. Дід Олександра Богачука грав на скрипці — любили до нього прийти, послухати музику.
— У нас вдома,— пригадує Галина Шинкаренко,— був човен-чайка. Ми його просили у мого діда, щоб покататись на Стиру. А Стир тоді розливався — аж до костьолу підходив (костьол і сьогодні величний, попри те, що стіни облуплені і даху нема). Взимку дуже любили на валах городища бавитись. Шурик завжди з нами був. Заам'ятала я його веселим, дотепним, змалку на ходу вірші складав.
Згадуване городище — пам'ятка XI—XIII століть. На його території було побудовано лікарню. І зараз вона тут є, хоч не дільнична вже, а лише відділення Рожищенської районної лікарні. Правда, є чутки, що відділення збираються закрити, бо накладно утримувати персонал. Але, як висловилась сільський голова Валентина Саковець, люди в Соколі бойові, вони, як треба, то вміють постояти за своє. Вже ж було, що із місцевої середньої школи хотіли зробити восьмирічку. Та батьки відвоювали школу.
Мешканка села Надія Пушкарчук, якій в цьому році на Петра й Павла минуло вісімдесят літ, добре знає не тільки ті часи, коли цю школу будували соколяни,— вона ще пам'ятає пана Стемпковського, маєток якого стояв у городищі. А ще — як в сорок третьому хтось костьол спалив. Поляки подумали, що це соколяни, і на таку ж долю прирекли село. Згорів Сокіл. Може, тридцять хат зосталося. Та соколяни не розбрелись. Перш землянки побудували, а потім — і хати.
І Надія Пушкарчук тяжко трудилась в колгоспі. Каже зараз, якби позбирати ту площу льону, яку вона вирвала і перетріпала «своїми руками, що зараз крутять по ночах», то був би безмежний лан. Ще сьогодні любить почастувати рідню фірмовою соколянською стравою. А — пампушки з чосничком і картопля з рибою, запечена перед полум'ям, поки піч вигоряє на хліб.
== Люди тут добрі, працьовиті і гонорові ==
|
