Наміб: відмінності між версіями

'''Пусте́ля Намі́б''' ({{lang-pt|Namibe}}, {{lang-en|Namib}})  — прибережна [[пустеля]] в південно-західній [[Африка|Африці]], що має площу біля 310 000 км² і тягнеться на 1900  км вздовж узбережжя [[Атлантичний океан|Атлантичного океану]] від міста [[Намібе]] в [[Ангола|Анголі]], через всю [[Намібія|Намібію]] (яка отримала від пустелі свою назву) до гирла річки [[Уліфантс]] в [[Капська провінція|Капській]] провінції [[Південно-Африканська Республіка|Південно-Африканської Республіки]]. Вона простягається вглиб континенту на відстань від 50 до 160  км до підніжжя внутрішньоконтинентального плато; на півдні вона з’єднуєтьсяз'єднується з південно-західною частиною [[Калахарі]].

Назва «Наміб» мовою народу [[нама]] означає «місце, де нічого немає». Пустеля Наміб надзвичайно суха (вона отримує лише 10–13 10-13 мм опадів на рік) і, за винятком кількох прибережних міст, практично ненаселена. Наміб вважається найстарішою пустелею у світі: пустельні чи напівпустельні умови панують тут безперервно вже протягом 80  млн років, тобто пустеля існує ще з часів [[динозавр]]ів. Внаслідок цього тут виникло декілька [[ЕндемікЕндемічна флора Намібу|ендемічних]] видів рослин]] і [[Ендемічна фауна Намібу|тварин]], що пристосовані до життя в місцевому надзвичайно ворожому кліматі і не зустрічаються більше ніде у світі.

Місцевість повільно підіймається на схід від океанського берега до рівня близько 900  м біля підніжжя континентального плато. Подекуди над пустелею здіймаються скелясті гори з крутими схилами, крізь які на півночі декілька річок прорізують глибокі ущелини зі стрімчастими стінами.

На півдні більшу частину поверхні покриває [[пісок]], жовто-сірий біля узбережжя, і цегляно-червоний у внутрішніх районах. Пісок походить від наносів річки [[Оранжева|Оранжевої]] та інших потоків, які деколи стікають з континентального плато і течуть на захід, але ніколи на досягають моря. Пасма піщаних [[дюна|дюн]] тягнуться паралельно узбережжю з півночі—північного заходу на південь—південний схід; окремі дюни мають від 10 до 20  км завдовжки і від 60 до 240  м заввишки, серед них — так звана Дюна 7 висотою 383  м, яка є найвищою піщаною дюною у світі. Впадини між цими пасмами перетинаються меншими поперечними дюнами. Поверхню крайнього півдня пустелі утворює посічена вітром скельна основа, по якій гуляють рідкі [[бархан]]и — невеликі дюни в формі півмісяця, вигнутого проти вітру, які досить швидко пересуваються за вітром з місця на місце.

[[Файл:Dune 7 in the Namib Desert.jpeg|thumb|right|250px|Дюна 7 висотою 383 м  — найвища піщана дюна у світі]]

Північна третина пустелі  — регіон [[Каоковелд]]  — складається переважно кам’янистимикам'янистими пустками і голими скельними полонинами з рідкими полями піщаних дюн і розсіяними по місцевості вивітреними горами.

Деякі з русел мають постійний підземній стік, коли вода просочується в пісок і повільно тече під піском поверх шару водонепроникної породи. Цей підземний стік використовують для водопостачання прибережних міст. Зокрема, підземним стоком річки Кусейб, який перехоплюється за 40  км від морського берега, живляться [[Уолфіш-Бей]] і [[Свакопмунд]]; підземний стік річки [[Койхаб]], що губиться в дюнах, водоводом довжиною 130  км доставляється до порту [[Людериц]] в південній частині Намібії.

В прибережній зоні дощі не випадають майже ніколи, але вологість повітря завжди дуже висока і знаходиться майже на рівні насичення. Холодна океанська [[Бенгельська течія]], що тече з півдня уздовж узбережжя, охолоджує повітря і створює [[туман]]. Холодне повітря, яке несе морським бризом вглиб континенту, утворює [[Температурна інверсія|температурну інверсію]] приблизно 300  м завтовшки, з туманом в нижньому шарі і гарячим та сухим повітрям нагорі.

Густі тумани та швидкі течії, характерні для цих місць, утруднюють судноплавство і призводять до численних корабельних аварій біля берегів пустелі. Особливо небезпечним виявляється ділянка узбережжя на південь від гирла [[Кунене]], так званий [[Берег Скелетів]]. Це справжнє кладовище загиблих кораблів; корпуси деяких з них лежать на відстані до 50  м від води  — пустельні вітри, які постійно несуть пісок в море, поступово зсувають берегову лінію на захід.

Рідкі дощі, як правило, випадають в виді коротких потужних злив. Щорічний рівень опадів на узбережжі дорівнює 13  мм і з просуванням вглиб континенту поступово збільшується, досягаючи рівня 52  мм біля підніжжя внутріконтинентального плато на східній межі пустелі. Але трапляються роки, коли дощів не випадає зовсім. Втім, внаслідок особливостей клімату вранці тут спадає дуже рясна [[роса]], і для деяких видів рослинності і тварин вона є важливішим джерелом вологи, ніж опади. Крайнього півдня пустелі іноді досягають зимові шторми, які вирують над південною Африкою в районі [[Мис Доброї Надії|мису Доброї Надії]]; на високих південних горах подеколи випадає сніг.

Одна з найдивовижніших місцевих рослин  — тумбоа, чи [[вельвічія]] ({{langi|la|Welwitschia mirabilis}}), росте в північній частині пустелі. Вельвічія відрощує лише два гігантських стрічкоподібних листки, що повільно ростуть все її життя, яке може сягати 100 років і більше, але рідко перевищують 3  м завдовжки, тому, що постійно стираються вітром, який роздирає листя на вузькі смуги і переплутує їх. Листя кріпляться до [[Коренеплід|коренеплоду]], який нагадує велетенську редиску конічної форми від 60 до 120  см в діаметрі, і стирчить з землі на 30  см. [[Коріння]] вельвічії уходять в землю на значну глибину. Вельвічія відома своєю здатністю рости у надзвичайно сухих умовах, використовуючи росу і туман як основне джерело вологи. Вельвічія  — [[Ендемік|ендемічна]] рослина для північного Намібу  — зображена на державному гербі Намібії.

В трохи вологіших місцях пустелі зустрічається інша визначна рослина Намібу  — [[Нара (рослина)|нара]] ({{langi|la|Acanthosicyos horridus}}), ще один місцевий ендемік, що росте на піщаних дюнах. Її плоди становлять харчову базу і джерело вологи для різноманіття тварин, які зазвичай не спроможні вижити у пустелі  — від африканських [[слон]]ів до [[Антилопа|антилоп]] і [[Їжатець|дикобраз]]ів.

Ще одна характерна пустельна рослина  — кокербом, чи [[сагайдачне дерево]] ({{langi|la|Aloe dichotoma}})  — сукулент висотою до 7  м.

Прибережне море внаслідок створюваного течією Бенгела [[апвелінг]]у надзвичайно багате рибою. Вона приваблює сюди велику кількість тюленів, які в сезон розмноження виходять на пустельні береги сотнями тисяч, щоб вивести малят. Тюленячі [[Лежбище|лежбища]] знаходяться переважно в межах [[Шпергебіт]]у та національного парку «Берег Скелетів», доступ куди суворо обмежено; туристи відвідують лише лежбище на території заповідника [[Кейп-Кросс]] на півночі від Свакопмунду. З колоній тюленів живляться групи сухопутних хижаків  — [[шакал]]ів, [[Гієна|гієн]], а також так звані берегові [[лев]]и (які полюють на хворих та знесилених особин і малят) і деякі [[гризуни]]. Прибережна зона з островами також щільно населена колоніями морських птахів  — [[фламінго]], [[Пелікани|пеліканів]], [[баклан]]ів; на півдні, на островах бухти Людериц, існують значні колонії [[пінгвін]]ів. З невеликих прибережних островів, таких як [[Ічабо]], щороку збирають значну кількість пташиного [[гуано]].

Пустеля Наміб існує вже близько 80  млн років, і місцеві тварини мали багато часу для [[Еволюція|еволюції]] і набуття численних еволюційних пристосувань, як у біологічній будові, так і в поведінці, до пустельної спеки і посухи, завдяки яким стало можливим їх виживання в цьому надзвичайно ворожому кліматі. Наприклад, намібський гекон може бігати по піску, який розжарюється сонцем до 60 °C; коли йому доводиться зупинитися, він стоїть по черзі то на одній, то на другій парі ніг, врятовуючи їх від опікування. Коли температура підіймається ще вище, він просто закопується в пісок, який вглибині значно прохолодніший. Подібну стратегію виживання демонструють також місцеві гримучі змії і карликові гадюки під час полудневої спеки. При тому кінчик хвоста вони залишають на поверхні і використовують його як наживку для приваблення дрібних тварин, що приймають хвіст за комаху. Інші тварини повністю перейшли до підземного життя, як, наприклад, золотисті кроти, чи активні лише під час нічної прохолоди.

Джерела питної води в пустелі надзвичайно рідкі, і місцеві рослини і тварини винайшли дивовижні способи її здобуття. Вночі і рано вранці південно-західний вітер несе вглиб країни хмари густого туману, який досягає відстані до 80  км від узбережжя, і багато місцевих рослин і тварин мають шкіру, пащу, чи листя, спеціально пристосовані для збирання ранкової роси. Найвищий ступінь пристосування до цього демонструють місцеві жуки виду {{langi|la|[[Onymacris unguicularis]]}}. Вранці вони підіймаються на гребні високих дюн і здіймають черевце догори; на черевці конденсується волога, яка стікає по ньому до рота. Подробиці цих процесів та пристосувань вивчають дослідники пустельної наукової станції [[Гобабеб]] з метою розробки методів використовування конденсованої вологи у господарстві.

Великі тварини також пристосовуються до пустельних умов; наприклад, носороги  — шляхом збільшення своєї харчової території. Один носоріг в пустелі харчується з площі близько 2000 км², в декілька разів більше, ніж носороги в інших африканських місцевостях. Вони також мають ширші ноги, які менше провалюються в пісок. Пустельні слони демонструють надзвичайний хист до розшукування та розкопування джерел ґрунтових вод; вони роблять це настільки успішно, що повстає загроза вичерпання запасів підземних вод в деяких місцевостях. Але з усіх великих ссавців найбільш пристосовані до пустелі антилопи орікс. Вони можуть обходитися взагалі без рідкої води  — всю вологу, потрібну їм для життя, вони отримують з їжі; до того ж, вони здатні без шкоди для себе витримувати підвищення температури тіла до 40 °C.

До початку [[XX]]  ст. по пустелі кочували рідкі групи народу сан ([[бушмени|бушменів]]). Вони збирали все, що можна знайти їстівного на березі моря, і полювали у внутрішньому Намібу, під час своїх мандрівок часто маючи за джерело води тільки гіркий сік пустельних динь цама. Невелика кількість [[гереро]] по сей час займається традиційним скотарством в пустельній частині [[Каоковелд]]у, переганяючи стада худоби та кіз між рідкими колодязями. Однак більша частина Намібу зараз зовсім ненаселена і незаймана будь-якою економічною активністю після того, як аборигенні народи переселилися до сприятливіших місць і пристосувалися до інших способів життя. Втім, деякі ділянки пустелі продуктивні в той чи інший спосіб.

Степові розлоги на крайньому півдні внутрішнього Намібу поділені між великими приватними фермами (ранчо), де працюють місцеві жителі під керівництвом європейських менеджерів. Ці ферми займаються зрощенням [[Каракуль (вовна)|каракулевих]] овець; шкіри новонароджених ягнят овець цієї породи, покриті хвилястою м’якоюм'якою вовною, експортуються до [[Європа|Європи]], де з них шиють зимовий одяг.

Більшість території північного та центрального Намібу є заповідною та рекреаційною зоною. Національний парк «Пустеля Наміб» в центральній частині надає притулок стадам [[Зебра|зебр]], [[Антилопа|антилоп]] і [[страус]]ів. Смуга 210  км завдовжки удовж узбережжя на північному заході від [[Свакопмунд]]у становить [[Національна туристська зона Західного узбережжя|Національну туристську зону Західного узбережжя]]; в її межах знаходиться тюленевий заповідник [[Кейп-Кросс]], створений для захисту традиційних місць розмноження [[Тюлень|тюленів]]. Далі на північ знаходиться Національний парк «Берег Скелетів», доступ до якого обмежується з міркувань збереження і захисту тендітної пустельної екосистеми.

На великій території між річками [[Кусейб]] і [[Оранжева|Оранжевою]] і на 130  км вглиб континенту проголошений [[Шпергебіт]] ({{lang-de|Sperrgebiet}} — заборонена зона), доступ до якого суворо обмежений через наявність в ньому родовищ [[алмаз]]ів. Алмази видобуваються промисловим способом з алювіальних наносів поблизу узбережжя, переважно біля гирла Оранжевої. Алмази становлять біля третини всього намібійського експорту.

На намібійському узбережжі Атлантичного океану існує лише чотири значні міські центри.

[[Свакопмунд]] — літня столиця країни і популярний океанський курорт, досі зберігає атмосферу колоніальних часів, коли Південно-Східною Африкою володіла [[Німеччина]]. З середини грудня до середини лютого більшість столичних і урядових функцій переміщується з [[Віндхук]]у до Свакопмунду, щоб уникнути літньої спеки, яка панує у внутрішніх областях країни. Розвитку Свакопмунду сприяла розробка родовищ [[Уран (хімічний елемент)|уранових]] руд за 40  км на схід.

[[Уолфіш-Бей]] розташований на південь від Свакопмунду; раніше він належав до [[Південно-Африканська Республіка|Південної Африки]] і був приєднаний до Намібії в [[1994]] році. Це сучасне портове місто зі змішаним населенням; тут живе багато переселенців [[нама]] з центру і півдня країни, але більшість місцевих африканців становлять трудові мігранти [[амбо]] з [[Ангола|Анголи]], які працюють в порту. Порт служить базою великому рибальському флоту, який постачає рибу як до підприємств рибної промисловості у місті, так і до плавучих рибоконсервних заводів у відкритому морі.

Пустелю Наміб перетинають залізничні лінії і асфальтовані автодороги, які виходять з Уолфіш-Бею—Свакопмунду і Людерицу і з’єднуютьсяз'єднуються з внутріконтинентальною транспортною мережею Намібії і Південної Африки. Існують також прибережні автодороги: зі Свакопмунду на північ приблизно на 210 километрів удовж туристської зоні, між Свакопмундом і Уолфіш-Беєм і між Людерицем і Ораньємундом; на решті території пустелі — на півночі в Каоковелді і між Уолфіш-Беєм і Людерицем — сучасних транспортних шляхів немає.

Дослідження берегів пустелі почалося в [[XV]]  ст. [[Португалія|португальськими]] експедиціями, які шукали морського шляху на Схід довкола Африки. Просуваючись на південь удовж африканського узбережжя, португальці встановлювали по березі кам’янікам'яні хрести з написами, які свідчили про приєднання цих земель до володінь португальської корони. Один з таких хрестів зберігся досі на березі пустелі Наміб на мисі [[Кейп-Кросс]], на північ від Свакопмунду.

На початку [[XIX]]  ст. бухта Уолфіш-Бей служила базою китобійному флоту з [[Нова Англія|Нової Англії]], також існували декілька караванних шляхів через пустелю, якими торговці й [[місіонер]]и діставалися до районів внутрішнього плато. Зрештою про пустелю майже нічого не було відомо до кінця [[XIX]]  ст. Лише коли в південно-західній Африці була заснована [[Німецька Південно-Західна Африка|німецька колонія]], почалося планомірне вивчення і картографування цієї місцевості.

* [http://www.gobabeb.org/index.htm Гобабеб  — дослідницька станція з вивчення пустельного середовища]  — (англійською мовою)

* [http://web.archive.org/web/20051105065208/http://www.sciam.ru/2003/8/puteshestvie.shtml Сердце пустыни]  — стаття в журналі «В мире науки», №8№ 8, серпень [[2003]] (російською мовою)