Джафарійський мазгаб: відмінності між версіями

'''ДжафаритськийДжафарійський мазгаб, Джафарити''' ({{lang-ar|}} ‏جعفرية‎) — послідовники джафаритськоїджафарійської ([[імаміти|імамітської]]) [[мазгаб|релігійно-правової школи]], названої за іменем шостого імама [[шиїти|шиїтів]]-[[імаміти|імамітів]] [[Джафар ас-Садик|Джафара ас-Садика]]. ДжафаритськийДжафарійський мазгаб визнаний [[Сунніти|суннітами]] поряд з чотирма суннітськими — [[ханафіти|ханафітським]], [[шафіїти|шафіїтським]], [[ханбаліти|ханбалітським]] і [[малікіти|малікітським]]. У [[18 століття|XVIII ст.]] джафарити отримали окреме місце для молитви (макам) за огорожею [[Кааба|Кааби]] нарівні з послідовниками суннітських шкіл. Сьогодні джафаритськогоджафарійського мазгабу дотримуються всі шиїти-імаміти

Імамітська традиція пов'язує виникнення джафаритськогоджафарійського мазгабу з діяльністю самого [[Джафар ас-Садик|Джафара ас-Садика]] і приписує йому низку творів (зокрема, ас-Софі), у яких він виклав засади релігійно-правового вчення, що пізніше стало основою правової системи імамітів (аль-фікх аль-джафарі).<br />

Формування джафаритськогоджафарійського мазгабу відбувалося за тих же умов, що й формування суннітських правових шкіл. [[Факіх]]и цих шкіл не лише займалися одними питаннями, але часто й вирішували їх однаково, виробляючи подібні жанри релігійно-правової літератури. Подібно до того, як серед суннітських факіхів відбувся розподіл на «прихильників передань», що спиралися виключно на [[Коран]] і [[Сунна|сунну]], і «прихильників самостійного судження», що допускали у питаннях [[фікх]]у застосування логічного висновку і особистої думки, так і серед імамітських факіхів утворились дві школи&nbsp;— ахбарити і усуліти. Ахбарити («традиціоналісти»), спирались виключно на передання ([[ахбар]]), передане зі слів [[Дванадцять імамів|шиїтських імамів]], як на єдине джерело релігійного знання і фікху. Усуліти («раціоналісти»), допускали у питаннях богослов'я і права спекулятивну аргументацію і визнавали чотири «джерела» права: Коран, суну, [[іджма]] і акл (розум). Саме останні і є представниками джафаритськогоджафарійського мазгабу.<br />

Першим і найповнішим авторитетним зведенням шиїтських передань вважається праця великого імамітського богослова і факіха, «обновителя» (муджаддід) імамітського ісламу Аль-Куліні, що називалася «Аль-Кафі», в якому зібрано і систематизовано понад 16 тисяч передань. З часом Аль-Кафі була визнана імамітами однією з чотирьох книг, чи «джерел» джафаритськогоджафарійського мазгабу.<br />

Другим «джерелом» була визнана праця імамітського факіха із [[Хорасан]]у Ібн Бабуї ас-Садука, в якій містилося 9 тис. передань. Ще двома «джерлами» джафаритськогоджафарійського мазгабу були визнані збірники передань ат-Тахзіб (понад 13 тис.) і аль-Істібсар (понад 5,5 тис.) великого знавця джафаритськогоджафарійського і сунітського права Аш-Шайха ат-Тусі.<br />

Важливий етап у розвитку джафаритськогоджафарійського мазгабу в стосунках між ахбаритами і усулітами припав на період монгольського завоювання і був пов'язаний з застосуванням імамітськими факіхами принципу [[іджтихад]]у. Одним із перших став застосовувати цей принцип для винесення рішень Ібн аль-Мутаххар († 1325&nbsp;р.). Він виявився першим імамітом, що розглядав іджтихад як прерогативу, що робило [[муджтахід]]ів заступниками імамів.<br />

Останнє сприяло розвитку методології джафаритськогоджафарійського мазгабу, дозволяло швидко реагувати на події у світі, що змінюються.<br />

Особливостями джафаритськогоджафарійського мазгабу є також допустимість тимчасового шлюбу (мута) і «благорозумного приховування віри» ([[такія]])