Гійом Аполлінер: відмінності між версіями

У 1901 влаштувався домашнім учителем у графині Міло. Разом з нею та її дітьми подорожував по Рейну, наступного року — південною Німеччиною, Австрією та Чехією. У цей час пережив бурхливе нерозділене кохання до гувернантки англійки Анни Плейден, яка теж працювала у Міло. Результатом став цикл «Рейнські вірші» і поема «Пісня нелюбого»(La Chanson du mal-aimeaimé).

Повернувшись 1902 р. до Парижа, став редактором фінансового видання «Супутник рантьє». Займався журналістською діяльністю, писав невеликі статті для журналів «Європеєць», «Сонце», «Мессідор», «Соціальна демократія». Того ж року опублікував кілька віршів і оповідань, один з яких — «Єресіарх» («''L'eresiarqueHérésiarque''») уперше підписаний псевдонімом Гійом Аполлінер.

У 1903 році познайомився з поетами [[Макс Жакоб|Максом Жакобом]] і [[Андре Сальмон]]ом, з якими заснував журнал «Езопове свято» («Le Festin d'Esoped’Ésope»), що виходив до 1904 року (вийшло 8 номерів). Відтоді став завсідником літературних кафе, увійшов до паризького середовища авангардистів, серед його знайомих були визнані метри і майбутні знаменитості поети і письменники [[Жан Мореас]], [[Поль Фор]], [[Альфред Жаррі]], художники [[Моріс де Вламінк]], [[Андре Дерен]], [[Анрі Руссо]], [[Рауль Дюфі]], [[Пабло Пікассо]]. З Пікассо познайомився у липні 1904 року. Друкувався в журналі «Вірші і проза», що його видавав П.Фор.

Для заробітку писав еротичні і порнографічні романи. Найвідоміший з них — «Одинадцять тисяч різок» (Les onze mille verges), опублікований 1907 року, містив новий погляжпогляд на творчість маркіза де Сад.

У травні 1909 року опублікував поему «Пісні нещасливого в любові» («La Chanson du mal-aime»), а в грудні 1909 — поетичну повість «Гниючий чарівник» («L'enchanteurpour-rissant»), проілюстрований Дереном. 1910 року вийшла збірка оповідань «Єресіарх і компанія» («L'eresiarqueHérésiarque et CompanieCompagnie»).

У березні 1911 вийшла перша поетична збірка «Бестіарій, або Кортеж Орфея» («Le Bestiaire, ou le CortegeCortège d'ОrpheeOrphée») мізерним накладом (120 примірників), ЇЇ ідея народилася в майстерні Пікассо: Аполлінер спостерігав, як Пікассо гравірує зображення тварин, і спробував те саме створити в поезії. Проілюстрував збірку [[Рауль Дюфі]]. Вона стала прелюдією майбутнього авангардистського перевороту в літературі.

7 вересня 1911 вибухнув скандал: Аполлінера і [[Пікассо]] звинуватили у крадіжці з [[Лувр]]а картини «<nowiki/>[[Джоконда|Джоконди]]<nowiki/>» Леонардо да Вінчі. Причиною стало те, що Аполлінер прийняв секретарем пройдисвіта Жері П'єре. Одного разу той приніс у подарунок Аполлінерові старовинні іберійські статуетки, викрадені з Лувру; Аполлінер вважав їх джерелом свого надхненнянатхнення. Через кілька років П'єре вирішив зробити дарунок [[Пікассо]] і приніс йому жіночий бюст з тієї ж колекції. [[Пікассо]] відмовився взяти його, проте Аполлінер погодився залишити її в себе. Коли в 1911 пропала «Джоконда», він трохи запанікував і наказав П'єре покинути Францію, хоча той був непричетний. Коли в домі Аполлінера знайшли викрадений жіночий бюст з Лувра і листи, з яких було зрозуміло, що він свідомо зберігав у себе викрадене майно, його арештували. Звинувачення грунтувалосяґрунтувалося на тому, що він, як іноземець, «цілком природно», може не надто шанобливо ставитися до національної культурної скарбниці Франції. Аполлінера ув'язнили в тюрмі Санте, але під впливом протестів громадськості 12 вересня 1911 відпустили. Судовий процес тривав 4 місяці; Пікассо заявив, що не знайомий з Аполлінером, в чому потім каявся. Врешті, судовий процес був закритий за відсутністю складу злочину. Проте пляма на репутації залишилася.

У 1912 разом із друзями Аполлінер заснував журнал «Паризькі вечори»; з 1913 став його директором. В журналі публікувалися матеріали про новітні процеси в поезії і мистецтві, творчість [[Анрі Руссо|А.Руссо]], [[Андре Дерен|Дерена]], [[Моріс де Вламінк|де Вламінка]], [[Анрі Матісс|Матісса]], [[Фернан Леже|Леже]], [[Макс Жакоб|Жакоба]], [[Блез Сандрар|Блеза Сандрара]], [[Франсіс Пікабіа|Пікабіа]].

В лютому 1912 опублікував вірш «Міст Мірабо» («Le Pont Mirabeau»), надхненнийнатхненний коханням до художниці Марі Лорансен (1883–1956), що став візитною карткою любовної лірики 20 ст., а в грудні 1912&nbsp;— поему «Зона» («Zone»), що висунуло його на перше місце серед сучасних поетів.

У травні 1913 Аполлінер видав книгу «Художники-кубісти: Міркування про мистецтво» («Les Peintres cubistes: MeditationsMéditations esthetiquesesthétiques»), в якій виклав принципи [[кубізм]]у, намагаючись перенести його принципи на літературу, зокрема ігнорує пунктуацію. Після цього Аполлінера назвали глашатаєм і теоретиком кубізму. У червні 1913 написав статтю «Футуристична антитрадиція» («L'antitradition futuriste») з приводу лютневої 1913 року виставки італійських художників-футуристів.

У 1913 вийшла друга поетична збірка «Алкоголі. Вірші 1898–1913 років» («Alcools»), вона стала програмною для літературного авангарду. До збірки увійшли «Зона», «Пісня нелюбого», «Міст Мірабо». Проте через випадок із «Джокондою» йому не надалиприсудили [[Гонкурівська премія|Гонкурівської премії]].

З початком Першої світової війни на фронт призвали його друзів Рене Даліза, Андре Бійї, П.Реньоля, [[Жорж Брак|Жоржа Брака]], М. Жакоба, А. Дерена, М. Кремніца. У 1915 Аполлінер сам пішов добровольцем на фронт, щоб здобути французьке громадянство, а заодно здобути прихильність аристократки Луїзи де Коліньї-Шатійон. Проте любовна ідилія тривала недовго; востаннє вони зустрілися в Марселі 29 березня 1915 p., після чого ілюзії поета розвіялися, через кілька днів він відбув на фронт рядовим артилеристом, згодом піхотинцем. Ця любовна історія надала потужного імпульсу, завдяки якому з'явилися 76 поетичних «Послань до Лу» (1915; у збірці «Тінь мого кохання», 1947). На фронті Аполлінер показав себе смілисимсміливим солдатом, дослужився до лейтенанта і 9 березня 1916 отримав французьке громадянство. Проте через тиждень, 17 березня 1916 року він отримав важке поранення осколком в голову, йому було проведено трепанацію черепа. Він демобілізувався, проте від травми так і не отямився, почав пиячити.

Після повернення до Парижа видав збірку оповідань «Убивство поета» («PoeteLe assasinePoète assassiné»), де стверджував універсальний образ поета-аутсайдера. У червні 1917 в театрі [[Рене Морбель|Рене Морбеля]] на [[Монмартр]]і відбулася поставновка буфонної п'єси Аполлінера «Соски Тіресія» («Les Mamelles de TiresiasTirésias»), яка викликала скандал і стала першою п'єсою [[Театр абсурду|Театру абсурду]]; у передмові до п'єси Аполлінер вжив поняття [[сюрреалізм|«сюрреалізм»]], що його трактував як «новий реалізм», антитезу абстрагованості символізму і життєподібності натуралізму. Написав комедію «Казанова» («Casanova») і роман «Сидяча жінка», опублікований після смерті (1920). У грудні 1916 виступив з лекцією «Новий дух і поети»(«L'esprit nouveau et les poetespoètes»), що стала його поетичним заповітом. Вірші, написані на фронті, увійшли до збірки «Каліграми. Вірші Миру та Війни» (Calligrammes), виданої у квітні 1918 року, яка стала другою важливою авангардистською збіркою.

* роман «Одинадцять тисяч різок» (« ''Les onze mille verges'' ») (1907);

* стаття «Поезія символістів» («Poesie ''Poésie symboliste'' ») (1909);

* повість «Гниючий чарівник» (« ''L'enchanteurpour-rissantenchanteur pourrissant'' ») (1909);

* збірка оповідань «Єресіарх і компанія» (« ''L'eresiarqueHérésiarque et Companiecompagnie'' ») (1910);

* поетична збірка «Бестіарій, або Кортеж Орфея» (« ''Le Bestiaire, ou le CortegeCortège d'ОrpheeОrphée'' ») (1911);

* книг «Художники-кубісти: Міркування про мистецтво» (« ''Les Peintres cubistes: MeditationsMéditations esthétiques'' esthetiques») (1913);

* стаття «Футуристична антитрадиція» (« ''L'antitradition futuriste'' ») (1913);

* поетична збірка «Алкоголі. Вірші 1898–1913 pp.» (« ''Alcools'' ») (1913);

* збірка оповідань «Убивство поета» («Poete assasine''Le Poète assassiné'' »);

* п'єса «Соски Тіресія» (« ''Les Mamelles de TiresiasTirésias'' »);

* комедія «Казанова» (« ''Casanova'' »);

* стаття «Новий дух і поети»(« ''L'esprit nouveau et les poetespoètes'' ») (1918);

* поетична збірка «Каліграми. Вірші Миру та Війни 1913–1916&nbsp;рр.» (« ''Calligrammes'' ») (1918);

* містерія-буф «Барви часу» (« ''Couleurs du temps'' ») (1918);

* роман «Сидяча жінка» (« ''La Femme assise'' ») (1920).