Чемерпіль: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
зміна сільського голови, оновлення даних |
стильові правлення, оформлення |
||
Рядок 23:
| ref-висота = <ref>[http://weather.in.ua/ua/kirovogradskaja/27863 Погода в селі Чемерпіль]</ref>
| водойма = р. [[Південний Буг]]
| адреса = с. Чемерпіль, вул. Центральна, 3
| сільський голова =
| облікова картка = [http://gska2.rada.gov.ua/pls/z7502/A005?rdat1=15.04.2009&rf7571=16524 Облікова картка]
Рядок 35:
| відстань ст =
}}
'''Чеме́рпіль'''
Село розташоване на лівому березі Південного Бугу. Сільраді підпорядковані села Березівка і Ташлик. У 60-80 рр. XX ст. у Чемерполі була розташована центральна садиба колгоспу ім. Куйбишева. Неподільні фонди колгоспу складали півтора мільйона крб. За досягнуті трудові успіхи 97 колгоспників нагороджено орденами і медалями СРСР.
== Історія села ==
Село виникло в XVIII ст. Поблизу Чемерполя та Березівки археологами виявлено поселення доби неоліту (V тис. до н. е.), досліджено кургани доби бронзи (II тисячоліття до н. е.), знайдено бронзове скіфське дзеркало (V–IV ст. до н.е) та поселення черняхівської культури.
За переказами село отримало назву від поселенця Чемерука, який у XVIII столітті заснував тут хутір. Тоді цей селянин-кріпак утік від тяжкого гноблення польських поміщиків у Південно-східне Поділля, де в той час землі були мало заселені. Його нащадки живуть у селі і тепер. Але так, як хутір під час весняних паводків затоплявся, то поселення перенесли на підвищене плоскогір'я, де воно розташовується і понині. На початку XIX ст. тут було 37 хат. До 60-х рр. XIX ст. належало Потоцьким, потім Строгановим, а точніше Марії Строгановій (Потоцької). Саме у неї село було куплено Удільним (державним) відомством). У 1900 році тут проживало 1524 особи. Селяни у основному займались землеробством, а деякі — рибальством.
У 1873 р. відкрита церковнопарафіяльна школа. Сприяв відкриттю цього навчального закладу тодішній старшина Данило-Балківської волості Д.Кравченко. У 1912 р. в селі побудовано земську школу є у якій навчалось 60-80 сільських дітей. Майже половина дітей через бідність школу не відвідувала і була неграмотною.
Дерев'яна церква споруджена у 1783 році, а цегляна — у 1889 році. Храм освячено в ім'я Чудо Архистратига Михаїла. У 1873 році відкрито церковнопарафіяльну школу. В 1912 р. було збудовано земську школу, де навчалось 60-80 дітей. За рішенням Одеського облвиконкому у 1949 році храм відібрано у церковної громади, а згодом — зруйновано. Нову церкву почали споруджувати у 1990 році. Нині тут здійснюється Богослужіння.
В червні 1920 р. утворена сільрада. Першим головою був Самайчук Г. Ю. В 1929 р. утворено колгосп. А через рік — 4 колгоспи: «Червона нива» (голова Гринчак Мирін), «Урожай» (голова Самайчук Яків), «Шевченко» (голова Самайчук Гаврило), «Шлях комуни» (голова Поштарук Онисько). В 1933 р. вони об'єднались в 2 великих — «Шевченка» і «Шлях комуни». Пізніше був утворений один колгосп імені Мікояна. У 1959 році чемерпільський колгосп імені Мікояна і березівський імені Жданова об'єднались в колективне господарство імені Куйбишева. У своєму користуванні колгосп мав 3838 гектарів землі. В 1965 р. тут налічувалось 1406 голів ВРХ, 4275 свиней, 1011 овець.
У різні роки місцевий колгосп очолювали О. С. Горенко, П.Добрицький, О. Г. Карпенко, А. А. Лопатка, О. М. Чалапко, В. Я. Олійник.
У роки [[Німецько-радянська війна|Німецько-радянської війни]] на фронтах воювало 404 чоловіки, 200 з них загинуло. Бойовими орденами і медалями нагороджено 204 фронтовики. В пам'ять про полеглих в селі відкрито меморіальний комплекс. В Чемерполі є Будинок культури, загальноосвітня школа, дитячий садок, ФАП, відділення зв'язку, бібліотека, заклади торгівлі.
Геологами на території Чемерпільської сільської ради виявлено поклади граніту, графіту і золота.
== Гринчак Валерій Іванович — Герой Радянського Союзу ==
У селі Чемерпіль на березі річки Південний Буг 21 червня 1957 року у родині Івана Никоновича і Раїси Костянтинівни народився син Валерій.
І на пагорбі рідна хата<br/>
Видивляється в плин ріки.<br/>
Рядок 65 ⟶ 68:
Що в майбутнє хвилі несе,<br/>
І повернеться знов на службу -<br/>
Тут це знають і вірять в це.
У вересні 1964 року переступив поріг Чемерпільської восьмирічної школи. У молодших класах Валерій Іванович був спокійним і слухняним хлопчиком. Нічим особливим не виділявся серед інших. Навчався на «4» і «5». Вже з дитинства дуже любив читати книги.
А вже в старших класах, звернув увагу вчителів своєю старанністю, серйозним ставленням до навчання, вдумливим читання. А коли прийняли його в піонери, додому летів мов на крилах. Його червоний галстук був тією невід'ємною часточкою прапора, що осяває нас у битвах і в труді, у будні і у свята. Того дня він ніс свою радість причетності до Червоного знамена рідним селом, до рідної хати.
Тут у рідному селі пройшли його перші уроки трудового гарту. Після занять у школі йшов обов'язково на поле, допомагати матері полоти буряки.
Останнім часом мати стала помічати, що син всерйоз захопився фізкультурою. А почалося все з того, що одного разу на уроці фізкультури він не зміг підтягнутися п'ять разів на перекладині. Спочатку біля хати з'явився турнік. Валерій вправлявся на ньому, коли нікого не було вдома. В класному журналі з того дня з'явилась п'ятірка, а в дворі Гринчаків згодом добавилися гиря, гантелі. Штангу сам спорудив. Тепер щоранку вправи, крос на десять кілометрів.
Товариський по натурі, Валерій і в дитинстві і пізніше не любив виділятися з-поміж інших. Якщо ж і виходив у лідери, то тільки завдяки своїм старанням, наполегливості.
З дитинства і до цього часу його єднає міцна дружба з однокласниками.
Класний керівник про нього говорив, що йому притаманна велика сила волі, скромність, наполегливість у досягненні мети.
Він упевнено йшов до своєї мети. Мати хотіла, щоб син був біля неї. Але ж він вирішив, після десятирічки піде у військове училище.
В армії нема місця слабакам, і Валерій впевнено тренується, загартовується фізично, обливається ранками холодною водою з криниці. Важко подолати бар'єр вступних екзаменів у військове училище. І він студіює науки, допізна засиджується над підручниками.
Сім'я, книги, шкільні вчителі допомогли йому обрати почесну професію — захисника Вітчизни.
Служба в складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані — особлива сторінка біографії. В сурових ратних буднях командир розвідроти капітан Грінчак яскраво розкрив свої можливості. "…сміливий офіцер, добре знає прийоми ведення бойових дій противника, уміє приймати правильне рішення, в тяжку хвилину зберігає холоднокровність, турбується про підлеглих "- так характеризували його командири.
Той день був звичайним. Рано вранці підрозділ покинув наметове містечко, щоб доставити у віддалений кишлак товари першої необхідності. Капітан Валерій Грінчак керував колоною. Ось уже кілька годин рухалася колона по безмовній пустелі, залишаючи за собою слід з пилі. Солдати і сержанти сиділи мовчки, їх руки зжимали автомати, гранатомети, кулемети. Дорога їх присипляла, примушувала до згадки. Згадав про рідну домівку — недавно написав листа. Про службу Валерій писав дуже коротко: «Служба іде нормально. У мене все добре..»
Мы вам не пишем,<br/>
Что здесь очень трудно.<br/>
Рядок 89 ⟶ 103:
Об этом никто<br/>
Не напишет письмо…<br/>
-Перший, я Третій, чую вас добре. Все в порядку.
Голос «Третього» -лейтенанта Юрія Ісмагілова звучав спокійно.<br/> — Приблизно через півтори години увійдемо у впадину. Будьте уважні. Якщо що…<br/> — Зрозумів, — відповів Ісмагілов.
Вузька доріжка звивалася по самому хребту. Було тихо. Але Валерій знав, точніше, відчував якимось способом, що душмани затаїлися десь поряд. Залишки банди Маруда були затиснуті охороною і загоном царандая на цьому хребті.
Бандитам залишався один шлях — через перевал в долину. А там беззахисні кишлаки. Ніяк не можна дати бандитам втекти. Вранішній звір страшний вдвічі. Необхідно закрити останню для душманів доріжку.
Стежина, зробивши зигзаг, виходила на невеличкий пляцок, звідти добре було видно обидві долини і спуски до них. Він йшов першим. Він завжди йшов першим, залишаючи за собою це право командира першим зустріти небезпеку. І не тому, що не довіряв підлеглим. Ні, хлопці в нього що треба. Просто в нього досвіду більше, місцевість цю гірську за час служби злазив вздовж і впоперек, звички душманів вивчив, знає їх підлі «сюрпризи».
… На підніжжі гори на мить щось мелькнуло. Але Валерій встиг побачити і прихилився до скелі. Гучно, розриваючи тишу ударила кулеметна черга. «Крупнокаліберна» — подумав про себе Грінчак, — значить, встигли, сволочі, закріпитися, підготувати позиції. Попробуй зараз їх викурити.
Він подав знак без команди не стріляти. Розвідники, приготувавшись, чекали, що вирішить капітан.
Будь-який бій тяжкий. В горах — удвічі, втричі. В подібній ситуації багато залежить від командира, його умінь, здібностей правильно оцінити ситуацію, знайти правильний вихід.
І воїни знали — їх молодий «батя» володіє цими якостями. Його знання, досвід, завжди приводили до успіху.
Валерій зразу оцінив, що положення групи серйозне. Головною задачею було вирватися на плато, зайняти там позицію. Тоді можна контролювати вихід в долину. Душмани будуть у пастці. Але як це зробити, якщо, ледве висунувшись із-за скелі, наткнешся на смертельний вогонь кулемета. Хіба що швидко проскочити до того каменя, що стоїть майже на краю підніжжя. Кроків п'ять не більше.
Іще раз оглянувся на хлопців: кого послати? Ні! Він повинен зробити це сам. Риск буде виправданим, якщо навіть ворожа куля його дістане: цим моментом скористаються його розвідники.
Їм треба мить, щоб перейти смужку кам'янистої землі. Гринчак весь напружився. Іще раз уважно подивився на мовчазний камінь, на стежину, яка обіймала його з обох сторін.
«Пора! Вперед!»<br/>
У офицеров и солдат<br/>
В бою тяжелом время сжато…<br/>
Рядок 112 ⟶ 135:
О подвига полет бессмертный!<br/>
Ты бросился под выстрел первым,<br/>
Друзей и Родину любя.
Він не знав і не міг знати, що зліва біля каменя міна. Дуже добре замаскована, протипіхотна, поставлена на завжди. Зазвичай душмани не ставлять їх на гірських стежках. Бояться самі підірватися. Але тепер, відходячи, вони розуміли, що дороги назад їм немає і не буде. І в безсильній злобі мінували скрізь, де могли пройти люди.
Валерій рвонувся вперед. Крок, другий, третій, п'ятий… Якась величезна сила вдарила, перетрясла все тіло, перед очима спалахнули жовті язики полум'я.
-«Назад, міни!» — офіцеру показалося, що слова застрягли в горлі.<br/>
Провів рукою по обличчю — рука стала червоною.
Він лежав, розстелившись на спині, а над ним мела липнева свинцева заметіль. Гринчаку перетягували жгутами бедра, сподіваючись зупинити сильну кровотечу, а він іще намагався приймати доповіді взводних. Зібравшись із силами, зумів оцінити обстановку, наказав: — Підсилити увагу правому флангу — нас можуть оточити. Третьому взводу попробувати вдарити зліва. Передайте в штаб: в квадраті 125 на колону здійснено напад душманів, чекаємо підкріплення. Повідомте у штаб цілі наказу для артилеристів…
До кінця дня 14 липня затих бій в горах Гиндукуша. Розвідники не здригнулися, зуміли дати душманам відсіч. Колонна добралася до віддаленого кишлаку.
В невеликому приміщенні клубу інституту зібралось народу — немає де яблуку впасти. І тут генерал — полковник зачитав Указ Президіума Верховної Ради СРСР.
За успішне виконання інтернаціональної допомоги Демократичній Республіці Афганістан і проявлені при цьому мужність і героїзм присвоїти капітану Гринчаку Валерію Івановичу звання Героя Радянського Союзу з врученням йому ордена Леніна і медалі Золота Зірка.
== Персоналії ==
В селі народилися:
* [[Кобильчак Михайло Митрофанович]] — український партійний діяч;
* {{Нп3|Гринчак Валерій Іванович||ru|Гринчак, Валерий Иванович}} — Герой Радянського Союзу;
* [[Сарахан Микола Микитович]] — байкар, поет-сатирик.
== Примітки ==
{{reflist}}
== Посилання ==
{{warheroes|name=Гринчак Валерій Іванович|id=2969}}
{{Ukraine-geo-stub}}
| |||